Сага про Похований Твір

Ранок був зовсім не бадьорим. Білка вже тиждень не заправлялася особистим сортом палива під назвою «Кава». Вона могла лише пригадувати п’янкий запах та гірко-кислий післясмак тієї чорної рідини, яка вже встигла стати її другою кров’ю. І яка вона після цього Білка, якщо сидить на місці та нудьгує? Скоріше вже сонний сурок. Чи хоча б бурундук. Але не білка. Була б хоч рудою, так ні, звичайна. З характеристик справжньої білки залишилася лише пристрасна тяга до горіхів. Ех, і чому лікар заборонив вживати саме каву? Від вина відмовитися легше. Але в її випадку алкоголь був навіть корисним. Білка здригнулася. Ні, вона ще не докотилася до того, щоб відзначати ранок келихом шампанського. До цього треба дорости…

Останнім часом Білку бентежили дрібні проблеми. З кавою вона б їх легко вирішила. Але доводилося бути енергійною і без цього. Проблеми полягали у творі, який Білка навіть не хотіла згадувати. Спеціально для цього вона з ним попрощалася, як з живою (але вже мертвою) людиною: гроб, земля, сумні слова… Закопати ото все і не згадувати! Але пам’ять приносила їй неприємні дари. Забути не виходило. А згадати детально ідею, що лежала похованою під шаром землі – проблематично.

Кавовий детокс приносив Білці купу додаткових проблем. Раніше їй сни не снилися. А тепер регулярно, кожної ночі, був цілий марафон жахастиків і трилерів. Ні, на таке вона не підписувалася!

Білка мала знову творити, щоб заспокоїти свої нерви та дістати креатив, який досі відчувався шилом в дупі. Але що творити? Нових ідей не було. Стара – закопана. На цьому ідеї для пошуку ідей закінчувалися.

Гарбуз не парився. Він ввімкнув собі веселу музичку, дістав з яскраво-помаранчевої голови ручки й ніжки та… взявся танцювати! Білка не всміхалася навіть дивлячись на цю веселу картину гарбузової версії «диких танців». А її осінньо-помаранчевий друг лише підморгував і запрошував доєднатися, щоб разом вигадати щось танцювально-креативне. Засмучену декофеїнізовану панянку не розраджувало навіть це.

Білка прийшла до Коняки. Та займала просторі стайні біля хати, в яких пахло кульбабками та коноплями. Відволікши гривасту кобилу від діжки з вином, Білка запитала поради.

–О, нема проблем! – заіржала Коняка, облизуючись після рубінового Мерло 1889 року, – Зі старої ідеї може вийти щось пристойне! Ось тільки варто її відкопати й оживити!

–Оживити? Не вийде, я поховала її дуже глибоко в підземних тунелях забуття, – зітхнула Білка.

–Ну, раз самостійно не вийде, то є в мене тут один знайомий… Некромант!

–Ге-е-ей! Некрончику, відчиняй! Це я! – волала Коняка, безперестанку стукаючи копитом у двері напіврозваленої халупи.

Ніхто не відповідав. Білка стояла мовчки, боячись, що похмура хатинка Некроманта остаточно розвалиться після двох-трьох ударів червоно-чорної підкови від Лошатена. Та, на диво, споруда встояла попри страшний землетрус на імʼя Коняка. Вібрації стихли. За дверима почувся шурхіт.

–Відчиняй! Я чую тебе! Викликаємо Некроманта! – продовжувала горланити Коняка.

Шурхіт замовк, ніби той, хто знаходився за дверима, причаївся, щоб його не помітили.

–Ми знаємо, що ти там!

Від голосу Коняки, здавалося, все його тіло стискається, та так, щоб можна було сказати: «Нікого немає вдома». Коняка пішла на хитрість. Вона постукотіла підковами по землі, ніби відходила від хатинки. За дверима знову пролунало голосне дихання та скреготіння ключами. Мабуть, переляканий «Некрончик» спішив закрутити всі засуви та замки, щоб його не дістало жодне копито.

–Ага! Попався! – заіржала Коняка.

Почулася тиша, що слугувала уявною промовою програвшого у двобої.

–Чого тобі? – сказав загробний голос.

–Нам потрібні твої таланти! – захлопала копитцями Коняка.

–Ні!

–Але ти навіть не чув, що треба…

–Ні!

–Але…

–Моя відповідь: ні!

–Чому ти такий недружелюбний? Я прийшла до тебе, можна сказати, з розпростертими обіймами, привела людину, якій потрібна твоя магічно-метвоповелительна допомога, а ти… Такий жорстокий!

–Це я жорстокий?

Двері відчинилися на якихось пару міліметрів, звідки блиснуло око, загорнуте в темряву. Око висловлювало явне невдоволення.

–Мені кожний твій візит розхитує нерви та здоров’я! – промовив Некромант.

–Чого це? Як на мене, все було добре, а тепер ти чомусь відмовляєшся допомагати.

–Я хворію!

–Чим?

За дверима знову щось зашебуршало.

–Я поранений! Через… тебе!

–А-а-а! Ти про те? Ще не зажило? Ну, ти не драматизуй, я ж всього лише одним зубчиком… Тим паче, зараз пристойні коняки не розносять сказ! Мене і мама перевіряла, і я сама щеплення робила!

–Ідіть звідси!

Білка розвернулася йти додому. Її обличчя висловлювало повний шок від дивного діалогу цих двох. Чи правильно вона зрозуміла природу травми Некроманта? Хіба Коняка на таке здатна? Хіба некроманти вміють хворіти? Так, Білка давно підозрювала, що діжка Мерло зранку не доведе її подругу до добра.

Коняка намагалася ще щось доводити зачиненим дверям, але їм обом вже стало зрозуміло: Некромант занадто зайнятий, щоб зірватися та побігти на цвинтар відкопувати незрозуміло що. Та й бігти з «подарунком» від Коняки не так вже й зручно…

–Ти впевнена? – втомлено запитала Білка.

–На всі сто! Я його добре знаю! Тільки це і виманить Некроманта з доміку, – хитро посміхнулася Коняка, розводячи копитами над столом, де лежало борошно, масло та ще купа інгредієнтів.

–Тобто… булочки? – з сумнівом уточнила Білка.

–Авжеж! – заіржала Коняка.

–А хіба некроманти взагалі харчуються? Нащо їм це? – запитав Гарбуз, кружляючи кухнею.

–Ще й як! – вигукнула Коняка, – То в нього від роду занять вигляд такий… блідесенько-хворобливий. А насправді жере він пристойно!

«Розумію. Мої нерви теж зжирають більше мене самої, ніж я встигаю наростити в себе на боках і пузі» – подумала Білка, а вголос тільки й сказала:

–Тоді треба готувати! Хутко! В мене десь був рецепт сінабонів!

Пічка палала. Тісто місилося. Начинка все ще не була вигадана.

–А може, візьмемо щось осіннє? Наприклад, гар… – почала Коняка, але тут же зупинилася.

–Що-о-о? – запищав Гарбуз, – Моїх родичів гарбузових? Ні! Нізащо!

Наступної ж секунди Білка нарізала яблука, які Гарбуз назвав «попсовими та переоціненими родичами сім’ї, причому дуже далекими». Їх не шкода. Загалом, готувалося декілька страв, але всі вони були поєднані духом тепла та затишку. Білка знала, що щось таки точно не вийде, бо їй завжди не вдавалося більше половини запланованих смаколиків. Сама вона могла їсти їх (звісно, під каву все піде), але гості плювалися, відмовлялися, а потім взагалі не приходили. Цього разу Білка планувала довести до смаку хоча б один вид випічки.

–Ну, ніби все готово! – вимовила вона, складаючи в кошик гарячі сінабони, тарталетки та шарлотку з яблуками.

–Треба поквапитися! Бо холодне він не стане їсти. Воно йому роботу нагадує, – захихотіла Коняка.

Підійшовши до хати Некроманта, всі троє намагалися поводитися тихо, щоб не відлякати.

–Підкласти під двері? – запитав Гарбуз.

–Ні, треба зробити так, щоб він відчув запах. Інакше не помітить, – замотала гривою Коняка.

–Тоді треба розпалити вогнище, – запропонувала Білка.

На невеличкому багатті акуратно підігрівалися булочки та пироги. Запах розносився на кілометри навколо. Але не факт, що солодкий аромат проникав всередину темної та похмурої халупи.

Раптом у вікні щось заметушилося. Потім відчинилися двері, звідки виліз Некромант, що збуджено дихав під каптуром та хворобливо-голодним голосом промовляв:

–Це що таке? Невже це булочки? Їжа?

Білка, Коняка та Гарбуз відійшли на пару кроків від смаколиків, щоб не псувати йому свято. Некромант жадібно поглинав випічку одну за одною. Наївшись, він сказав:

–В мене багато роботи. Голова некромантської комісії насідає, змушує перевиконувати всі узгоджені ним плани. Так ще й серед нашої братії пішла якась дивна хвороба – косить тільки таких, як ми. Тож я тепер змушений справлятися зі всіма завданнями самотужки.

–Що ж це може бути? Якась некромантська діадема? Грибб? Ураганка? – називав варіанти Гарбуз.

–Не знаю. Але один вечір я можу виділити. Розповідайте, що там сталося? Кого треба підняти з мертвих? – промовив Некромант, подобрішавши від випічки.

Дорогою до цвинтаря вони йшли темним лісом. Сутеніло. Осінні барви змінилися темрявою. А над головами частенько каркали круки та ухали сови.

Білка погано бачила, але треба було рухатися вперед. Вона невдало стала на суху гілку – та гучно тріснула! В результаті нога Білки підвернулася та почала сильно боліти.

–Я не можу йти далі! – схлипнула вона.

–Так! Без паніки! Зараз щось вигадаємо! – закружляв навколо Гарбуз.

–Може, Некромант зможе залікувати рану? – припустила Коняка, почісуючи копитом голову.

–А чому в тебе як щось сталося – то одразу Некроманта треба викликати? – забуркотів той, – Я тут поки безсилий! От якби це була нога мертвого…

–Так, стоп! Не випереджай події! Мені поки що зарано! – налякано засперечалася Білка.

–Лі-і-ікаря! Лікаря! Тут є лікар? – волав Гарбуз, розтуляючи широченний рот.

В цей момент до них вискочив вухастий Лис і промовив:

–Я лікар! Кликали?

–Ти лікар? – засумнівалася Коняка.

–Тобто кобила, що вміє розмовляти – це нормально, а лікар Лис – ні? – образився той.

–Тоді швидше вилікуй мене! – попросила поранена.

–Е-е-е, ні! – відмовив Лис.

–Чому? Ти ж лікар!

–Так, лікар. Тому людей не лікую.

–А кого ти тоді лікуєш?

–Звісно ж, таких, як я сам! Тварин лісових! А для вас треба викликати людоринара, а він живе далеко-далеко…

–Послухай, рудий, – стримуючи біль, зітхнула Білка, – Так, я людина. Але мене звуть Білкою. Так згодиться, щоб ти мене полікував?

–А чому ти білка?

–Люблю горіхи та занадто енергійна. Хвоста не маю. Але вуха з хутром.

–Годиться!

Лис уважно роздивився травму та впевнено зауважив:

–Це і саме заживе! А щоб швидше ходити, пропоную тобі випити кави!

–Що? Кави? – швидко зреагувала Білка, – Хто сказав кава? Де кава?

–Можу віддати вам свій бездонний термос. Він завжди повний кави. Пий досхочу!

–Серйозно? Мені можна? Ну, звісно, якщо сам лікар сказав пити каву, то я не відмовлюся…

Білка вирвала магічний термос руками, що здригалися від нетерпіння та нервів. Цілий тиждень! Вона провела без кайфової чорної жижки цілий тиждень! Треба неодмінно відзначити це ковтком забороненого нектару…

–Візьміть іще ліхтарик, щоб бачити куди йдете! – сказав щедрий Лис, – Ну, а мені час бігти! Ще побачимося.

На цвинтарі їх було четверо. Ніч ставала темнішою, а туман – ще густішим. Тепле світло гасового ліхтаря розмальовувало галявину в осінні кольори. Добре, якщо старий, що стереже мерців, не помітить їх до самого ранку.

–І де воно? – запитав Некромант, спираючись на лопату.

–Копай глибше! – махнула рукою знов енергійна Білка, роблячи ще один ковток з термосу, повного її особистого кофеїнового пального.

В іншій руці вона тримала яскравого помаранчевого Гарбуза, який час від часу розбавляв мовчання вигуками:

–Та скільки можна чекати? Наскільки глибоко ти його закопала?

–Настільки, скільки було потрібно. Щоб забути. І не засмучуватися зайвий раз, – пояснила Білка буркітливому Гарбузу.

Шалена Коняка, що щипала чарівну цвинтарську конюшину біля чийогось древнього надгробку, весело заіржала. Її голос звучав підбадьорливо, дружелюбно, але розмовляти людською мовою вона чомусь не хотіла. На це була причина! На галявинці з’явилася постать високого і плечистого чоловіка. Сумнівів не було: це син сторожа!

–Як ся маєте? Що робите так пізно? Татусь відправив мене подивитись, що за ліхтар горить… О, яка неймовірна з вами кобила! Неосідлана? – почав він.

–Це друг родини. На ній не можна їздити, – стримано пояснила Білка.

Але син сторожа не втримався та, провівши рукою по гриві Коняки, заявив:

–А я б прокотився!

Гарбуз тихенько зітхнув, а Білка закотила очі. Некромант, продовжуючи копати, тихо промовив:

–Я б не чіпав.

В наступний момент Коняка істерично заіржала та вкусила сина сторожа за мʼязисту дупу. Той заволав, схопився за болюче місце та побіг геть з цвинтаря. Вигляд Коняки був задоволений.

–І не втомилася ти таке витворяти? – всміхнулася Білка.

–А що такого? Я тільки трошки… одним зубчиком! – вимовила Коняка.

В цей момент лопата Некроманта дзвякнула, впершись у щось дивне. Ліхтар згаснув…

–Щось я передумала! Закопуй все назад! – тривожно прокричала Білка.

–Пізно! Треба діставати ідею з забуття! – сказав Гарбуз, стукнувши ліхтар, щоб той знову засвітився.

–Тягни! Тягни! – танцювала Коняка.

Некромант дістав з дна могили маленьку скриньку, яка слугувала гробом для ідеї.

–А звідти нічого не повилітає? Мухи, метелики, сарана… Я не вмію себе поводити з живими істотами, поки вони не стануть мертвими, – запитав він.

–Відчиняй, – сміливо видихнула Білка, зважуючись на роковий крок.

Всередині скрині лежали папірці, запорошені землею, та декілька світлячків-ідей.

–І це все? Де тіло? Як мені це оживляти? – забурчав Некромант.

–О, тіло головного героя я поховала в іншому місці! – відповіла Білка.

–Ага, а місцину, де мали б розгортатися основні події, сховала в підземній печері, зробивши там землетрус! – вигукнув Гарбуз.

–Це я вмію, – винувато прошепотіла Білка.

–Так мені ще щось копати? – роздратувався Некромант, – Ні-ні! Я на таке не підписувався! Піду краще спати.

–Ну, ти чого, Некрончику? – почала вмовляти Коняка, – На тебе чекає цікавенький трупачок головного героя… Ти ж так любиш гратися з мертв’ячками! Погоджуйся! А потім всі разом підемо в печеру, де й оживимо всі три елементи!

–Ні!

–Ну, як хочеш. А я поки навідаюся до сина сторожа. Щось я зовсім не розпробувала його на смак…

На світанку Коняка вже вихвалялася нічними походеньками, поки Некромант смиренно копав чергову могилу:

–Він стояв біля мене і намагався влучити в ціль своєю міткою стрілою…

–Ти про звичайну стрілу чи…? – Білка навіть боялася це промовляти.

–Так міцно натягував лук, а я… Вкусила його ще раз! І ще раз! Навіть дісталася найцікавішого…

Друзі позакочували очі.

–Тепер дурнуватий син сторожа перестане тренуватися вночі стріляти з лука, – підсумувала Білка.

Всі четверо стояли на задньому дворі її хати. Десь тут, під розсадою свіжих троянд, був похований головний герой твору. І не живий і не мертвий. «Ніякий» – як говорила про нього сама авторка.

–Продовжуй копати! – розпорядилася Коняка.

Некромант копав. Чому Білка вирішила закопати героя так близько до свого дому? Ніхто не знав. Може, хотіла його використати колись іще разочок, в іншому творі? А може, вірила, що його привид повстане та прийде до неї вночі, надихаючи на нові історії?

–Цей ще глибше! – танцював яскравий Гарбуз, – Вона його ховала так, щоб ніхто не дізнався, що тут взагалі відбувається!

За годину тіло було знайдено. Некромант, ніби в цьому немає нічого незвичного, повісив трупака через плече. Білка знову глянула на тьмяне, мертве обличчя головного героя.

–А я вже забула, який він… ніякий! – зітхнула вона, – І ви ще хочете, щоб я повернулася до цієї ідеї? Ви тільки подивіться на нього!

–А він нічого так, – підморгнула Коняка, – Наш Некрончик зробить його більш живеньким, тоді взагалі твій герой стане справжньою мрією! А з лука він в тебе не стріляє? Нехай подумає. Благородне заняття для справжнього чоловіка!

Друзі вирушили до далекої печери, тягнучи за собою тіло головного героя та світлячків-ідей, зачинених в банці.

Дорогою до нікому не відомої печери мандрівники застали світанок. Тонкі промінці сонця освітили галявину, на якій відбувалося дещо дивне. Білка зупинила рух, щоб всі могли роздивитися.

Лук і стріли були розкидані. Здається, господар зовсім забув про жагу до пострілів. Посередині стояв мольберт, навколо нього – ще декілька картин. Але головний елемент… Син сторожа натхненно малював! Настільки натхненно, що аж вивалив язика та витріщився зблизька на картину.

–О-о-о! – збуджено заіржала Коняка, тягнучись зубами, – Мій дорогесенький!

–Невже він ще й малює? – зацікавлено спитала Білка.

–Давайте підійдемо ближче! Я хочу роздивитися, що він малює! Як думаєте: він абстракціоніст чи експресіоніст? Але головне, щоб він був не проти жанру ню, – не вгавала Коняка, весь час стукочучи копитами.

Вони підійшли ззаду. Розпалена Коняка дихала синові сторожа прямісінько в потилицю, але той нікого не помічав. Можна тільки уявити, наскільки глибоко поглинула його творча робота! Спостерігачі хотіли побачити, яка ж муза так міцно полонила художника? Адже бідний митець не хотів бачити нічого, окрім власної картини. Роздивившись зблизька, вони все зрозуміли…

–Але ж це… наша Коняка! – вигукнув Гарбуз.

–Причому в різних позах, ракурсах і стилях! – здивовано промовила Білка, – Стільки картин, і на всіх… Вона!

–Ти диви, казала, що сказ не переносить, але якусь хворобу все ж таки подарувала цьому нещасному. Перестань кусатися! – підсумував Некромант.

–Це не хвороба! Це відчуття прекрасного! – проспівала Коняка, вражено зітхаючи, – Ах, який чудовий чоловік! А я, муза, роблю його тільки кращим! Як думаєте, стати навпроти мольберта? Попозувати ще? Я можу! Чому він мене не помічає? Я ж прямо позаду нього! Його му-у-уза!

Мукала вона, як корова, але вкусити хотіла, як справжня кобила. Друзі втомлено відтягнули Коняку подалі від художника-лучника. Але це не допомагало. Коняка брикалася. Їй хотілося краще роздивитися власні зображення. На одній картині вона жувала квіточки, мило всміхаючись. На іншій – ігриво гарцювала на задніх копитах. А на решті портретів Коняка пристрасно дудлила червоне винце з великої діжки…

–Ви тільки подивіться, як прекрасно він мене розуміє, навіть відчуває! О, та він знає мене так, ніби ми з ним багато років знайомі! Як це пояснити? Він підглядав за мною?

–Ти й сама за всіма підглядаєш, – ображено протягнула Білка.

–Це вірус! У всьому винувата твоя слина з укусу. Він захворів тобою. Вірус пробуджує в уяві митця страшні образи з копитами, – зітхнув Некромант.

–Що значить «страшні»? Я прекрасна! Ти тільки подивись на ту роботу, де я усміхаюся на всі кусачі зуби! – кричала Коняка.

Друзі залишили одинокого митця в спокої, ледве відтягнувши навіжену музу. Коняка брикалася, намагаючись прорватися до свого «дорогесенького». А той не помічав навіть того, що зійшло сонце. Просто малював те, що горіло всередині: Коняка, Коняка, Коняка…

На небосхилі щось чорніло. Білка знала, що їм треба туди. Виявилося, що то глибока печера, в якій вона сховала місце дії твору. Чи вийде все оживити, щоб продовжити роботу над давно забутою історією?

Ковтнувши каву, Білка рішуче видихнула та відсунула камінець, що закривав вхід.

–Проходьте! Перепрошую, що не прибрано. Все ж таки тут був маленький землетрусик… Мале-е-есенький! Я сама невеличка, на більше не спроможна, якщо потупотіти ногами, – винувато знизала вона плечима.

Проникнувши всередину, гості розгледіли у світлі гасового ліхтаря високі готичні склепіння, арки, ліпнину. Всередині печери ховався дивний палац, зроблений самою природою! Але весь простір припорошив такий товстезний шар пилу, що хотілося чхали лише від одного його вигляду. Так і сталося: Гарбуз чхнув. Дивно. Адже носа він не мав.

–А давно ти сюди заходила? – поставила риторичне питання Коняка.

Білка вирішила промовчати. Вона розуміла: те, що давно не згадується, сірішає та поростає таким шаром пилу, що й не впізнаєш. Але цей пил, навіть велике каміння від землетрусу зникне, якщо їм вдасться оживити цілісну історію.

Некромант недбало шльопнув труп головного героя на землю посеред зали. Персонаж досі мав вигляд… «ніякого». Ніби він і не мертв’як, а аморфне «щось». Поруч із ним лягли аркуші з плануванням. Всі почоркані та списані дивним кучерявим почерком. А навкруги вже літали світлячки ідей, освічуючи простір магічним світлом.

–Готово! Можна починати, – видихнула Білка, хапаючись за рятувальний термос із кавою.

Її трусило від хвилювання. Вона думала, що чорний напій допоможе. Але ні. Від цього ставало тільки тривожніше. А руки тремтіли так, що й кава могла пролитися.

–Нехай почнеться свято! – радісно закричав Гарбуз, обертаючись навколо себе.

Всі відійшли ближче до стін, звільняючи місце для магічного концерту. Некромант став у центрі та почав бурмотіти незрозумілі слова, розмахуючи руками. Друзі дивилися недовірливо, так, ніби замість шикарного артиста вони випадково натрапили на виступ дебютанта-фріка.

–Некрончику, я ж казала, співай голосніше! А то бубониш ото собі під ніс! – обурилася Коняка.

–Не чує баба, – замотала головою Білка, прочищаючи волохаті вуха.

В цей же момент у печері піднявся шалений вітер. Дивно. Але добре. Процес пішов. Цей вітер ніс за собою не могильний холод, як можна було б подумати, зважаючи на рід занять Некроманта, а тепло й аромат кориці та здоби. В повітрі танцювали такі запахи, що друзі вже подумали, ніби потрапили в затишну пекарню. Де черепи, скелети та кажани? Де трухляво-млосний аромат сирої землі, грибів, падалі? Мабуть, це так не працює. Все залежить від спеціаліста, що проводить обряд. Та його особистих смаків. У Некроманта були свої методи, виточені спеціально під нього. Друзі не заважали. А раптом через секунду навколо майстра закружляють сінабони? Не варто відволікати.

Білка побачила, як світлячки ідей підлетіли до неї та закружляли над головою, а потім пірнули всередину. Пам’ять почала повертатися. Сюжет знову був з нею. Не такий вже і поганий, як здавалося. Дивний! Це так. Але не пропащий.

Потім все закрутилося й завертілося. В очах зарябило. Простір став змінюватися. Невидимий дух здмухнув весь пил з поверхонь. Каміння просто зникло з підлоги. А руйнування залікувалися самі собою. Все стало на місця. Білка згадала це місце, воно оселилося в її пам’яті, скріплюючись разом із сюжетом спільним клубком.

Не вистачало тільки героя. Він досі був простим трупачком. Але Неромант вже працював над цим. Він схилився над ним, продовжуючи щось шепотіти. Білка, Коняка та Гарбуз також підійшли до центру печери, де лежало бездиханне тіло. Вони хотіли роздивитися все в подробицях. Як так? Мертвець справді повстане з мертвих лише від наказу Некроманта? Піднявся лютий вітер. Знову запахло булочками. І ось… Синюватий та «ніякий» персонаж різко розплющив очі!

«Браво!» – радісно кричав Гарбуз. Коняка хлопала копитцями, нагострюючи зуби на гаряче м’язисте тіло воскреслого чоловіка. Білка закоханими очима дивилася на свого героя, який до цього здавався «ніяким». Та ніякий він не ніякий! Дуже навіть нічого. Просто тихенький, скромненький. Але сюжет, що крутився в голові, вже підказував, як це виправити.

Персонаж підвівся на руках, змахнув долонею чорняві кучері та розгублено промовив:

–Що я тут роблю?

–Не переживай! Я скоро заберу тебе звідси! Ми разом створимо цікаву історію про тебе, ти відправишся в мандри! – мрійливо розповіла Білка.

–Спочатку розкажи, хто ти такий. Бо ця забудькувата авторка нічого не пам’ятає, – втомлено пробубонів Некромант.

–Хто я? Я Слоу! – дурнувато всміхаючись, пропатякав герой.

–Слоу… що? Слоу… пок? – спитав Гарбуз.

–Ні, я Слоу! Джо Слоу!

В цю ж секунду Некромант змінився в обличчі, ніби почув мерзенну новину. Він заскреготів зубами, а потім провів рукою над героєм, чаклуючи знов. Від цього той знову впав мертвий-мертвісінький, повісивши голову та симпатичні кучері.

–Ти що наробив? – охнула Білка, – Він спить? Чи знову мертвий?

–Я не буду його оживляти, – невдоволено промовив Некромант.

–Але ж ти вже його оживив! Нащо… вбив знову?

–Він мені не подобається! Цей твій… Слоу… Я знайомий з ним! Він поганий герой! Нелогічний! Тільки заплутає сюжет і наробить купу необдуманої фігні!

–Що-о-о? – заволала Білка, розмахуючи руками так, що навіть дорогоцінна кавушка розплескалася з термоса, – Та як ти смієш? Забирати мою останню надіюшку на нормального героя? Джо Слоу… ну, хоч він доволі «слоу», але цілком адекватний персонаж!

–А ще й такий красивий! – заіржала Коняка, – Ви бачили ті кучерики? Ту борідоньку? Ті м’язи, які так і хочеться вкусити… Цікаво, чи володіє він луком? А може, краще мечем? Великим-превеликим мечем… Так ще краще!

–Оживляй його знову! – скомандував Гарбуз.

Некромант задумався. Він чесав голову, розмірковуючи про щось. Як можна знайти компроміс у цій ситуації? Ех, і де беруться ці похмурі «помічники», які лише закопують глибше відмінних персонажів, хоч обіцяли, навпаки, викопати їх з могили забуття?

Нарешті Некромант щось вигадав. Він начаклував величезний сінабон, який літав навколо трупа, а потім розсіявся, долетівши до голови Слоу.

–Як Коняка заразила того нещасного тягою до мистецтва, я налаштую цього дурника на адекватність! Треба змінити декілька базових характеристик, зменшити тягу до пошуків пригод на дупу, додати більше відповідальності… – перераховував Некромант.

–Я так розумію, що адекватність для тебе вимірюється… сінабонами? – недовірливо спитала Білка.

Закінчивши з налаштуваннями за допомогою магічно-солодкої булочки, Некромант хлопнув у долоні. Герой знову ожив. На цей раз він не ліз із розпитуваннями та поводився доволі спокійно. Але натомість весь час мовчав та хмурився, ніби десь загубив шило з власної дупи. Колишня мрійливість змінилася на прагматичність.

–Як на мене, він знову… «ніякий»! – зітхнула Білка, – Некромант, хоч і вміє оживляти, все одно полюбляє спілкуватися лише з мертвоподібними «нікакашкамі»!

–Якісь у нього дивні погляди на адекватність, – погодився Гарбуз, пританцьовуючи.

–Слоу має добре себе проявити! Над цим ще попрацюємо, – пояснив Некромант, – Головне, щоб поменше балувався та слухався авторку!

Як не крути, а зад завжди ззаду. Справу було зроблено. Герой живий. Ну, технічно! Білка, незважаючи на те, що «ніяковість» персонажа її трохи деморалізувала, продовжувала оживляти в пам’яті моменти з твору:

–Я згадала… Так-так! Печера, Слоу… О, там таке трапилося! Треба терміново все записати!

Друзі попрямували на вихід. За ними біг все ж таки трохи пришелепкуватий герой. Він ішов слідом за авторкою, ніби вірний песик, що очікував на кістку. О, а кісток йому ще насиплють! Білка в цьому не сумнівалася. Хоч Некромант був задоволений власною роботою, але пілюля адекватності у вигляді сінабона слабо спрацювала. Слоу вже всіх бісив, хоч вони ще не встигли вибратися з печери!

Але все вдалося! Хоч і не дуже гладко, проте Білка згадала все, що їй було потрібно. І тепер могла далі працювати над твором. Похованим колись. Але відкопаним зараз! Оживленим! Так, історія мала жити, щоб радувати людей. І не тільки.