Весна

Пошукові групи поверталися одна за одною. З ними прибули ті, хто лишився живим після обвалу, а також ті, кого врятувати вже не вдалося, нехай мирно спочивають їх душі. Але першого помічника не було ані серед живих, ані серед мертвих.

Час минав, як завжди: то застигав і майже зупинявся, то ураганом закручував події та зминав у кулю, схожу на м'ячі з кольорового каучуку, якими люблять бавитися діти.

Хурта не помітив, як знов прийшла весна. Здавалося, тільки вчора прислужники пробивали ополонку на підмерзлому ставку та сколювали кригу з кам'яних сходів — а сьогодні вже розкрилася перша боязка квітка на чорній гілці рубінового дерева. Але й вона не викликала жодного відгуку у душі.

Ще багато років тому, зі смертю дружини, він зрозумів, що жодна весна не може принести нічого, крім утрат. І тепер це нове цвітіння дерев і кожен новий день означали, що ті, хто зникли безвісти, так і лишаються зниклими. А шанси їх знайти слабшають із кожною годиною.

Хурта заплющив очі та вдихнув вечірнє повітря. Вже зовсім смеркло, в небі висіла сіра хмара, що наповнювала повітря найдрібнішим водяним пилом. Але дощ не стане на заваді поштовому духу.

Хурта повільно розвів долоні, випускаючи їх цілий рій — юрму напівпрозорих, ніжно-флюоресцентних змієподібних істот, що вилися у повітрі, скручувалися, наштовхуючись одна на одну. Кожна з них несла коротке послання — те саме, що й учора, що й щодня з тієї злощасної неділі, коли його перший помічник, Рудий Балам, пішов разом із розвідувальним загоном до Білої Скелі та не повернувся.

Жоден із поштових духів не дістався до адресата, всі вони рано чи пізно поверталися ні з чим або гинули. Їх загибель відчувалася так, ніби рвалося тоненьке павутиння, і цих обірваних ниточок були тисячі й тисячі за цей час.

Хурта вмів зберігати незворушність — принаймні, зовні. Ані в маєтку, ані на службі ніхто не помітив змін у манері триматися чи у поставі. Ніщо не змінилося у суворому виразі обличчя. Хіба що сестра могла побачити своїми незрячими очима, що з ним насправді відбувається, але Руна нічого не казала. Вона сама стала схожою на тінь, хоча теж не дозволяла собі завчасно оплакувати друга.

Все, наче, так, як завжди. Але посада першого помічника лишається порожньою, і, здається, командир не збирається розглядати нові кандидатури, навіть тимчасові, попри усі натяки керівництва.

Може, якби вони попрощалися якось інакше, було б легше. Може, тоді не нило б та не саднило, наче від гострої скабки у серці.

За вікном все було сірим, на склі проступали перші дощові краплі.

— Я прийшов попрощатися, капітане.

— Прощавай, Баламе.

Хурта не дивився на нього. Надто багато було між ними, надто свіжі та злі спогади. Йому не хотілося бачити Рудого, дивитися йому в обличчя, зустрічати напружений, темний погляд, повний провини, туги, але разом з тим непримиренний, як раніше. Тоді, коли один з них був щойно призначеним капітаном загону «літунів», а інший — амбітним рядовим, який готовий був землю гризти, щоб довести свою перевагу. Раніше, ще до того, як вони стали…

Ким?

Пам'ять, ця послужлива сука, одразу підсовує зовсім інший погляд Рудого. Знизу догори, прямо в очі. Від цього погляду по тілу рідким вогнем розповзається знемога, а всілякі дрібниці цілком втрачають значення. Такі, як, наприклад, бугристий та вологий стовбур дерева, від якого на білому форменому камзолі напевно залишаться плями, але все одно не можна на нього не спертися, тому що в капітана раптом ослабли коліна. Як холодний вітер, що проникає під розгорнуті поли капітанського вбрання. Як той ганебний та неймовірний факт, що звідкись зовсім поруч долинають голоси прислужників, та їх двох можуть побачити.

Але тепер все це не має значення, бо те «прощавай» виявилося справжнім, і колишній коханець, колишній перший помічник, у колишньому живий Рудий вештається невідомо в якому зі світів.

Пив Хурта рідко, але сьогодні хотілося випити — не для того, щоб забутися, але щоб трохи прибрати різкість та чіткість чергової весняної ночі, повної ароматів землі, що прокидається від зимового сну.

Хурта мружиться, щоб побачити, як полум'я свічки робиться каламутним та розпадається на крихітні райдужні промінчики. Куди б він не поглянув у цьому домі — усюди живуть спогади. Без них ніяк не обійтися, коли все своє життя живеш в одному й тому ж місці. І якщо дитячі спогади з часом стають схожі на наполовину витерті старі картинки, то інших позбавитися не так легко.

Прямо зараз, якщо прислухатися, у тиші родового маєтку можна розрізнити легкі, майже невагомі кроки Тіни, яка вже понад десять років покоїться на цвинтарі; м'який котячий поступ сестри; впевнену, пружинисту ходу Рудого.

Кожен з цих трьох — больова точка глибоко всередині. І зрозуміло, що прозора рідина на дні чаші не допоможе забути чи втамувати біль та провину.

Але якщо випити достатньо багато, то, може, вийде відпустити себе хоч на хвилину. Дозволити собі бути п'яним та вразливим хоча б наодинці з самим собою. Заплющити очі та поговорити з тим, кого зараз немає поруч.

— Пам'ятаєш нашу першу зустріч, Баламе?

Його невидимий та нечутний співбесідник розсміявся б:

— Авжеж, капітане. Здорово ви тоді мене відшмагали.

Хурта згадує так яскраво, що майже наново відчуває запах пилу та розігрітого заліза на спаринговому майданчику. І ще трохи — крові та паленого волосся, бо тренувальний бій на мечах із зухвалим новачком трохи вийшов з-під контролю та перетворився на показову виховальну дуель.

— Треба поважати старших за званням.

— Так точно, капітане.

Вони б трохи помовчали, а потім Хурта спитав би:

— А пам'ятаєш нашу першу ніч разом, Баламе?

Його співбесідник гмикнув би та зітхнув:

— Я добряче напився тоді для хоробрості. Мазура так хвилювався за мене. Мовляв, куди ти пхаєшся, Рудий, у такому стані.

Хурта посміхається від згадки.

— Я одразу зрозумів, навіщо ти прийшов.

— І одразу відмовив мені.

— Не люблю п'яниць.

— Хто б казав, капітане.

Вони б знов помовчали.

— Ти вклав мене проспатися тут, на ліжку для гостей. Застелив його власноруч.

Хурта знизав би плечима:

— Я не хотів будити прислужників. Навіщо їм бачити помічника капітана в такому стані?

— Твого помічника, — виправив би його співбесідник. І Хурта після паузи погодився б:

— Мого помічника.

— А наступного дня я знов прийшов до тебе.

— Ти дуже наполегливий, Баламе.

— Так.

— Й нерозважливий.

— Так.

Рудий сам не розумів, у що вплутується, коли почав добиватися уваги капітана із властивою йому легковажною гарячковістю.

Тепер ти маєш мою увагу, Баламе. Дивись, не пошкодуй.

Звичайно, він пошкодував. Інакше й бути не могло.

Хурта прокидається ще до світанку. Ніхто не бачить, як він йде до стайні та вітається з Попелястим. Як сідлає його та затуляє рукою очі, коли ящір здіймається у повітря, змахуючи шкірястими крилами, крізь які просвічує перший промінь ранкового сонця. Вони вкотре за цей час пролітають над лісом та проміж скал, схожих на ікла гігантського звіра, що лежить із роззявленою пащею. Хурта шукає усюди, але вкотре повертається ні з чим. Йому й досі не вдалося відшукати навіть залишкового сліду духовної енергії Рудого. Той наче припинив існувати.

Однак щось — передчуття, інтуїція чи, може, те інше, для чого Хурта не міг чи не хотів підібрати назву — казало йому, що Рудий живий.

Такі, як він, не йдуть просто так. Тільки не він — повний невгамовного вогню, нескореної сили, яка вирувала під шкірою, прикрашеною татуюванням. Цей вогонь був у всьому — навіть у погляді та в дикому кольорі волосся, жорсткого на доторк та блискучого.

У пітьмі важкі пасма його волосся схожі на доріжки крові на білій шкірі, якщо запустити в них пальці.

Хурта мимохіть стискає кулаки.

Пам'ять тіла його завжди дивувала та навіть лякала, хоча він не любить собі в цьому зізнаватися. І зараз здається, що він в будь-яку мить може відтворити всього Рудого просто з відчуттів, обвести руками, виштовхуючи з них риси та контури, знайомі до найдрібніших подробиць.

Хурта розсідлує дракона та на коротку мить притискається лобом до його масивного лоба, вкритого перламутровою лускою з роговими визубнями.

— Дякую.

Попелястий киває, і Хурта розвертається та майже біжить зі стайні.

Шкода, що не можна втекти від власної пам'яті.

Життя йде своєю чергою, ніщо не змінилося навколо. Ніколи не змінювалося, що б не сталося. Небо не впало на землю, а земля не перетворилася на згарище ані коли загинула Тіна, ані коли вони з Руною залишилися сиротами. Хурта не мав сумнівів, що коли назавжди щезне він сам, це аж ніяк не порушить загальний плин часу. Світ проковтне чергову втрату та навіть не поперхнеться, та, певно, так воно й повинно бути.

— Доброго ранку, капітане.

Це Мазура — як завжди, розважливий, коректний та зібраний. Він з'явився у загоні Хурти одночасно із Рудим, але швидко зрозумів, що літуни — не його історія, та перевівся до вогняних, де швидко просунувся кар’єрними сходами. Але це не заважало їм із Рудим та Руною товаришувати всі ці роки. Ці троє були нерозлучні.

Останнім часом Хурта часто наштовхується на Мазуру на шляху до штабу — ледь не щодня в один і той самий час. Могло б навіть здатися, що офіцер вогняних спеціально чекає на Хурту, щоб начебто випадково трапитися йому назустріч та побажати доброго ранку.

Хурта коротко киває у відповідь.

— Доброго.

Що Мазура знає про них із Рудим — відомо лише самому Мазурі. Хурта вдячний за цю мовчазну підтримку більше, ніж йому хотілося б визнати, особливо від того, кому теж зараз нелегко. І йому в котрий раз стає ніяково від думки, що, можливо, Мазура знає та розуміє набагато краще, ніж він сам, що відбувалося у гарячій голові Рудого.

День, здається, тягнеться без кінця, хоча сонце тільки-но піднялося; звук власних кроків у поки що порожньому коридорі, бо капітан знов з'явився раніше за всіх; акуратно розкладене письмове приладдя на столі.

Щодня Хурта звичним зусиллям придушує відчуття зяючої діри в сонячному сплетінні. За останні десять років він досяг неабиякого успіху в техніках самоконтролю, тому майже байдуже дивиться на порожній стіл першого помічника.

Хурта робить вдих та видих. Заніміння всередині відчувається як благо.

Порив вітру прочиняє вікно — певно, прибиральники забули замкнути. Купа паперів здіймається у повітря та осідає де припало, а зі стола падає ручка та закочується за стілець. Це проста дерев'яна ручка, така само яскраво розписана та безглузда, як і весь той мотлох, що Рудий приносив із ярмарків у поселенні.

Дихання в Хурти переривається, наче його вдарили під дих — от і весь самоконтроль.

В пам'яті спливає видіння таке чітке, що, здається, до нього можна доторкнутися: мускулиста спина, чорні татуювання та вузькі стегна під його долонями. Балам відкидає волосся убік, відкриваючи сильну шию. Хурта протягом якоїсь секунди бачить його профіль, а потім Балам опускає голову. Загоріла рука ковзає у пошуках опори, хапається за край стільниці, стискає її до побілілих пальців.

Склянка з канцелярським приладдям падає на бік та котиться, півколом розсипаючи кольорові дрібниці: ручки, олівці, ластики у формі малюків-дракончиків — подарунок Руни. Ще якийсь час Хурта думає, що чудово себе контролює, аж раптом ця ілюзія закінчується. Власне придушене напівзвіряче ричання виявляється повною несподіванкою, але він обіцяє собі подумати про це пізніше.

Це брехня, звичайно. Він не думатиме про це ані тоді, дивлячись крізь наполовину опущені повіки, як під ним вигинається Рудий.

Ані потім, спостерігаючи, як той витирається, приводить до ладу одяг та сяє в його бік швидкою посмішкою.

Ані в будь-який з наступних разів.

Хурта знав за собою цей гріх: в ньому самому сидів шалений вогонь.

І тепер, коли він вже вирвався із в'язниці, подібно до демонів на картинках у старих книгах, які Хурта любив розглядати у дитинстві, повернути його назад було складно. Демон був жадібним та нестримним. Він брав усе, без чого знемагав роки, століття на ланцюгу.

В купальні, розсипаючи луну по темних кутках.

В саду поруч із маєтком під байдужим поглядом червоного осіннього місяця.

У спальні невтішного вдівця, порушуючи цноту його аскетичної постелі.

Завжди було легше не випустити казкового демона, ніж знов закувати його, але герої старих книжок чомусь все одно раз за разом припускалися цієї помилки.

Помилкою було кожне їх побачення. Якщо так можна назвати зустрічі, під час яких обидва мовчать, і лише їх тіла розмовляють одне з одним.

Балам завжди був згоден. Завжди хотів його.

І завжди чекав від нього те, чого Хурта не міг дати, тому що все це він вже віддав багато років тому жінці, яка так недовго була його дружиною.

Ти знаєш мою історію. Ти знаєш мене, Баламе. На що ти розраховував?

Щовечора Хурта повертається до маєтку разом із сутінками. Прислужники з усіх сил стараються не навертатися йому на очі, тому можна побути на самоті.

Руни знов немає вдома. Схоже на те, що сестра намагається якомога сильніше виснажити себе роботою та тренуваннями, щоб менше думати про зниклого безвісти друга. Хурта впевнений, що вона теж здогадувалася про їхні з Рудим… стосунки.

Звичайно ж, Хурта нічого їй не казав, і вона сама не питала.

Але, звичайно ж, це нічого не міняло: ніхто не знав його, їх обох, так, як сестра.

Хурта зупиняється на містку та дивиться вниз, на темну воду. Її рух заспокоює, тихий шепіт втішає. Шкода, що не можна стояти тут вічно.

Хурта відривається від поручнів та йде далі. В саду навколо маєтку повно старих дерев. Дитиною він давав імена тим з них, на яких було особливо зручно сидіти, ховаючись від вихователів. Це було так давно, що ці імена давно забулися, і тепер сад сповнений зовсім іншими спогадами.

Пам’ятаєш нашу передостанню зустріч, Баламе?

В голові все ще шуміло від бурхливого оргазму, тому Хурта пропустив момент, коли коханець піднявся з колін та схилився до нього, обіймаючи та пестячи його потилицю шорсткими від мозолів пальцями. Збудження Балама відчувалося крізь одяг, від нього пахло потом та землею, вологою після дощу. Хурта смутно пригадав, що прямо перед цим Балам був на тренуванні та не встиг зайти до купальні.

Поцілунок вийшов несподівано вимогливим та владним, і від смаку власного сімені на язику Хурту раптом занудило. Неправильність того, що вони роблять, що він сам робить, відкрилася так пронизливо і ясно.

— Здається, ви забуваєтесь, — сказав він, намагаючись дихати повільно та розмірено.

— Що не так? — Балам трохи відсунувся, вдивляючись йому в обличчя.

— Ти… брудний.

У Балама зробився такий вираз, наче його вдарили. Він відступив на крок, витираючи губи тильною стороною долоні.

— Брудний? — повторив він, наче не міг повірити власним вухам.

Його губи викривила судома — Хурта ніколи раніше не бачив на обличчі свого першого помічника такої ненависті.

— Хвилину тому тобі так не здавалося, чи не так, капітане? Чи я для тебе — щось на кшталт плювальниці?

Один блискавичний рух — і зап'ястя Хурти затисло, наче у лещатах, а самого його було приперто до стовбура старого дерева, на який він нещодавно так зручно спирався.

Рудий зовсім зарвався.

Чому я нічого не…

І правда, Хурта наче скам'янів та спостерігав за собою звідкись зверху із сумішшю цікавості та недовіри. І коли Балам рвонув зубами сорочку та припав до його оголеного плеча поцілунком, більше схожим на укус, він не зробив ані руху, щоб його відштовхнути.

Біль відчувався наче крізь товсту шерстяну ковдру.

Але тут Рудий завмер та розжав пальці. Він розглядав відмітину, залишену його ж власними зубами, наче ніяк не міг збагнути, що сталося. Ненависть зникла, губи були міцно стиснуті, а між брів залягла складка. Він було простяг руку, але не наважився доторкнутися та опустив її.

— Тобі краще піти, Баламе, — сказав Хурта й відчув слабке здивування, коли виявилося, що його голос звучить холодно та наказово, як раніше, наче нічого не сталося.

Наче Рудий тільки-но не збирався взяти його попри волі. І наче сам він не заплутався настільки, що міг би йому це дозволити.

Рудий різко розвернувся та пішов геть, не обертаючись.

Щоночі перед сном Хурта відтягує комір сорочки та довго дивиться у дзеркало — на блідій шкірі не лишилося навіть сліду. Мітка, проставлена зубами коханця, пішла під шкіру, ввібралася в нього, проросла гіркотою та жалем.

— Я прийшов попрощатися, капітане, — сказав тоді Рудий.

— Прощавай, Баламе.

Тепер лишається тільки сподіватися, що це прощання — не назавжди, як це було з Тіною. Хурта очікує вже цілу вічність, і якщо інтуїція його не підводить, колись гори розійдуться, земля розкриється та вивергне із розколу Рудого.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
B der Line
25.05.2024 01:22
До частини "Весна"
Дуже красиво та щемливо. Аплодую вмінню авторки так влучно, хлестко та розлого описувати почуття персонажів. Це справжня майстерність.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше