Повернення

Три — рівно стільки днів минуло відтоді, як Хурта знов навчився дихати. Він і не знав, що живе, затамувавши подих.

Просто одного вечора, коли він у сотий, у тисячний раз розсилав поштових духів, щось змінилося, неясне відчуття смикнулося під серцем — наче тонка нитка натяглася, з’єднуючи його з адресатом. Це могло означати лише одне — поштовий дух знайшов Балама Рудого, живого чи мертвого.

Хурта погано пам’ятав, як дістався до стаєнь, як сідлав Попелястого та з усіх сил стискав колінами боки свого дракона, коли той здійнявся у потемніле небо різко, майже вертикально.

Тоді, три дні тому, вдивляючись у мішанину ламаних скель та густих крон дерев, Хурта згадував, що все це вже траплялося із ним раніше — і пошуки, і шалена гонка, і втрачена надія. Яким дурнем треба бути, щоб змусити себе переживати таке знов?

Він шукав Рудого, а перед очима стояло обличчя Тіни. Дружина, кохана, коханка — чого б він не віддав, щоб згадати, як вона посміхалася до нього за життя, як відкидала з чола кучері русявого волосся, коли її Голуб та його Попелястий неслися поруч, намагаючись обігнати одне одного. Натомість в пам’яті застигла її посмертна маска — спокійне, непорушне, наче виліплене з воску лице. Такою він бачив її востаннє, і такою запам’ятав: прекрасна та світла, вона не належала більше ані йому, ані цьому світу.

А тоді Попелястий рвучко повернув і пірнув униз, туди, де скелястою тропкою рухалася фігура в чорному, ледь помітна у сутінках, і Хурта відчув, як ланцюг, що стягував його ребра, лопнув. Він знов міг вдихнути повні легені кришталево чистого гірського повітря.

Там, унизу, був Балам Рудий.

Живий.

Від його духовної енергії залишилася мала частина, переплетена у невпізнаваний клубок із чимось чужорідним, видозмінена та майже розчинена у чужому потоці. І все ж-таки це був він.

Пошуки закінчилися.

День перший

Хурта поклав свою ношу на ліжко та опустився поруч на коліна. З долонь, які він склав над сонячним сплетінням Рудого, повільно, неохоче полилося зелене сяйво. Зцілення ніколи не було його сильною стороною, але цього вистачить, аби підтримати духовну силу Рудого, доки не прийде допомога.

Хурта настільки занурився у процес, що не одразу помітив, коли у кімнаті з’явився ще хтось.

— Досить, хлопче.

Йому на плече лягла тепла долоня. Ніхто у цілому світі не звертався до нього так, крім старої Фірузи, яка знала їх із Руною ще дітьми. Він обернувся та зустрівся очима із м’яким поглядом старечих очей.

— Я ним займуся. Ти вже достатньо зробив.

Хурта піднявся та відійшов, пропускаючи її. Тепер ніщо не заважало йому роздивлятися знайоме, але таке чуже обличчя пацієнта, над яким чаклувала Фіруза. Той був виснажений до невпізнаваності й нагадував Балама лише чорними розчерками татуювань та копою волосся, що сильно відросло та сягало пояса. З одягу на ньому лишилися самі рвані формені штани, все тіло було вкрите синцями та саднами, зап’ястки та щиколотки розтерті до живого, а у згинах ліктів розповзалися фіолетово-жовті плями.

Але гірше за все був зав’язаний у ганчір’я меч — зламаний навпіл, із гардою, почорнілою від крові.

Хурта стиснув кулаки.

— Значних фізичних ушкоджень немає, — нарешті, сказала лікарка, підводячись. — Сильне зневоднення та виснаження. На сьогодні досить, нехай спить. Прокинеться — можна напувати та годувати потроху, а завтра ввечері я зайду.

Хурта кивнув та вийшов слідом за нею у сад. Фіруза пішла, а він все стояв, роздивляючись небо крізь мереживну крону дерев. Весняна ніч із її шумом та тишею, із запахом вітру та мокрих стовбурів рубінових дерев хвилею накотилася на нього, наче десь нагорі прорвало греблю. В грудях боліло чи то від полегшення, чи від смутку, і було незрозуміло, що тепер із цим робити

Але тут із прочиненого вікна донісся вигук — очевидно, сплячий розмовляв уві сні. Цей голос — хрипкий, ламкий —  дивним чином заспокоїв його, змусив дихати знов.

Хурта зрозумів, що прямо зараз йому треба йти додому.

В коридорах було темно та безлюдно. Прислужників він відпустив, Руна зможе повернутися лише завтра вранці — але будинок більше не здавався порожнім.

Він підійшов до дверей гостьової кімнати та зупинився. Трохи постояв, прислухаючись, та нарешті сів прямо на підлогу й притулився спиною до стіни. Ніхто не посміє потривожити його, і вже точно ніхто не ризикне докоряти йому за недостойну поведінку — смішно сказати, хазяїн маєтку сидить на порозі спальні, наче пес, що не наважується увійти.

Хурта заснув там, де сидів, у незручному положенні, поклавши голову на руки. Сон, що явився до нього, належав не йому, він ніби забрів на чужу територію. Коли він зрозумів, що то сон Рудого, було запізно.

Дух із жовтими очима, схожими на вогники у печерній напівтемряві, зазирає йому прямо в обличчя. Він так близько, що можна, як у дзеркало, дивитися в його оксамитово-чорні зіниці, вологі та розширені.

Хурта відсахнувся б, якби зміг, та за спиною в нього скеля, а руки міцно утримують кайдани.

«Із землі ви вийшли, до землі повернетеся,» — чується примарний голос. Бліде коріння підземних рослин звисає йому на обличчя, обіймає за плечі. Воно росте та потроху заповнює простір навколо, лоскоче ніжно, аж доки йому не бракне місця. А тоді дрібні корінці, гострі, наче кістяні голки, впиваються у тіло, простромлюючи шкіру та м’язи, обплітаючи внутрішні органи.

Хурта прокидається із шаленим серцебиттям і якусь долю секунди не може зрозуміти, де знаходиться, та відділити себе від того, до чийого сну потрапив. І позбавитися від підхопленої там, уві сні, безжалісної туги, що виїдає нутро.

День другий

На світанку Хурта особисто проводив свого гостя до купальні, допоміг роздягнутися. Мильною губкою обережно водив по кістлявій спині, поливав теплою водою із глека, змиваючи піну вперемішку із кришивом засохлої крові. Мокрі пасма волосся здавалися майже чорними, важкими зміями вилися між гострих лопаток та спускалися до ямочок на попереку, і Хурта відводив їх убік.

Рудий ніколи не вирізнявся надмірною цнотливістю, але тепер здавалося, наче він взагалі не помічав власної наготи. Він дивився не на Хурту, а крізь нього, як сліпий. Байдужо дозволяв себе повертати, під мʼяким натиском закидав голову, щоб зручніше було промити йому волосся.

Після ванни Хурта відвів його назад до ліжка, і Рудий покірно улігся, поклавши руки поверх ковдри. Скалічений меч він тримав поруч і час від часу несвідомо тягнувся та торкався до щербатого зламу на лезі, наче до шраму, що ниє та непокоїть. 

А потім їхнє мовчання розірвав гомін голосів, слідом за яким почулися швидкі кроки, що наближалися коридором. Та, що бігла зараз до них, завжди нагадувала вихор — із самого дитинства. Двері прочинилися, і до кімнати увірвалися дракони-поводирі Руни, схожі на два рухливі струмені ртуті. За ними зʼявилася і сама Руна та, не роздумуючи ані секунди, кинулася до Рудого.

Хурта мимоволі позаздрив тій легкості, з якою сестра обійняла його, стиснула так міцно, наче хотіла розчавити своїми тонкими руками.

Мазура, який увійшов секундою пізніше, опинився поруч одним стрибком та згріб їх обох в обійми.

— Де ти був весь цей час, дурнику? — докоряла Руна голосом, в якому бриніли непролиті сльози. Дракони сестри виром вилися навколо них, розкривали роти, торкалися їх швидкими роздвоєними язиками.

І Рудий раптом ожив, подався до цих двох, а на його обличчі зʼявилася крива напівпосмішка.

Хурта відвернувся. Він вийшов тихо, так, що ніхто з них цього не помітив.

В той день йому ніяк не вдавалося зосередитися на роботі. Новий помічник, якого він, нарешті, погодився призначити на час, поки Рудий Балам одужує, сунувся було до капітана із паперами, але під гнівним поглядом знітився та розгубився. Авжеж, це було несправедливо, і помічник не заслуговував на такий прийом. Хурта прикрив очі, придушив роздратування та наступну годину провів у ретельному обговоренні плану тренування новачків.

Коли він повернувся до маєтку ввечері, там вже чекала на нього стара Фіруза. Хурта був вдячний за те, що вона робить свою роботу без зайвих слів, зі звичною легкою посмішкою.

— Все буде гаразд, хлопче. Йому потрібен час. Час та трошки магії.

Травʼяне зілля у чаші було каламутне та зеленкувате, від нього підіймалася густа ароматна пара. Хурта відніс його до гостьової кімнати особисто, постукав у двері та кілька секунд почекав, перш ніж зайти. 

Побачивши капітана, Рудий витягся у струнку. Він опустив очі та прийняв чашу з рук Хурти, ретельно уникаючи доторків. Наче то не його вранці Хурта купав, наче дитину. Але це, скоріш, добре знамення, бо байдужість у Рудому була набагато страшнішою, ніж інстинктивне бажання оберегти себе від фізичного контакту.

Він пив повільно, із зусиллям, наче примушував себе ковтати цілющу рідину.  Порожню чашу поставив поруч та заплющив очі. 

Було ясно, що час залишити гостя одного — він явно знесилений, але не дозволяє собі лягти у присутності капітана.

Вночі Хурта знов не зміг заснути, і ноги самі привели його до гостьової кімнати. Кажуть, важко лише вперше — цього разу він усівся коло дверей майже без вагань. Може, подумав він, його присутність зможе хоч якось допомогти.

Але вже уві сні зрозумів, що зараз нічого не можна зробити, і ніхто не допоможе Рудому — тільки час, як сказала стара Фіруза.

Куди не кинеш оком — поле навкруги. Трава висока, густа, а проміж неї проглядають могильні камені. Рівними рядами розходяться навсібіч, аж до небокраю. 

Поверхня їх шорстка та тепла, розігріта сонцем — якщо покласти на камінь долоню, здається, ніби він живий. 

Сонце сліпить очі, і крізь повіки просвічує червоним. І коли подивитися на траву, видно, як вона теж починає червоніти, зафарбовується багрянцем. Спочатку лише коріння, а потім й усе стебло наливається кровʼю, а тоді рубінові краплі набрякають та починають скрапувати з гострих кінчиків. 

«Смерть закладена у нас так само, як життя закладене в насіння рослин. Вони всі загинули. Чому я лишився?»

Чому?

Чому?

Хурта прокидається та сидить, прислухаючись до нерівного дихання за дверима, аж доки Балам не заспокоюється та не засинає знов. 

День третій

Руна уходить до світанку, як завжди. Гостя теж немає у кімнаті — Хурта здалека бачить його на мостику.

Рудий стоїть, спираючись ліктями на парапет та дивиться униз, на коропів, що хапають з поверхні повітря та ошалілих весняних комах. Він одягнений у домашнє вбрання, довге волосся заплетене у косу — напевно сестра приклала до цього руку.

Хурта наближається та сповільняє ходу. Рудий піднімає голову та дивиться на нього.

— Доброго ранку, капітане.

— Доброго ранку, Баламе.

Хурта зупиняється поруч із ним і теж спирається на парапет. Коропи його пізнають, і вода бурхливо закипає від кольорових спин та бездонних риб’ячих ротів.

— Капітане, — звертається до нього Рудий. Він схиляється у поклоні та говорить повільно, підбираючи слова, які звучать так формально та коректно, що він них віє холодом. — Щиро дякую вам за гостинність. Я вже достатньо зміцнів і не хочу зловживати вашою добротою.

Хурта мовчить деякий час. А потім питає, не повертаючи голови:

— Моє товариство тебе обтяжує, Баламе?

Той зволікає, думає. І відповідає:

— Ні. — І, знов подумавши, повторює: — Ні.

Хурта і сам здивований тим, яке полегшення відчуває від такої короткої відповіді.

— Тоді будь моїм гостем. Стільки, скільки захочеш.

Рудий не відповідає, мовчить.

Хурта повільно спускається до ставка, і після недовгого коливання Рудий йде слідом. Хурта присідає на краю, і риби одразу ж збираються коло нього, товчуться, підставляють лискучі спини, роззявляють роти, ніби розмовляють на нечутній риб’ячій мові. Він розв’язує мішечок, залишений прислужником на звичайному місці, бере жменю спельтових паростків та кидає у воду.

Рудий сідає поруч із ним, майже торкаючись плечем, і Хурта насипає зерна йому у підставлену долоню.

— Опусти руку у воду, — каже Хурта, і Рудий опускає.

Риби метушаться, хапають його за пальці, зачіпляють плавцями. Деякі з них майже вистрибують з води, плескають хвостами з неочікуваною силою та обсипають їх обох бризками.

— Зголодніли, — каже Рудий та посміхається самими кутками рота.

Він так близько, що можна відчути тепло його тіла та запах його волосся — гіркий цитрус і ранішнє сонце. Хурта дозволяє собі насолодитися цим лише одну секунду — а потім відсувається та встає.

— До вечора, Баламе.


— До вечора, капітане.

Ввечері ж, повертаючись додому, Хурта знаходить гостя у саду. Той сидить на п’ятах під рубіновим деревом, вкритим ніжним молодим листям, його очі заплющені, руки розведені, спина пряма. Вправа на управління енергією дається йому важко. Сила, що повинна текти рівним потоком, збивається у клубок, заплутується, іскрить. Ще хвилина — і вона зовсім обривається. Губи Рудого кривляться. Коротко вилаявшись, він розплющує очі.

Хурта підходить та сідає навпроти так близько, як тільки можна сісти не торкаючись колінами. Рудий дивиться насторожено, але потім розуміє, що саме він робить.

— Дозволь? — каже Хурта, і Рудий киває.

Хурта дихає повільно, розмірено. Він заплющує очі та все глибше занурюється у пітьму з рідкими сполохами кольорів. Дихання Рудого поступово теж стає глибоким та спокійним.

Пітьма розсіюється, перетворюється на білуватий туман. Але потім виявляється, що то зовсім не туман, а сніг падає, наче дрібні білі пелюстки — в духовному засвіті Рудого панує зима. Вони стоять на березі озера, але в той самий час нібито знаходяться під водою — небо схоже на зеленкувату озерну кригу, а повітря тут текуче та холодне, як вода в ополонці.

Рудий роздивляється тіні, що проступають крізь сніжну завісу. Це гігантські риби, вони пливуть у повітрі повільно, наче у напівсні.

Гігантський короп, білий із лускою, що відливає сріблом, повисає над ними. Його зябра повільно відкриваються та закриваються, фільтруючи повітря разом зі снігом, що падає без єдиного звуку. Неподалік кружляє його побратим, оксамитово-чорний з червоними відмітинами — такими яскравими, що хочеться замружитися.

— Не спиться, — каже Хурта.

— Хіба вони сплять?

Хурта киває. Він сідає на засніжену лаву та споглядає за тим, як із неба сиплються білі пушини.

— Взимку, коли вода стає холодною, вони засинають. Їх не можна годувати — організм не зможе прийняти та переварити їжу. Треба почекати, зберегти себе до тепла. Прийде весна, і сили повернуться.

Рудий невесело посміхається, але його плечі помітно розслабляються, напруга покидає тіло.

Чорно-кривавий короп теж поступово заспокоюється, його рухи стають більш плавними та сонними, і, нарешті, він теж завмирає.

Коли медитація закінчується, вони розплющують очі одночасно. І вперше за цей час Рудий не відводить погляд. Хурті доводиться докласти зусиль, щоб і далі дихати рівно та розмірено, бо цей Рудий із похмурою напівпосмішкою, з прямим поглядом карих очей нестерпно схожий на себе колишнього — хіба що тонший та різкіший, надламаний, але від того не менш бажаний, ніж завжди.

Цієї ночі сон, у який провалюється Хурта, виявляється його власним сном, і у ньому Рудий опиняється поруч. Він разом із Хуртою схиляється над труною, в якій лежить Тіна. Протяг ворушить її волосся, і Хурта тягнеться та прибирає локон, що впав на бліде чоло. В руках вона стискає свій клинок — його драконяча сутність, сизокрила Тінина душа, загинула разом із хазяйкою, лезо потемніло та стало неживим. Поросль кристалів на ньому розповзається прямо на очах і от-от торкнеться її нерухомих пальців.

«Із землі ви вийшли, до землі повернетеся».

— Прощавай, Голубе, — промовляє Хурта одними губами.

Світло від запалених свічок переломлюється у гранях кристалів, які формуються навколо Тіни, розсипається райдугою, і Хурта спостерігає за ними, як зачарований. Вони ростуть, швидко охоплюють її груди та стегна, ховають босі ноги, підступають до горла. Призми та шестигранники, колючі щіточки дрібних кристалів наповзають на підборіддя, перекидаються на щоки, мутним напівпрозорим саваном покривають опущені повіки, перетворюють труну на кришталеву брилу. Хурта затискає собі рот, щоб не закричати.

— Прощавай, Тіно, — шепоче він у долоню та прокидається, рукавом витирає мокре обличчя.

Прощавай. Час дозволити привидам перепочити.

Час повертатися до живих.