Я — Балам

Я — Балам Рудий. Я повторюю це для того, щоб не забути — так, як забув ім’я свого дракона.

Я пам’ятаю її чорну спину та гострі гребені на шиї, тепло боків та холод від вітру під її крилами. Пам’ятаю вібрацію масивного тіла — наче мені вдалося осідлати бурхливий гірський потік.

Але я не пам’ятаю, як її звали. Цей спогад, здається, зовсім поруч, ховається за темною завісою, але я не можу зазирнути за неї та згадати, яке ім’я кричав, доки не зірвав голос, коли скеля збожеволіла та розломилася, а потім стала дибки та зім’яла кам’яною рукою усіх, до кого дотяглася.

Там, де я зараз, немає ані дня, ані ночі — тільки сіре навколо, жодної яскравої плями.

Не думати, не думати, не думати...

В мене погано виходить не думати. Обличчя, люди, розмови спливають самі собою, якщо задрімати, тому я намагаюся не спати.

Я чекаю на того, хто тримає мене тут — тоді в цьому сірому, нарешті, з’явиться колір. Я майже радію йому. Чи їй? Я не знаю, в чиїй подобі дух гори з’явиться сьогодні.

Він вже десь поруч — я знаю, бо повітря довкола потроху холоднішає. І хоч я розумію, що все дарма, руки все одно смикають важкий ланцюг, який приковує мене до стіни.

Так само було, коли я вперше прийшов до тями під землею.

— Це ж треба! Живий.

Різкий, ламкий голос у пітьмі прозвучав глузливо.

Він наближався, і з кожним легким кроком в печері ставало світліше — так, що довелося замружитися, щоб не осліпнути. До того ж кров із розбитого лоба заливала мені очі, тому я його не бачив, а лише чув голос.

Тембр цього голосу раптом змінився та з чоловічого став жіночим.

— Краще тобі не борсатися, смертний. Ще зламаєшся ненароком.

Вона підійшла так близько, що я відчув її дихання на щоці — наче протяг торкнувся шкіри.

— Це через тебе загинули мої люди?

Вона засміялася. Її сміх розсипався по печері, наче дзвеніли срібні дзвоники.

— Знаєш, чому ви називаєтеся «смертними»? — спитала вона, але було зрозуміло, що відповідь їй не потрібна. — Смерть закладена у вас так само, як життя закладене в насіння рослин. Твої люди повернулися туди, звідки вийшли — у землю.

Вона взяла мене за підборіддя пальцями холодними, як каміння, що оточувало мене.

— Навіть ваша кров перетворюється на бруд.

Я різко викинув руки вперед, щоб вчепитися в неї, але ланцюг ожив та смикнув мене назад, а потім поповз по шиї, обвиваючись та затягуючись петлею. Земля щезла з-під ніг, бо мене підійняло та поволокло вгору по скелі, здираючи шкіру зі спини.

Я думав, там все для мене й скінчиться, але зрештою тиск на горлянку послабшав, дозволяючи мені продихатися. Тоді я, нарешті, зміг на неї подивитися. Дух гори виглядав, як людина, та я не міг розрізнити риси її обличчя, воно весь час змінювалося та перетікало з однієї форми в іншу, і тільки жовті очі сяяли, наче два вогники. Вона стояла та теж розглядала мене.

— Я не помилилася, — сказала. — З тобою не буде нудно.

Ланцюг раптом провис, і я впав на землю — аж повітря вибило з легень.

Піднявся на коліна, впираючись руками, що дрижали так, наче вона відібрала в мене всю силу. Мені здавалося, я кричу, та натомість просипів ледь чутно:

— Де мій меч? Віддай.

Мій меч, мій дракон, частка моєї душі.

Вона дивилася на мене майже із жалем.

— Твій меч тобі більше не знадобиться, смертний.

Тоді я побачив духа гори вперше. А тепер вона приходить майже щодня. Чи, може, то день для мене починається, коли одна за одною загоряються свічки на стінах, знаменуючи прихід хазяйки печери. Чи хазяїна? Сьогодні — хазяїна.

— Тебе довго не було, — кажу я.

Він гмикає:

— Ти скучив чи що?

Намагаюся відповідати йому в тон:

— Сподівався, може тебе вже шляк трафив.

Він морщиться та качає головою:

— Фу, як нечемно!

Підходить ближче та носком черевика торкається мідної таці, на якій стоять тарілка з їжею та глек з водою.

— Ти знов не їси.

— Хіба?

— І не п'єш.

Я мовчу.

— Я попереджав, якщо не їстимеш, доведеться годувати себе силою.

— І що — невже ти зробиш мені боляче?

Його дратує моє блюзнірство, але я вже не можу зупинитися, мене несе:

— Я завжди вважав духів милостивими. Що з тобою сталося, чому ти такий?

Він не відповідає, натомість простягає руку та вихоплює, здається, прямо з повітря тонке, бліде коріння якоїсь рослини. Вже потім я бачу, що ця рослина пробивається крізь каміння на стелі печери. Під його чарами нитка коріння видовжується, росте.

— Дай руку, — каже він. — Вище. Отак.

У згин ліктя мені встромляється гострий кінчик кореня. На руці вже живого місця немає — скрізь синці та проколи, та я вже звик і не заважаю йому. Тіло стає важким, мене наче придавлює додолу. Сік рослини крапля за краплею перетікає в мої вени. Чи то правда, чи мариться мені, але я відчуваю солодкий, здобний аромат, схожий на запах свіжоспеченого пирога. Спочатку ледь відчутний, він потроху накриває мене хвилею. Так пахне земля, мокра після дощу, коли від прогрітих стовбурів дерев підіймається пара, а у повітрі в’ються тисячі крихітних рубіново-червоних пелюсток, схожих на краплі драконячої крові.

Невже на поверхні вже весна?

— Послухай, безсмертний.

— Так.

— Чим ти накачуєш мене? Пахне квітами.

Дух усміхається та підіймає брови.

— Якими ще квітами?

— Наче квітне рубінове дерево.

Тоді, коли я ще був на землі, а не під землею, я любив весну. Деякий час — дуже недовго — то була для мене найщасливіша пора.

Мої повіки опускаються, вони здаються зробленими зі свинцю, а він сідає поруч та поглядає на мене майже ласкаво.

— Хочеш, розповім тобі казку? — питає він, і його голос журчить, наче підземний струмок.

— Ні, — кажу. Я вже сто разів чув цю остогидлу мені історію.

Але хіба ж мій тюремник послухається? Він може розповідати її нескінченно.

— Жив на світі такий собі смертний. Молодий, зухвалий та нерозумний — зовсім як ти.

Він замовкає. Я чую, як десь капає вода: і справді, підземний струмок стікає скелею та ллється, наче сльози.

— Я забув сказати, — продовжує він. — Ще він був смертельно закоханий, як останній бовдур. Чи не так?

Я мовчу.

Дрімота потроху поглинає мене, наче темний колодязь, а разом з нею приходять спогади.

Руна завжди була схожа на брата. Ті ж риси обличчя, ті ж сині очі — променисті та крижані водночас. Тільки посміхалася вона зовсім інакше — так, наче збиралася своєю посмішкою обігріти весь світ.

Я пригадую вечір, коли ми дивилися, як сідає сонце. Трава вже була високою, густою, бо перевалило за середину літа. Мазура лежав на спині та гриз соковиту стеблину, а ми з Руною сиділи поруч, і я спостерігав за тим, як вітер ліпить із білих хмар фігури драконів та кентаврів.

Закінчувався перший наш рік після училища, перший рік самостійного життя. На його початку ми розійшлися по різних загонах: я — до літунів, бо небо вабило мене з самого дитинства, Руна — до водяних, Мазура — до вогняних. Життя здавалося відкритими дверима, за якими на нас чекав увесь білий світ.

— Поклянімося, — раптом сказала Руна. — Що назавжди залишимося друзями.

Мазура піднявся на лікті та виплюнув травинку. Його губи округлилися, брови зійшлися на переніссі, наче він хотів заперечити. Я дивився на нього зі співчуттям, хоча водночас мені дуже кортіло засміятися, бо я давно здогадався про його сердечну таємницю, хоча він нічого не казав мені. Тримайся, друже. Допомога вже поруч.

— Краще поклянімося, що завжди будемо разом, — сказав я, обіймаючи їх обох за шиї. Не втримався та розсміявся, нарешті, коли почув, як Мазура видихає із полегшенням десь у мене під пахвою.

Чомусь мені запам'яталося: саме так відчувається передчуття щастя. Неосяжне небо, в яке я поки що не підіймався, бо ще не опанував свого дракона, кликало до себе. Повітря здавалося густим від аромату польових трав. А всередині в мене щось стискалося та солодко боліло від моєї власної таємниці, про яку не знали ані Мазура, ані Руна. І я сподівався, що й не дізнаються, бо навіть самому собі не міг її пояснити.

В капітана мого загону те ж світле волосся, та ж манера швидким, різким рухом відкидати його з чола, що й у Руни. Але він не посміхається майже ніколи. І хоч як я люблю свою подругу, іноді мені ніяково від цієї схожості між нею та братом, бо я тільки щойно зрозумів, що означає моє хвилювання кожного разу, коли на мені зупиняється його погляд. Чому так тягне під ребрами, наче серце провалилося у шлунок. І чому мені здається, що моє ім’я звучить зовсім інакше, коли його вимовляє він.

Кожного разу у його присутності мені хотілося водночас бути кращим за того, ким я є, і гіршим, наче щось підштовхувало мене.

Залишки розуму кричали мені: облиш, Баламе. Те, що ти собі надумав — неможливо.

Ти — ніхто. Він — твій капітан, і хоч яким молодим він здається, між вами — прірва досвіду та часу, через яку тобі не перестрибнути.

Та у той день я не лише поклявся у вічній дружбі. Я дав ще одну клятву. Я поклявся самому собі, що колись стану достойним свого капітана — навіть якщо на те підуть роки завзятої праці та тренувань. І тоді він принаймні поважатиме мене.

Я виринаю зі спогадів, бо мою голову охоплюють долоні духа. Він притискається лобом до мого лоба, і його шкіра обпікає холодом так, що хочеться кричати, але в мене зовсім немає сил на опір. Дух продовжує вести свою історію.

— Смертний навіть не сподівався, що колись його кохання буде прийняте прихильно. Чи не так?

— …так.

Але дива трапляються. Навіть з таким простим хлопцем, як Балам Рудий, який за кілька років дослужився до першого помічника капітана. То, може, не такий вже простий хлопець цей Рудий, і не таке вже це диво?

Та ні. Хіба це не диво, коли того, хто здавався неприступним, можна взяти за руку, білу та бліду, і замість байдужості відчути жар, такий само, як той, що горить у тобі?

— Ти дуже наполегливий, Баламе, — сказав він, але на тонких устах, зазвичай щільно стиснутих, з'явилася крива усмішка. Тоді я не розумом, а якимось звірячим чуттям зрозумів: це означало, що можна обережно торкнутися губами його плеча, затягнутого у формений камзол. А потім довго, нестерпно довго чекати, доки він поверне до мене обличчя та поцілує — сам. Так, наче брав те, що належало йому.

Тільки я знав, який він гарячий насправді. Уся виваженість та контроль, властиві капітану на тренувальному майданчику та під час повітряних навчань, зникали, коли ми лишалися удвох.

Мені здавалося, до мене в руки потрапив дивовижний птах, і я спіймав його всупереч усьому. Я помилявся лише в тому, хто кого спіймав.

Коли я розплющую очі, то одразу впираюся поглядом у золоті райдужки духа гори. Його зіниці розширені, з розкритих губ виривається нерівне дихання, він наче сам знаходиться у трансі. Сучий син любить дивитися мої видіння. Може, так він відчуває себе живим?

— Навіщо я тобі? — вже вкотре питаю я, але він не відповідає. Він дивиться крізь мене, кудись у моє чи, може, у своє минуле. — Ти мене тримаєш замість звіра?

Він із зусиллям переводить погляд на мене, і його обличчя починає змінюватися. Риси стають тоншими, ніжнішими, вилиці загострюються, губи наливаються червоним, ніжна шкіра тепер ледь помітно сяє у напівтемряві — тільки очі лишаються тими самими, схожими на пару золотих монет. Дух гори простягає руку і проводить по моїй щоці.

— Ти і є звір, — шепоче вона. — Сильний та красивий. Дурний звір. Саме тому я тебе тримаю на прив’язі. Точно так, як це робив твій коханець. Чи не так, смертний?

Це відчувається, як удар у сонячне сплетіння. Та я не встигаю до кінця насолодитися відчуттям, бо вона сідає мені на коліна. Її тіло притискається до мого, і від холоду в мене перехоплює дихання.

— Йди геть, — хочу сказати я. Але правда в тому, що цей холод потроху витісняє все інше, і від цього мені стає легше.

Не думати, не згадувати.

Це так заманливо. Стати землею, і нехай мене проштрикне все те коріння, що хазяйка печери розвісила по стінах. Лишитися тут назавжди й ніколи більше не бачити обличчя того, хто так і не покохав мене.

Чого я очікував від нього?

— Чого ти очікував, Баламе?

Голос капітана звучав рівно та спокійно — як завжди. У погляді було холодне здивування, майже неприязнь, а я відчув ірраціональне бажання випрямитися, повторюючи його поставу.

— Ти знаєш мене, знаєш мою історію. Я попереджав тебе.

Це була правда. Але від такої правди мені хотілося кого-небудь вдарити — його чи, краще, самого себе, за самовпевненість та дурість. Гра за його правилами — таким був неписаний договір із самого початку.

Або все буде так, як скаже він — або прощавай, Баламе. Я став заручником — і для цього навіть не знадобився ланцюг.

Не зараз, Баламе.

Не тут, Баламе.

Не так.

А коли, де, як?

Зручно, мабуть, мати слухняну та безвідмовну підстилку, чи не так, капітане?

І той єдиний раз, коли я забув про правила та поліз до нього, я почув нарешті, чим є для нього насправді. «Брудний», кажете? І справді, брудний.

Хурта не любив бруду.

Хурта… Його ім’я схоже на гуркіт гірського каміння, на завивання вітру. Воно починається здалеку, перекочується на язику та виштовхується з вуст разом із видихом. Я майже ніколи не називав його на ім’я. І навряд чи колись назву тепер.

Безсмертна, яка мене зараз обіймає, теж не обіцяє мені кохання, а тільки забуття. Її легкі крижані пальці перебирають моє волосся, обводять татуювання на шиї, ласкаво торкаються вушних раковин — наче я і справді її домашня тваринка.

Це приємно, і з кожним доторком по тілу розповзається солодке заціпеніння. Я уявляю, як у мене всередині проростає кілкий, сивий іній та витісняє все, що мені боліло раніше, за життя.

Але ж так не можна.

Я — Балам Рудий, кажу я собі, наче чіпляюся за останню соломинку, яка ще тримає мене тут. Я забув ім’я дракона, який був часткою моєї душі, але я поки що не втратив себе.

— Твій коханець ніколи не любив тебе насправді, — каже мені дух гори, і її голос звучить дрімотно та замріяно, наче вона сама потроху засинає під свою сумну казку. — Ніколи не цінував. Дурний, нерозумний коханець.

Я й хотів би відштовхнути її, але не можу навіть підвести руки, а дрібка тепла, яка ще залишилася всередині, потроху вистигає, і вже мало що залишилося від неї.

Говорити мені важко, губи ледь рухаються, але я все ж питаю:

— А твій?

Дух гори завмирає, потім сахається від мене, відстрибує, наче від вогню, і я бачу, що риси її обличчя знов пливуть, змінюються. Плечі роздаються, стають ширшими, густішають брови, підборіддя видається вперед.

— Як ти смієш, смертний! — цідить хазяїн печери. От я і досяг, чого хотів: тепер він не на жарт розлютився. Навіть руки його, стиснуті в кулаки, тремтять.

— Я зрозумів, — вперто продовжую я. Мій голос більше схожий на шепіт, але я знаю, що він чує мене. — Весь цей час ти розповідаєш мені свою історію.

Стіни печери здригаються, зверху на голову сиплеться дрібне каміння, і стеля починає просідати. Ще трохи — і мене буде поховано під уламками.

— Хтось розбив тобі серце, чи не так? Хтось із живих.

Скеля за моєю спиною розкололася, і я майже оглух, та мені вже однаково.

— Ти зненавидів людей і втратив головне, що є в безсмертних — милосердя. Невже ти такий слабак? Знайшов собі іграшку, сидиш, розпускаєш нюні.

— Мовчи! — кричить дух.

Ланцюг затягується в мене на шиї, наче залізний зашморг.

Я мовчу.

І хоча я багато разів за цей час думав, що готовий померти й залишитися під землею назавжди, раптом мені згадується небо, яке завжди втішало та заспокоювало мене. І я знов прагну піднятися туди, з такою жагою, що вона аж обпалює мене зсередини.

Небо, небо, коли вже? Я ніколи не був терплячим.

Я думав, що готовий літати просто тому, що мені того забажалося.

Чорна дракониця поглядала на мене із сумнівом. Вона стежила за мною лише одним розкритим оком — можна було подумати, що більшого я не вартий. Потім підскочила на всі чотири пазуристі лапи та відлетіла, ледь не збивши мене з ніг помахом здоровезних крил. Грайливо повернулася боком, звиваючись всім тілом, як щеня, фиркнула та випустила з ніздрів дві сіро-білі хмарки.

— Ти ж частина мене, — докоряв я їй, струшуючи з себе попіл, яким був тепер вкритий з голови до ніг. — Хіба ти не повинна слухатись?

Смішно згадувати — колись я вважав, що моя власна душа повинна мене слухатися. Я багато чого навчився з того часу.

І коли мені вдалося вперше торкнутися її смоляної шкіри та відчути під долонею глибокий рокіт дихання та гулкі удари живого серця — я зрозумів та схилився перед нею.

Не можна не поважати власної душі. Не можна її полонити та змусити до чогось силою. Для того, щоб злетіти, потрібна її добра воля.

Чуєш, духу гори? Тобі не дістанеться моя душа, навіть якщо ти забереш її силою.

Я й сам ледь не віддав її, бо хотів забути, як завинив перед Хуртою.

Не можна силою взяти чиєсь кохання. Ти теж це зрозумів, чи не так, безсмертний?

Якщо не навчишся поважати чужої волі, маятися тобі вічно і вічно ненавидіти.

Я — Балам Рудий. Я завжди вважав себе хорошою людиною. Я не можу, не маю права забути, як ледь не скривдив того, кого кохав, ледь не втратив себе від люті та образи. Але я також не забуду, що зупинив себе сам. Бо мені не потрібно від нього нічого, що він не бажає мені дати.

Коли я прокидаюся, кайданів більше немає. Поруч зі мною сидить дух гори, довгі коси падають на обличчя та приховують від мене палаючі жовті очі.

— Забирайся, — каже. — Якщо зможеш вийти звідси — ти вільний.

Я мовчу. Роздумую.

— Ти не зможеш вбити мене, навіть якщо схочеш, смертний, — голос духа звучить стомлено. — А я не хочу більше вбивати тебе. Просто йди. І нехай ніхто більше не тривожить мою пітьму.

Коли я підіймаюся та повертаюся до духа спиною, я чую:

— Стривай.

Щось падає з глухим дзвоном, і я обертаюся та бачу свій меч — зламаний навпіл, скалічений, тьмяний, але живий. А духа в печері більше немає, я залишився сам.

Я довго йду кам’яними сходами, і коли мені здається, що я зовсім заблукав, щось торкається моєї руки, дрібне та лоскотливе. Воно в’ється, затікає між пальців, наче хоче потрапити мені у долоню, і я розумію, що це — поштовий дух.

Я знаю, від кого це послання.

— Я шукаю тебе, Баламе Рудий, — каже знайомий твердий голос. — Якщо ти живий, я знайду тебе.

Дух веде мене за собою довго, нескінченно довго, та нарешті скеля розходиться, і всередину потрапляють нестерпно яскраві промені весняного сонця, і я падаю обличчям донизу, охопивши голову руками. Свіже повітря роздирає мені легені, що звикли вже до затхлого повітря кам’яної тюрми.

Я нічого не бачу, я пливу в цьому світлі.

Мені здається, я остаточно втрачаю розум, бо мені мариться, наче Хурта тут, поруч зі мною.

— Як пишно квітнуть цього року рубінові дерева,— каже він.

Я дивлюся на нього, і мені здається, що він посміхається — та ні, це не посмішка, а просто сонце б’є йому в очі. Він мружиться та прикриває їх долонею. — Шкода, що ти цього не бачиш, Баламе.

— Шкода, — погоджуюсь я.

Але це неправда. Все вигоріло, все минуло.

Мені не шкода.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
B der Line
25.05.2024 01:40
До частини "Я — Балам"
Це неймовірно прекрасний і глибокий твір! Моє серденько потішене так, як і не сподівалося бути потішеним. Дуже велика удача знайти те, що ти дійсно хочеш прочитати. Те, що "твоє" майже на 100%, без компромісів та поступок. Бачу, що повість оновлювалася давно. Чи планується продовження?
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Дар'я Мацелевич
    26.05.2024 13:40
    До частини "Я — Балам"
    Дуже рада, що вдалося потішити хоч трошки. Дякую Вам за відгук та за приємні слова! Третя частина частково написана, сподіваюся, що допишу рано чи пізно, бо ця історія ще не закінчилася.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше