Коли останній янгол впаде з небес

Коли останній янгол впаде з небес,

Всі вперше відчують по справжньому світ.

Як казав мій знайомий, в цій справі прогрес

Можуть мати лише наркомани й мерці.

Він завжди був прави́м, я в це вірив, і знав,

Що зрифмую усе, що він скаже мені.

Він був, справді, таким, яким бути не мав,

Щоб по чесному жити між правил війни.

Сам він був із Одеси, невмілий моряк,

Затирав мені байки про хвилі і флот.

Про графів, що разом будують маяк,

І про кока, з ім'ям, як не дивно - пілот.

Він казав, що це місто морів і чортів.

Коли пив, сльози лив як маленьке дитя.

Він знав всіх капітанів місцевих судів,

Пам'ятав на зубок розклад їх прибуття.

Він травив перехожих портвейном сухим,

Зустрічав кораблі що заходили в порт.

А по ньому завжди залишався лиш дим,

Кулі, биті пляшки і одеський ескорт.

Просвітлення - як він завжди говорив,

Це коли кожна крапля в загублених хвилях,

В усіх течіях й водах вільних морів

Пізнає, що насправді вона й є стихія.

Кожна слабкість, яка є у наших серцях,

Це й є наша єдина, по справжньому, сила.

Бо за слабкості наші ми йдем до кінця.

Це єдине, що робить з усіх нас людину.

Бо людина без страхів й вразливих частин,

Не подібна до жодного, з того що має.

Це наче бездушний шматок кам'яний,

Розуміючий синтекс, та сенсу не має.

А той мій знайомий завжди завіряв,

Що Господь мав страхи у серці своєму

За нас і за світ, яблуневий свій гай.

Бо людина і він, це єдина система.

Він казав, що Господь справді нас не любив,

І відрікся від нас бар'єром зі святості.

Він нас напевно і зовсім би вбив,

Та у серці його ми насправді є слабкістю.

Ми головні для своєї землі,

Ми королі цієї єстради.

Нам лежати в цій вічній пітьмі,

Нам заряджати ці вічні гармати.