Легенда Дня і Ночі

Жила колись у темнім лісі, дівиця знаної краси.

Усі її боялись дуже, бо та була неначе зіткана з пітьми.

І звали її Ніччю, що ж, не дивно... та в світі завжди панував був день.

І жителі були щасливі, світлі, не знали горя по сей день.

Ховали дівчину у лісі, й не випускали ту у світло дня.

Була вона самотня, таємнича, і навіть трішки чарівна.

Можливо всі її й боялись через те, що була як загадка вона для них.

А люди здатні прирікати все, що хоч якось відрізняється від них.

Одного разу, цього ж дня, у ліс прийшов хлопчисько.

Пройшов він крізь дерева, і Ніч знайшов той швидко.

Світився ясним променем, і звали його Сонце.

Прийшов він познайомитись з дівчам, бо стало шкода хлопцю.

І цілий день ті провели в розмовах, кружляючи у танці у пітьмі.

Але те світло, що від хлопця, освічувало морок наче в сні.

Аж ось з'явилися селяни, й забрали хлопця звідтіля.

Ніч, не вагаючись, збагнула, що вже закохана була.

Чимдуш гайнула з лісу, розлючена, терпка.

Й, ступивши крок у світло, занеслась чорнота.

Шукала вона Сонце, та й все ж таки знайшла.

Лежав в воді утоплений, бо сталася біда.

Селяни ті безжальні, забрали хлопця геть.

А потім утопили, руйнуючи той вогник, що горів у ньому, вщент.

І серце Ночі раптом, розбилось навпіл геть.

І половинка того, їй вирвалась з грудей.

І вкорінилась та частинка серця в Сонце, який лежав безликий у воді.

І вмить той заіскрив жарючим світлом, взлетів, цілуючи кохану, а тоді...

Він обернувсь на сонце, що засвітило в небі.

Засяяв той яскраво, і обернувсь до неї.

Ніч знала, що робити, і стала вмить зорею.

Злетівши в небо швидко, та стала мов бронею.

З тих пір, у нас є зміна Дня і Ночі, ну і звичайно Сонця та Зорі.

Та все ж, на жаль, їм не судилось бути разом, існуючи в одному небі угорі.