Чаклунка

Мовчки кидає виклик недолі

Та, що ласки не знає, ні снів.

Чи з чужої, чи з власної волі

Є царицею гір та лісів.

Чарівниця стара, загадкова,

Що у хащі самотньо живе,

І дерев таємнича розмова

Неземної їй сили дає.

Як нічна розважається птиця,

Коли праведний люд увесь спить,

В неї зоряне зілля вариться,

В чудо-горщику диво кипить.

Все змішалось: і кров, і водиця,

Разом з цвітом, корінням, зелом.

Тут і сосни пахуча живиця,

І любисток, що ріс над ставком.

Заклинання шепоче чаклунка,

Наче чорна примара вночі,

Хтось чекає цілющого трунку,

Хтось до щастя шукає ключі.

Може, завтра, а може, сьогодні,

Він до неї похмурий прийде,

Віддаватиме все, що завгодно,

За пораду, яку тут знайде.

Тут залишить багатство і душу,

Щоб збулося бажання його.

І священні закони порушить

Чудодійне діставши зело.

Хтось кохання доб'ється, хтось щастя,

Хтось удачі, здоров'я, добра.

Все здійсниться, задумане вдасться,

Всім володарка ночі – слуга.

Йдуть до неї і тяжко, і довго,

А назад – як на крилах летять,

І троянди цвітуть на дорогах,

І пісні переможно гримлять.

А чаклунка, за зіллям чарівним,

Вирушає в нелегкий похід,

Щоби знову в годину вечірню

Рятувати від горя та бід.

Одинока, без долі та віку,

Ріже вічність на ночі і дні,

Поскладавши в таємні засіки

Заклинання магічні свої.