Дивоосінь

Остигає земля, постаріли її килими,

Холоди залітають в розчахнуті літом кватирки.

Неусміхнені стали іще й сумноокими ми,

Бо не можемо, як ті птахи, полетіти у вирій.

Уповільнений темп зададуть диригенти-дощі,

Одягнуть небеса плащ в дірках і кашкет попелястий.

Поцілує чоло і торкнеться сльозами до щік

Дивоосінь казково красива й безмежно нещасна.