Не бійся, не скривджу

Манить спів той дівочий, не можу і каюсь,

Біжу я крізь ліс за тінню й от в раз.

Нарешті, захекавшись, я зупиняюсь—

Віддихатись би, та не можу я зараз.

З завмиранням душі я озираюсь,

Переді мною став з'являється враз.

А на березі, дівчина зеленоволоса

Сміється до мене промовляючи стиха:

— Іди но у воду, не бійся, не скривджу.

А я й не вагаюсь, чого тут боятись?

Та враз, по коліна в воді, як замру

Дивлячись в очі її зупиняюсь.

Щось в них лякає, говорить тікати

Може, піти та ніколи не взнати

Що в них такого страшного ?

Та приходить ця думка, занадто пізно

Дівчина хапає мене молодого

Тягне у воду, та відштовхує грізно.

Думка з'являється тільки одна:

— То мавка! Погубить, цариця лісова!

Тікай, тікай, хлопче! Забирайся звідсіль.

Мов тхір той, тікаю, доки не пізно.

А в спину я чую, лиш сміх, що як важіль,

Давить на плечі, так грізно і злісно.

Закінчився ліс, опиняюсь на волі,

Стою тепер я на безкрайньому полі.

Нарешті, свобода! Та рано радіти,

Знов промовляє той голос глибинний:

— Усе то вигадки, не бачив ти мавки,

Не чув і пісні, то лиш гомін лісний.

І справді, усе то казки, просто омана,

Не було ж нічого з того, правда?