Новорічний круїз

Три дні міжпланетного польоту промайнули майже непомітно.

За цей час ми обговорили купу нагальних питань та планування майбутніх переговорів, обговорили тенденції розвитку науки у сфері космознавства.

Сержіо, як наш куратор, слідкував за режимом дня, нагадуючи, що настав час прийняття їжі чи відпочинку. У відкритому космосі ці відчуття стираються, й навіть смарт-браслети не завжди точно реагують на такі зміни.

Ми з Анжеєю багато часу проводили на п’ятому ярусі, у кафе.

Тут не лише зручно було працювати, а ще, завдяки великим ілюмінаторам, чудово були видно зорі й планети, повз які пролітав наш космічний лайнер. Так близько, здається – простягни руку й ти торкнешся їх. Я могла годинами спостерігати за небесними тілами перед цим вікном. Зірки та планети, а також астероїди та інші космічні об’єкти зачаровували мене. У бортовому додатку було багато цікавих фактів про всі зірки, що зустрічалися на нашому шляху й ми, зібравшись всією командою, проводили час за грою в квіз, задаючи один одному питання та шукаючи відповіді.

Ці веселі ігри допомогли усім нам краще пізнати один одного та вдосконалити свої знання. Окрім Анжеї я подружилася з японкою Джун, а з молодим американцем Віллі та німцем Емілем ми навіть сперечалися що до певних наукових фактів.

Старші та більш досвідчені космознавці, Рейден, Артур, Річард та Кеншин під керівництвом Сержіо допрацьовували презентації, які мали б переконати реєрі прийняти правильні рішення.

А от Ніна та Ігор, що також були українцями, більше часу воліли проводити наодинці та працювали над вивченням карт й документів.

Ну й звичайно у нас був час, щоб дослідити новенький космічний лайнер та всі його фітчі.

Перше, що вражало, то штучна гравітація, яка ставала дедалі популярною й тепер туристам не треба було весь політ відчувати стан невагомості. Лише на зльоті та посадці треба було дотримуватися правил безпеки, а потім ми могли вільно пересуватися космічним лайнером. Наче ми й не в космосі, а посеред океану, бо легка качка все-таки була відчутна.

Футуристичні тварини, читальний зал із можливістю під’єднатися до всесвітньої мережі Інтернет та опублікувати селфі чи сторис прямо з відкритого космосу. Деякі блогери на таких мандрівках заробляли шалені гроші, знімаючи та показуючи огляди таких космічних подорожей. Серед нашої команди таких відчайдух, на щастя, не було. Та й деякі відкриття ми мали тримати в таємниці до певного дозволу вищого керівництва.

На лайнері був обладнаний тренажерний зал, салон краси та СПА центр. Дівчата полюбили його за можливість розслабитися, а от мене мало цікавило все це. Я віддавала перевагу новим науковим відкриттям та дослідженням. А ще вивчала інформацію про Альбрус. Точніше, Етел’яр. Мені кортіло дізнатися якомога більше, щоб знати переваги та недоліки майбутнього курорту. Але фактів про сніжну планету бракувало. Минули експедиції хоч й були успішними, але не надто інформативними. Нам було відомо, що імператор Етел’яру досі не ухвалив рішення, що до подальшої співпраці. Перспективи та можливий прибуток від гірськолижного курорту його не особливо цікавили.

Але наша влада вже бачила нові можливості для бізнесу. На Етел’ярі було все для першокласного курорту: сніг, гори, відносно недалека відстань. Щоправда, про туристичну інфраструктуру також треба буде подбати. Там поки не було готелів та ресторанів. Наші можновладці були впевнені, що цей проєкт принесе золоті гори. Тож, переконати реєрі в тому, що така співпраця буде вигідна всім, а також ще раз перевірити рельєф мали саме ми.

– Ну, що друзі, вже скоро у нас буде можливість прокотитися з гори із вітерцем! – весело промовив Еміль, коли ми зібралися на ланч в нашому лаунжі.

– Як це? – не зрозуміла я. Я ніколи раніше не бачила сніжних гір та уявити собі таке не могла.

– Майже як й на хвилях в океані, тільки просто мчиш вниз з вершини на сноуборді чи лижах! – експертним тоном відповів Еміль.

– А ти катався? – уточнила я, набиравши собі на тарілку їжі та сідаючи поруч з чоловіком.

– Так. Мене дід навчив. Він часто їздить на фіорди взимку. Брав й мене з собою кілька разів, поки я ще малим був.

– А навчиш й мене? – з надією спитала я. Попри страх, мені кортіло дізнатися як це – мчати з гори на лижах чи санчатах, або, хоча б, на дошці.

– Побачимо, красуне! – підморгнув хлопець.

– Ну, не будь такою букою, – ткнула його рукою вбік. – Ще невідомо чи є на тому Етел’ярі досвідчені інструктори. То я краще з тобою, – я посунулася ближче до хлопця, обійнявши його за плечі.

– За останніми даними, що ми отримали, місцеві мешканці не використовували свої гори для катання та розваг… – у розмову вступив Сержіо. – Вони хоч й живуть серед снігів, але до такого виду відпочинку не додумалися…

– Як же вони тоді розважаються? – не розуміла я.

– От в них й спитаєш, – Еміль посміхнувся. – Але сноуборд я взяв, тож можливість підкорити місцеві пагорби точно буде.

– Молодець, підготувався. У мене навіть ніколи не було такого обладнання – стало трохи сумно.

– Христино, відкрию тобі страшну таємницю, – втрутився до розмови Сержіо, – у багажних відсіках лайнера багато різного спорядження – лижі, санчата, сноуборди, спеціальне взуття. Хіба ти думаєш, що ми на пальцях будемо показувати, що таке зимові ігри та катання?

– Вибач, якось не думала про це. Я не була на таких курортах. Навіть на штучних.

Всі наперебій почали обговорювати спогади про зимові катання, а я мовчки колупала виделкою свій салат, й лише намагалася уявити собі масштаби таких курортів.

– Христинко, – Еміль поклав руку мені на талію та нахилившись до вуха прошепотів, – ми з тобою обов’язково підкоримо якусь вершину.

***

– Шановні пасажири! – роздалося у динаміку. – Просимо всіх зайняти місця у капсулах. Ми починаємо спускатися на Етел’яр-Альбрус!

Я подивилася у вікно. Ось він. Сріблясто-біла планета, неначе пухнаста велика сніжинка прямо перед нами. Яка ж вона красива!

Стрекотали двигуни. Оголошення повторили ще два рази, а я стояла немов зачарована у вікна, роздивляючись нову планету, до якої ми стрімко наближалися.

Перед очима вже танцювали сніжинки. Я уявляла як кружлятиму з ними у хороводі, робитиму сніжного янгола, або ліпитиму сніжного чоловічка. Я любила дивитися мультфільми часів дитинства моїх батьків та прабатьків, слухати їх розповіді про новорічні веселощі під снігопадом. І раділа тому, що це Різдво та Новий Рік будуть сніжними, казковими та обов’язково принесуть щастя...

– Христино, прошу тебе зайняти місце у своїй капсулі, – до мене звернувся Сержіо, доторкнувшись до плеча.

– Ах, так, звісно. Вибач, замріялася.

Я відійшла від ілюмінатора та поспішила на свій ярус.

Опинившись в капсулі не помітно для себе заснула. Таке зі мною траплялося під час приземлення час від часу, а коли розплющила очі, то ми вже стояли.

Альбрус. Нарешті. Зимовий курорт. І Сніг… Пам’ятаючи мамині та бабусині поради я вдягла теплий комбінезон, шапку та шарф, підхопила свій наплічник та поспішила до виходу.

– Чекаємо на вас через тридцять ночей. Лайнер відлітає о восьмій вечора за місцевим часом. До вашої уваги: одна доба на Альбрусі дорівнює вісімнадцяти земним годинам, – пролунало повідомлення. – Ваші годинники автоматично будуть налаштовані на місцевий час.

– Ну, хлопці та дівчата, готові до нових вражень? – спитав Сержіо. Він якось непомітно став головним у нашій групі за ці дні.

– Авжеж готові, – відповіли ми майже в один голос.

– Ось й добре. Вперед! Назустріч пригодам!