Новорічний круїз

Зранку мене розбудило яскраве світло, що пробивалося у вікно. Спочатку зраділа сонячному дню, але поглянувши на двір, зрозуміла, що то не сонце. Промені досягали снігу й відображаючись на поверхні засліплювали. Самого небесного тіла не було видно.

Я скочила з ліжка, потягуючись. Кімната була невеличкою. Два ліжка, дві невеличкі тумбочки, шафа. На полу м’який килимок. Ось і весь інтер’єр. Ванна кімната теж була поруч. І вона мало чим відрізнялась від звичних нам всім. Я прийняла теплий душ, промила волосся й навіть зробила легкий макіяж.

– Доброго ранку, – посміхнулася Анжеї. Коли я повернулася до кімнати, подруга вже прокинулася та займалася йогою на килимку.

– Доброго ранку, люба, – кивнула мені дівчина. – Ти для кого так причепурилася?

– Для себе, – впевнено відповіла я. – Хіба не можна?

– Можна, – погодилася подруга, – тільки ось два воїни можуть влаштувати бійку.

– А мені що? Я нікому з них нічого не обіцяла. Нехай розбираються між собою.

– І то вірно. Почекаєш на мене? Я швиденько зберуся, – подруга підвелася з підлоги й також попрямувала до ванної.

– Авжеж, – кивнула я та всілася на ліжку.

На сніданок ми вийшли останніми. Усі наші вже сиділи за столами. Кеншин влаштувався поруч з Ніною, й вони щось тихо обговорювали. А от Еміль з Річардом та Рейденом активно сперечалися англійською, розмахуючи при цьому руками. Вони розклали на столі якусь мапу.

– Доброго ранку, красуні, – радісно привітав нас Сержіо. – Як спали? Наречених уві сні бачили?

– І вам доброго ранку, і смачного, – відповіли ми в один голос.

– Ні, я бачила лише дивні танці, – я обрала вільний стілець, якраз біля каміна. І взагалі звідки в нього в голові ці застарілі стереотипи?

– Шкода, – Сержіо з Ігорем переглянулися та зареготали.

– Дорослі чоловіки, дослідники… А вірите в такі казки, – фиркнула Анжея та влаштувалася поруч зі мною.

– А ти вже доросла леді й не віриш? – примружився Віллі, що з цікавістю спостерігав за розмовою.

– У мене є хлопець, і я не планую поки нічого міняти, – відрізала американка.

– Я пропоную все-таки поговорити про особливості місцевого рельєфу, – відгукнувся геолог Ігор відірвавши погляд від свого планшета. Цей хлопець був приблизно одного віку зі мною, але ніколи не відрізнявся балакучістю. Іноді складалося враження, що окрім досліджень й табличок в девайсі його взагалі ніщо не цікавить.

Дві жіночки середнього віку із пишними формами та довгим білим волоссям, зібраним у хитромудрі зачіски тієї ж миті поставили перед нами тарілки з їжею. Не можу сказати, що то було щось кардинальне інше від того, що ми звикли їсти вдома на сніданок. Раціон, як на популярних курортах – млинці, ягідний соус, сир та омлет із зеленню. З напоїв запропонували трав’яний чай. Я вже хотіла запитати про каву, але не встигла, бо двері відчинилися й на порозі з’явився Ліадіс. Разом з ним було ще троє реєрі, з якими ми вже були знайомі – Гермонд, Альлард та Рейль.

– Всім доброго ранку та смачного, – привітався реєрі.

– Вітаємо! – кивнули у відповідь ми.

– На дворі вже чекають снігомобілі, адже без них до потрібних вершин ми не дістанемося. З речей беріть лише необхідне. І не забудьте купальники та рушники. Вода в мінеральних озерах гаряча.

– Ми поїдемо на сніжних авто? – перепитала Джун, трохи інакше вимовивши назву. – Скільки ж людей вміщує один?

– Вони двомісні, але керувати ними не складно, тож не хвилюйтеся, розмістимося. Головне – не забудьте вдягнути шоломи на захисні окуляри. Вони є у кожному снігоході.

Після сніданку я поспішила до кімнати, вдягнула свій теплий комбінезон світло-пурпурного кольору, поклала у наплічник купальний костюм та рушник. Я не була впевнена, що я наважуся купатися в гарячих озерах, бо на вулиці чималий мороз. Вдягла на руку свій браслет та поспішила на вулицю.

Приховати здивування та одночасно захват від блискучих снігомобілей було складно. Я ніколи таких не бачила. Вони нагадали мені мопеди, але сидіння ширші та комфортніші. Замість переднього колеса були полоззя – вони скидалися на невеликі лижі, а ззаду цієї машини були гусеничні колеса.

– Така конструкція легко долає кучугури, – до мене наблизився Ліадіс.

– Вона точно надійна? – перепитала я, вдягаючи шолом та окуляри.

– Точно, красуне. Сідай, це мій мобі, прокачу з вітерцем.

Я вагалася. З одного боку, він точно вміє кермувати цю сніжну машину, з іншою – було трохи стрьомно подорожувати з ним наодинці. А що як він захоче… – в голові крутилися різні думки.

– Невже ти думаєш, що я нашкоджу тобі? – тихо спитав він. Я аж підскочила від несподіванки.

– Я… Я просто ніколи не їздила на таких штуках, – спробувала викрутися я. Він же може відчувати мої думки. Треба бути обачнішою, – вирішила я. Не дуже це й зручно, що для когось ти наче відкрита книга.

– Не бійся, мала, я не ображу тебе. І не зроблю нічого проти твоєї волі, – проговорив він та влаштувався за кермом. – Сідай.

Поки ми розмовляли, всі члени нашої експедиції також влаштувалися на снігомобілях.

– Їдьте за мною. Дорога займе близько двадцяти хвилин, – промовив Ліадіс та завів мотор.

Я притиснулася до чоловіка, обіймаючи його за талію. Назустріч нам одразу дмухнув морозний вітер – добре, що ми вдягли шоломи.

Я трохи примружила очі, адже швидкість цієї снігової машини була чималою. Ліадіс вміло скерував її на гору, що виднілася попереду. Дорога, якою ми підіймалися була добре наїженою, схоже їй часто користувалися, або просто встигли втрамбувати перед нашою поїздкою. Поруч з нашим снігомобілем та трохи позаду їхали інші. В мені навіть прокинувся дух перегонів.

Я роздивилася вкриті снігом високі ялинки та сосни, а також чудернацькі дерева, що мали два стовбури, а верхівка утворювала напівколо за допомогою колючих гілок. По обидва боки від траси можна було розгледіти гострі скали.

Ми піднялися на широке плато й зупинилися. Тут стояло кілька дерев’яних будиночків. А трохи далі я побачила сходи до невеличкого озерця, від поверхні якого здіймалася пара.

– Не замерзла? – запитав Ліадіс, знімаючи шолом.

– Ні, я в нормі. Дякую, – кивнула я та передала свій шолом чоловіку.

– Чудово, тоді чекаємо на всіх.

Ми дісталися до плата першими, за нами під’їхали Сержіо з Ніною та Еміль з Анжеєю. А от решти поки не було видно.

– Це і є гарячі джерела? – спитав Сержіо, роздивляючись навколо.

– Вони, – відгукнувся Ліадіс.

– І ви купаєтеся прямо так? Не будуєте басейни? – запитала Ніна.

– Ні, – розгубився реєрі. – Навіщо? Ми просто використовуємо те, що нам подарувала матінка-природа.

Я не встигла запитати скільки ж тут поруч таких озер, як до мене підійшов Еміль.

– Чому ти поїхала з ним? – запитав мене хлопець.

– А я мала в тебе дозвіл запитати? Ти мені не нянька, – фиркнула я. – До того ж Ліадіс знається на місцевих дорогах. З ним я почувалася безпечно…

– Назад поїдеш зі мною!

– Це ще чому? – розізлилася я. Не хотілося, щоб хтось мною командував.

– Тому що я так вирішив.

– Гей, молодь, годі сваритися! Час тут спливає дуже швидко. Ходімо краще до того будиночка, там можна залишити речі та передягнутися, – промовив Ліадіс.

Я навіть не помітила, що всі члени команди вже зібралися й знову дивилися на нас. Я кинула сердитий погляд на Еміля та попрямувала до будиночка.