Новорічний круїз

Космопорт Етел’яру значно відрізнявся від наших, земних.

З лайнера ми спустилися прямісінько на снігову, добре утрамбовану, доріжку, що вела до кам’яної будівлі. Повітря було сухим та морозним. Легені опалило так, що ми змушені були закрити обличчя теплими шарфами. У повітрі кружляли білі хлоп’я снігу.

Нам на зустріч поспішав реєрі. Він був тепло одягнений. Хутрова куртка з капюшоном ледь не досягала самої землі.

– Вітаю вас на планеті Етел’яр, земляни! Мене звати Ліадіс. Я уповноважений імператора з питань міжпланетних відносин.

– Дуже приємно познайомитися! Мене звати Сержіо, я лідер цієї групи науковців, – чоловік простягнув руку. Реєрі спочатку трошки розгубився, не зрозумівши нашого звичайного жесту, але теж простягнув свою руку в відповідь.

– Прошу за мною, імператор чекає на вас!

Ми увійшли всередину будівлі. Тут було значно тепліше, проте порожньо. Самі стіни, на одній з них – портрет імператора. Це був чоловік середнього віку, у зеленому вбранні. На його голові прикраса – блакитний обруч зі срібною сніжинкою в центрі. Під портретом надпис: «Поважний реєрі Етел’яру імператор Нердморр».

Ніяких дьюті-фрі, кавомашин, диванчиків чи стільців, ніяких прикордонників. Маленький будиночок та дві двері. Вхід-вихід. Ось й все. Я та всі інші члени команди із подивом роздивлялися навколо та перешіптувалися між собою.

– Який дивний у вас термінал! – я наблизилася до Ліадіса.

– Що? – не зрозумів той.

– Термінал, – повторила я трошки повільніше. Можливо, електронні перекладачі щось не так переклали. У мене ця програмка була в браслеті, яка синхронізувалася з маленьким навушником у вусі із вмонтованим мікрофоном. У реєрі теж були такі навушники, проте програма була в телефоні, який хлопець носив на поясі. Ці пристрої ми передали мешканцям Етел’яру ще місяць тому.

– А, то ви маєте на увазі «будинок»? – усміхнувся реєрі.

– Так, – кивнула я. Схоже, вони не володіють нашою термінологією. Для них це звичайна будівля.

– Нам не потрібні ніякі прикордонники. Бо ця будівля захищена від ворогів. І вас всіх вже перевірено. З того самого моменту, як ви ступили на нашу землю. Тож, прошу, проходьте, – реєрі посміхнувся та вказав на двері.

– Як це? – не стримав здивування Річард. Всі інші також стояли на місці, не наважуючись ступити й кроку.

– Ну то вже наш секрет, – не став вдаватися в подробиці Ліадіс. – Ходімо, ззовні на нас чекає скібас. Швидко будемо у замку. Валізи доставлять окремим вантажним транспортом, тож можете їх залишити прямо тут.

– Чудово! Пішли, – вирішив за всіх Сержіо.

Біля будівлі термінала дійсно стояв чудернацький транспорт на лижах. То був автобус, майже такий самий, що колись їздили по нашим земним дорогам. Я бачила такі автобуси на старих фотографіях, але цей був ще й на полоззях.

– Проходьте! – Ліадіс відчинив двері.

Я пройшла першою. Всередині було затишно – світло, тепло, зручні м’які крісла. Я влаштувалася біля вікна. Поруч тут же опинився Еміль.

– Сподобався, чи не так? – одразу спитав він.

– Що? – не зрозуміла я. – А, так, зручна машина. Хоч й трохи дивна. Ніколи не бачила автобусів на полоззях.

Двигун застрекотів, та ми м’яко поїхали вперед. Автобус керувався за допомогою пристроїв автопілоту. Але цим мене було не здивувати. У нас вже давно усім транспортом керує штучний інтелект. Мені кортіло роздивитися все навколо, пізнати нову планету хоч трішки. Я перевела погляд на небо, що було тут дуже гарного фіалково-рожевого кольору. Навіть вдень було добре видно зірки та планети, а от сонця, яке ми звикли бачити з Землі, тут не було.

– Я не про машину. Про нього, – Еміль після кількох хвилин мовчання повів головою у бік чоловіка, що влаштувався на передньому сидінні. – Ліадіс. Ти його дуже уважно роздивлялася.

– Емілю, – тхнула у бік чоловіка. – Ти про що таке говориш? Я ж вперше його бачу! До того ж він зовсім інший. Хоч й дійсно привабливий молодий чоловік, – не стала приховувати перші враження, адже це дійсно було правдою. Цей чоловік справді відрізнявся від нас. Він був високим та струнким й мав дуже гарні виразні очі. – Очі в нього гарні. – додала я. – Але досі не можу зрозуміти якого ж вони кольору? Фіалкові, чи не так? – пошепки запитала я, не розуміючи дивну реакцію Еміля. – А чого це ти так розхвилювався?

– Нічого, – він насупився. – І так, очі в нього фіалкові. Шкода, що його очі тебе хвилюють, а не мої…

Так… Тепер я зовсім розгубилася. Що з ним коїться? Це ревнощі? Та ні! Не може бути! Але ж Еміль був лише моїм колегою з берлінського космічного інституту. Ми й познайомилися зовсім нещодавно – кілька місяців тому на конференції у Німеччині. Та й взагалі, я про особисте життя якось не думала зараз. Серед колишніх однокласників та однокурсників вже вистачало тих, хто встиг завести родини, але я не розуміла навіщо так поспішити, якщо навколо ще стільки всього неймовірного! Дослідження космосу та нових планет було для мене цікавіше, ніж це кохання-зітхання. Звісно, я хотіла мати сім’ю, дітей, але не зараз. Колись, років через п’ять чи десять. Я не загадувала. Просто насолоджувалася життям та своєю роботою. Я не була прихильницею коротких романів заради розваги та здоров’я, як висловлювалася сучасна молодь, а серйозні стосунки потребували багато часу та енергії. Саме тому я вважала за краще залишатися самотньою.

– Емілю… Прошу тебе, давай пізніше про це поговоримо. Всі вже й так на нас дивляться! – спробувала заспокоїти хлопця я, поклавши свою руку йому на коліно.

– Добре, – стиснувши зуби промовив чоловік.

Так й не скажеш, що цей чоловік – дипломат. Чи то на нього атмосфера Етел’яру так діє?

– Все нормально, – Ліадіс підвівся зі свого місця. Виявляється, він почув нашу розмову, через що мені стало геть ніяково. – Це одна з особливостей Етел’яра. Тут неможливо приховати щось. Всі думки й почуття легко зрозуміти та прочитати. Нас не можливо обманути. Тут не має місця фальші. Все справжнє, відверте й чисте, немов перший сніг. А ще ментальний зв’язок дуже сильний. Кожен реєрі здатен відчувати емоції один одного. І наскільки ми помітили, це вміння поширюється й на прибульців. Розуміти свої та чужі почуття й казати про них – гадаю, це можливо тільки у нас. Тож, тобі пощастило, красуне. На Землі він навряд чи наважився сказати, що ти йому не байдужа.

Еміль почервонів, а я ще більше розгубилася. І більш від того, що нічого не відчувала до цього хлопця. А от до Ліадіса… Було в цьому реєрі, щось таке, що дійсно ніби змушувало мене вивчити його краще.

– Нічого собі! – вигукнула Анжея, – і як же це працює? Магія чи що?

– Точно не знаю. Може й магія, хоча ми не знаємо достеменно що це таке, – Ліадіс посміхнувся й знову подивився на мене. – Мабуть, просто особливість атмосфери нашої планети та нас самих. Так було завжди.

– Ну й нехай, – зрадів Річард. – Нарешті буде нагода зрозуміти самого себе. Чи не так, друзі?

Ми всі не могли не погодитися та на перебій почали говорити про те, що почуття та відчуття чи не найголовніше у житті. А якщо є змога відчувати емоції партнера – то взагалі супер. Адже багато людей звикли ховатися за штучними масками, приховуючи істину, часто навіть від себе самих...

– Тепер зрозуміло, чому вам не потрібні прикордонники та охоронці. Ви все відчуваєте, – втрутився у розмову Віллі, молодий хлопець з Америки, архітектор та будівельник.

– Так, це теж. Але наші прикордонники це те, що чужинці ніколи не побачать та не відчують.

– Якісь духи, чи не так? – здогадалася Анжея, що не зважаючи на свій, вже дорослий вік, полюбляла казки.

– Вважай, що так, – розсміявся Ліадіс. – До речі, ми вже приїхали.

Наш екіпаж на лижах плавно загальмував. Двері відчинилися та ми знову опинилися на вулиці. Цього разу посеред невеликого містечка.

Прямо перед нами розвернулися гори, вершини яких, здавалося, торкалися небес.

Невисокі дерев’яні будинки, вкриті товстим шаром білого снігу, були розкидані то там, то тут. Ми такі самі бачили через вікна, ще поки їхали з космопорту.

– Ось там – ринкова площа, – вказав праворуч наш провідник. – А оцей будинок для вас, – і він вказав до найближчої до дороги двоповерхової будівлі. Вона була напівкругла, з невеликими овальними віконцями. Чимось нагадала мені юрту, щоправда, я бачила їх тільки на картинках та по телебаченню.

– А де палац імператора? – поцікавився Еміль.

– Не палац, а замок, – зауважив Ліадіс. – Он він.

Ми всі як один подивилися у той бік, куди вказував реєрі. У підніжжя гір метрів за двісті від нас причаївся справжній кришталевий палац Снігової Королеви.

– Вау! Він справді кришталевий? Чи то льоди? – спитав Сержіо, уважно вдивляючись в архітектурний шедевр місцевих майстрів.

Ліадіс насолоджувався нашою реакцією.

– І так, і ні, – нарешті відповів він. – Ходімо! Не варто затримуватися на зустріч з першою особою Етел’яру.

Реєрі впевнено йшов вперед добре утрамбованою сніговою стежкою. Ми намагалися не відставати, проте було дуже важко встояти перед спокусою роздивитися височенні дерева, вкриті снігом, яскраві кольорові вогники, чудернацькі ліхтарі, що стояли по обидва боки від стежки.

Сніг скрипів під нашими чоботами, від сильного морозу щоки щипало так, що я замоталася щільніше у шарф – лише самі очі було видно.

– Сильно замерзла? – спитав Ліадіс, несподівано обернувшись саме на мене.

– Є трошки, – не стала опиратися я. – У нас не буває так холодно…

– А у нас майже цілий рік така погода. І сьогодні лише мінус десять градусів. Тож, це не такий вже й мороз, – чоловік посміхався. – На Етел’ярі є лише два сезони. Мороз та відлига. Але це лише на кілька місяців. Це той час, коли нас зігрівають теплі сонячні промені, сніг тане, хоч й не всюди. Втім, більше як вісімнадцять градусів тепла у нас майже ніколи не буває.

– Як же ви тут виживаєте? – приєднався до розмови дипломат з Японії Кеншин.

– Ми тут народилися та не знаємо як може бути інакше. Зима – це наша рідна стихія. І у нас є багато часу на навчання та дослідження, – Ліадіс знову посміхнувся.

– Зрозуміло, – кивнув чоловік.

Тим часом ми наблизилися до замку. Він ніби виріс прямо перед нами.