6
Зимові свята на дачі – це справді щось неймовірне!
Зранку тридцять першого грудня тато машиною завіз на дачу доньок. День видався похмурим і холодним, вітряним; але неторканий сніг за містом вражав красою.
Траса була розчищена, головна дорога садового товариства – наїжджена. Головне – втрапити колесами у дві смуги спресованого снігу – і котись собі як по асфальту.
- Зараз подивимось, чи добрий я водій, - сказав тато.
Його фірма не працювала на новорічні свята, тож він, з початком цієї міні-відпустки, відчув свободу й азарт.
Він спритно вирулив на дорогу. Судячи з того, як легко поїхала машина, таки втрапив у попередні сліди з першого разу.
- Звісно, що добрий водій, - зауважила Катя. – На дорозі ж сніг, а не грязюка!
- І то правда, - погодився батько.
Коли траплялось тут їздити навесні, восени чи зимою у відлигу – це всім запам’ятовувалось.
Перед дачною вулицею довелось спинятись і відчиняти ворота. Ключі були в усіх водіїв-дачників, тож тато вийшов і довго вовтузився. Повернувшись в машину, ще добрих кілька хвилин дихав на змерзлі пальці, перш ніж узятись за кермо.
- А тут теж хтось їхав! – помітила Катя.
Під снігом вгадувались недавні сліди від шин, які, однак, вже трохи були примасковані новою порцією снігу.
- Ну це ж добре, - відповів тато, заводячи мотор.
Але виявилось, що не так уже й добре. Їхати було важче, а навпроти одного будинку, де цілий шмат землі розчистили, щоб завести авто в ворота, смуги закінчувались. Далі – суцільна кучугура.
- Нам треба це чистити? – злякалась Настя.
- Не треба, - весело відгукнувся тато. – Просто приготуйтесь до атракціону!
Вони зі сміхом проривались крізь сніг. Але Катя, хоч і не тямила надто в машинах, подумала, що вони витрачають забагато пального.
- Бензин закінчиться? – чи то спитала, чи констатувала дівчина.
- Та вистачить! – безтурботно відповів тато.
Але, поглянувши на датчик, трохи збавив розхід пального.
- Зрештою, - сказав він, - нам тут лишилось три будинки проїхати.
Після чергових зусиль лишилось два, і тоді тато не витримав – вийшов штовхати. Дівчата веселились по повній: не машина людей везе, а вони машину. Пройшло чимало часу, перш ніж зупинились перед власними ворітьми.
- А от тут – доведеться чиститись, - посерйознішав тато. – Давайте всі разом.
В машині було якраз три невеликі лопати. Невеликі – але для Насті все одно занадто незручні. Менша сестра ненавиділа цю справу.
Ще хвилин десять – і дівчата, захекані, розпатлані, повернулись до машини. Грітися. Тато відчиняв ворота, і в них можна було прослизнути пішки – якби було трохи тепліше. Але на такому морозі – дзуськи! Хай вже машина попрацює.
Тато заїхав в останню кучугуру і далі возився з автівкою сам.
- Катю, тримай ключі! – подав він зв’язку. – Відчиняйте з Настею будинок, кімнати...
Дівчат не треба було просити двічі.
Будинок був великий, двоповерховий. Ганок із шістьма – як порахували дівчатка ще в дитинстві – сходинками. Подвійні вхідні двері ведуть до веранди. Влітку з вікон тут знімається скло, так що утворюється відкрита альтанка. Можна пити чай чи їсти морозиво, насолоджуючись свіжим вітерцем, пахощами квітів, зеленню лози... Зараз же – як звичайнісінька кімната.
- У будинку ще холодніше, ніж надворі, - поскаржилась Настя.
- Бо він промерз. Зараз нагріємо!
Катя, незважаючи на неслухняні пальці, спритно відмикала замок за замком.
Тісний коридорчик. Справа – двері до кухні. Прямо – до зали.
Головною дивовижею в залі був велетенський старовинний комин. Справжній. Дрова, заготовлені на кухні, в ньому горіли пречудово.
- Зараз увімкнемо комин і зігріємось, - ховаючи посмішку, мовила Катя.
Звісно, вона мала на увазі не цей комин, а електричний обігрівач. Розпалювати справжній дівчатам без батька категорично заборонялось.
Катя вискочила на веранду, швидко увімкнула електрику на щитку; потому майнула до кухні.
- Ти бігай, щоб зігрітись, - порадила вона, побачивши, що Настя тупцяє на одному місці й коцюрбиться.
- Тоді я зганяю нагору, подивлюсь, що там, - зраділа мала.
Кухня закінчувалась комірчиною, в якій на полицях зберігалась всяка всячина. А на підлозі спочивав обігрівач. Катя витягла його на світ Божий, узяла першу-ліпшу та більш-менш чисту ганчірку і заходилась витирати з нього пил.
Згори почулося чхання – акустика в домі була добра.
«Що ж там може бути, - подумала Катя. – Гори пилу, як і скрізь».
Увійшов тато. За собою він тягнув дві величезні сумки – з харчами, водою та необхідними речами. Лишив свою ношу в коридорчику.
- Тату, розпалиш комин? – спитала Катя голосом, сповненим надії. – Бо цей поки нагріє...
- Ні! Мені ще їхати за мамою. Тільки ввечері.
Настя й собі долучилась зі своїми сподіваннями.
- А гірлянду на ялинку повісиш? – спитала улесливо. – Зараз мороз.
- Гірлянду повішу, - подумавши, згодився тато. – Коли ви її знайдете, - він кивнув на сумку. – Давайте, помагайте розпаковувати!
Настя кинулась виконувати завдання. Катя ще приводила до ладу обігрівач, а тато пішов за рештою сумок – усього їх було п’ять.
Гірлянда знайшлась в передостанній – коли кімната трохи підігрілась, а на канапі й столі царював безлад із привезених речей.
- Ось! – радісно заволала Настя. – Тату, ось вона!
- Гаразд, ходімо вішати. Там інші прикраси десь поруч мали бути?
- Так, ось вони! – Настя показала кілька коробок.
- Катю, ти перевір, чи всі цілі, чи нічого в дорозі не потовклось. А ми поки начепимо гірлянду...
Катя тільки знизала плечима. Наряджання ялинки її не цікавило ось уже другий рік.
Хоча коли вона вже наряджена, і коли відчувається свято – о, тоді це прекрасно!
Земельна ділянка на дачі видавалась замаленькою влітку, коли вся була засаджена овочами-ягодами-квітами, і завеликою – коли нічого, окрім снігового покриву, на ній не було. Подекуди стояли плодові дерева в неторканих снігових шубах. І серед них – самотня густо-зелена молода ялинка. Теж із білими шапками на кожній лапатій гілці. Тато обтрусив їх усі, перш ніж обвивати гірляндою. Деревце було ну хіба що трошки вищим за самого чоловіка.
З прикрашанням він впорався так майстерно, наче все життя тільки те й робив, що чіпляв гірлянди на новорічні ялинки.
- Біжи, вмикай, – сказав до Насті.
Вона застрибнула до будинку, легко знайшла на веранді другий кінець шнура і вштрикнула його до розетки. Гірлянда слухняно забарвила ялинку яскравим світлом. Лампочки в цій гірлянді були одного кольору – ніжно-червоні, майже рожеві.
- Краса-а! – задоволено протягнула Настя.
Тато перевірив, чи всі горять, а тоді звелів поки що вимкнути її.
- Увечері ще гарніше горітиме, - сказав він.
Настя погодилась і вимкнула красу.
Катя тим часом поралась в домі. Перш за все зробила те, що велів тато – перевірила цілісність ялинкових прикрас. Всі вони були пластикові, тож розбитись не могли, але одна золотисто-срібляста кулька таки деформувалась. Катя відклала її – потім спитає, що з нею робити.
Хотілось щось робити, господарювати. Катя сама собі дивувалась, що в ній раптом прокинулась така жіночність – хоча вона не здогадувалась, що це явище так називається. Тільки підсвідомо розуміла щось про дорослішання... Але хто б міг подумати, що можна отримувати таке задоволення від хатньої роботи?
Катя дійшла до сумки з продуктами і згадала, що на самому вершечку в ній були два тортики – один на Новий рік, другий на Різдво. Тепер нема. Невже забули? Чи може?...
Вона метнулась до холодильника, відкрила морозильну камеру – так і є! Це тато. Коли він встиг сховати обидва тортики так, що ніхто не бачив?
Трохи помилувавшись зеленими та рожевими квітками з м’якого крему, Катя з жалем зачинила холодильник і повернулась до роботи.
Дещо з продуктів сховала до того ж холодильника; щось – у стіл, щось у хлібницю, щось – у шафу на стіні... Катя щойно увійшла в смак, як до будинку вбігла щаслива Настя з сяючими очима і палаючими щоками. От що новорічні ялинки з людьми роблять... За нею увійшов і тато.
- Так, дівчатка, я їду по маму, - повідомив він. – Буду за три години. Поводьтеся добре.
- Тату, ну що ти з нами, як з маленькими? – обурилась Настя.
Наче не була тут справді найменшою. Мабуть, втомилась такою бути.
- Подорослішаєш – буде ще гірше. Катю, ти мене слухай уважно...
Дівчина наставила вуха.
Тато докладно й зосереджено пояснював, що дзвонитиме й доповідатиме, де він; і що робити, якщо раптом – ну, малоймовірно, але про всяк випадок – він не вийде на зв’язок, і вони теж не зможуть додзвонитись. Залишив телефон колеги по роботі – з ким зв’язуватись, коли буде схоже, що сталось щось погане. Ще кілька корисних порад, що робити, якщо щось станеться в будинку: миготітиме чи згасне світло, щось зламається або, чого доброго, хтось намагатиметься залізти в будинок.
І Катя, і Настя розуміли: це через ту трагічну екскурсію... Батьки максимально перестраховуються. Настя супилась.
«От і заціни, мала, як воно – бути старшою», - думала Катя.
І дуже бажала, щоб нічого з перерахованого їй не знадобилось.
- Ну а загалом – поводьтесь добре, - закінчив тато. – Головне, не побийтесь самі і нічого не побийте.
І тато поїхав в місто.
З його від’їздом стало геть тихо, аж тривожно. Але Катя згадала, що скоро, вже от-от, чудове свято – і тривога розтанула, як легенька хмарка. Надто тут добре в передчутті великої радості, щоб думати про щось погане.
Мов ні в чому не бувало, Катя продовжила давати всьому лад: розкладати речі, навіть прибирати. Останнє – не без потаємного тріумфу, бо Настя дивилась на неї щонайменше як на дивачку.
Нарешті мала не витримала:
- Слухай, а навіщо ти це робиш? Тобі мама загадала?
- Ні, - Катя далі кайфувала. – Я сама захотіла.
Настя наполегливо розмірковувала. А потім видала:
- Я знаю! Це ти вже мрієш, як будеш дружиною Сергія, вестимеш господарство...
Катя спалахнула від раптової злості.
- До чого тут це?! – люто гримнула вона. – По-твоєму, так приємно сидіти в гидюшнику?...
Тепер уже вона не договорила.
- Та я просто подумала, - знизала Настя плечима. – А ти відразу психуєш.
І вона, не чекаючи чергового нападу злості в сестри, зникла за комином на сходах.
«Ну й хитра лисиця! – злісно подумала Катя. – Завжди втікає якраз вчасно!..»
Але злість не змінила робочого настрою дівчини. Навпаки, захотілось усе переробити якнайскоріше і якнайкраще, і Катя накинулась на працю, як левиця. Паралельно приймала від тата дзвінки.
В будинку швидко стемніло, швидше, ніж надворі. І саме зараз Насті чомусь знадобилось вдягнутись і піти за двері. Але повз кухню, де поралась Катя, непоміченою все одно не пройти.
- Ти куди це? – наздогнало Настю запитання.
Але Катя вже не сердилась, а дивувалась.
- На зірки подивлюсь, - і Настя вислизнула з хати, підхопивши на ганку невеличку лопату.
- Хіба там не хмари? Хіба не сніжить?
Але Настя вже не чула. Скоро Катя зачула дивні шкрябаючі звуки і, вимкнувши світло, визирнула в вікно.
Молодша сестра старанно гребла сніг на тому місці, де тато ставить машину.
Катя тільки пирхнула в кулак. Ага, її совість неспокійна, що вона байдикує!.. Ну й нехай, то ж добре. Аби тільки не поперлась за ворота.
Але Настя добряче втомилась і повернулась у будинок.
- Чого така захекана? – ледве стримуючи посмішку, спитала Катя. – Де вже бігала?
- По городу й бігала, - хотіла відгризнутись Настя, але вийшло якось надто знесилено. – Мені щодня тренуватись треба.
«Тренуватись, ага! По кучугурах... Розказуй!» - Катя сміялась, але лише подумки.
- Тато з мамою не спізнюються? – Настя, роздягаючись, змінила тему.
- Та ні, поки що все гаразд. От-от мають бути. А ти вже тортика хочеш?
- Хочу. А ти хіба ні?
Трохи подумавши, Катя мрійливо сказала:
- Я іншого хочу...
Так, вона хотіла вогню в комині і заметілі за вікном, щоб насолоджуватись затишком. І щоб тато з мамою розслабились, перестали бути такими зосередженими на роботі й проблемах, як зазвичай. Щоб в святковій, але тихій вечері відчулось свято...
Та Настя, звісно, все зрозуміла по-своєму.
- А, ну так, я знаю, - сказала вона без глуму. – Ти мрієш, щоб Сергій був тут.
І цей спокійний, навіть доброзичливий тон завадив Каті знову розсердитись.
- Взагалі-то ні... – відповіла вона мирно. – Точніше – не цього року. Може, наступного...
- А ти хотіла запросити його цього року? Звичайно, хотіла, хіба ж я не знаю...
- Він на свята кудись їде з батьками, - сказала Катя, хоча сам Сергій говорив дещо інше.
Не вистачало ще посвячувати сестру в усі подробиці своїх думок і почуттів!
- А, тоді ясно.
Настя наче втратила цікавість до цього питання. А Катя зрозуміла, що розмова нагадала їй про важливу справу: треба ж якось підготувати батьків до знайомства з Сергієм!..
Вона навіть почала планувати якісь уявні розмови, але її роздуми перебив сигнал машини.
- Наші приїхали! – радісно крикнула дівчина, визирнувши в вікно.
Обидві сестри швидко понакидали на себе зимові куртки... шапки – необов’язково. І вискочили надвір.
Тато саме завів машину на подвір’я, і з неї виходила мама. Побачивши дівчат, вона суворо вигукнула:
- А чого ви пороздягались?! Мороз вас не стосується?!
Дівчата тут же з веселим сміхом і жартами побігли назад, в будинок; вони й не сперечались, бо вухами таки відчули, що шапки дійсно не завадили б.
Мамі страшенно сподобалось, що вже виконано стільки роботи. Катя була задоволена, і їй не вдавалось цього приховати. Настя від маминих похвал насупилась була, але гарний настрій швидко повернувся.
Вечерю готували всі разом. Окрім тата – він якраз розпалював комин. Катя, накришуючи салат, аж тремтіла від нетерплячки. Ледве пальці собі не різала.
Мама теж поспішала. До Нового року лишалось не більше чотирьох годин.
З кімнати до кухні потягнуло теплом – таким приємним, таким знайомим!.. Катя не втрималась:
- Я на секунду... Я тільки гляну...
Мама лише головою похитала. Що за потреба дивитись на вогнище відразу, щойно його запалили?.. хай-но вже розгориться як слід...
І вона мала рацію: Катя не змогла просто поглянути й повернутись. Застрягла біля комину на добрих п’ятнадцять хвилин. А коли повернулась, салат вже був майже докришений.
До Нового року лишалось трохи більше двох годин. Настя позіхала. Катя, побачивши це, теж відчула втому, але позіхати утрималась.
- Доню, спробуй картоплю, може, вже зварилась, - попросила мама, а сама у якійсь справі пішла до тата.
Катя вийняла картоплину на ложку й почала на неї дмухати.
- І чого не можна починати свято з тортика? – тим часом зітхала Настя.
Катя пирхнула:
- Бо тортик – то десерт.
Вона спробувала картоплю – готова. Вимкнула її.
На стіл накривали квапливо, метушливо, але весело. В Каті час від часу зринали думки про Сергія – і їй то хотілось, щоб він був тут, то навпаки, думалось, що не варто.
Цікаво, чи він допомагав би їй готувати святковий стіл?
Власне святковим столом був низенький столик, поставлений навпроти комину. Сидіти за ним можна було або на спеціальних низьких стільчиках, або на доброго розміру подушках, як раніше жартувала Катя.
Вже було добре за одинадцяту, коли сіли проводжати старий рік. Це було ще не свято – це була лише прелюдія до свята.
По-перше, на столі ще не було спиртного для дорослих. По-друге, мама дозволила взяти всього, але лише потроху – картоплі, салату, нарізаних сиру та ковбаси двох видів, по кілька шпротинок... По-третє, ще не гасили електричне світло. По-четверте, не вмикали на ноутбуці новорічні трансляції.
Але навіть так було добре. Всі за день добряче зголодніли, а тут стільки смакоти!
В невеличкій перерві тато сходив за ноутбуком, який в основному був у нього на роботі, а Катя за своїм телефоном. Їй раптом спало на думку, що треба неодмінно привітати Сергія з Новим роком. Цікаво, чи він онлайн?
- Катю! – докірливо сказала мама. – Ти й тут без телефона не можеш?
- Це щоб написати подружкам привітання, коли битиме дванадцяту...
- І другу, - з хитрим смішком додала Настя.
Катя глянула на неї сердито й ворухнула губами – мовляв, притримай язика за зубами! Але в Насті вийшла якась двозначна фраза, і мама не зрозуміла, про що мова.
- Що другу? – спитала вона, переводячи погляд з однієї доньки на іншу. – Катю, ще ж нічого не б’є!
- Ну, так... – Катя встигла побачити, що Сергія немає, і слухняно відклала телефон.
Щоправда, відклала недалеко – в кишеню.
«Цікаво, що він зараз робить?» - подумала про хлопця.
Мама теж сходила до кухні, принесла пляшку шампанського. Незмінний атрибут на Новий рік.
Каті давно хотілось його спробувати. Минулого року вона підняла це питання – адже вона вже доросла! Зрештою, багато підлітків п’ють хоча б потроху, на свята – то чому ж їй не можна?
Мама тоді пояснила, що якщо Каті наллють, Насті теж захочеться, вона заздритиме. А їй точно ще рано. От коли меншій виповнеться щонайменше п’ятнадцять, тоді спробують удвох.
Каті таке пояснення видалось логічним. Виходило, що шампанське буде їм дозволене наступного року, тож зараз вона не просила. Тільки знову подумала, що наступного року, можливо, питимуть утрьох – вона ж запросить на свято Сергія. Ото сміху буде!..
На обличчі дівчини сяяла мрійлива посмішка. Здається, кохання (якщо це воно) п’янить не гірше за спиртне...
Увімкнули ноутбук. Якраз закінчувалось святкове реаліті-шоу і мав початись урочистий виступ президента. Початок – о двадцять третій тридцять п’ять, як прочитав тато на сайті каналу.
- В моїй молодості президент балакав п’ять хвилин, - зауважила мама.
- І що ж він встигав розказати? – здивувалась Катя.
- Та він говорив ні про що. Просто казав по кілька оптимістичних фраз, потім пишно вітав громадян і на тому все. Тоді ще не було річного огляду важливих досягнень країни і в країні...
- Тоді таких досягнень не було, як зараз, - втрутився тато.
- Що, навіть спорстсмени на міжнародних змаганнях не перемагали? – тепер уже Настя здивувалась.
- На олімпіадах потроху перемагали. А решта змагань не дуже висвітлювались.
Настя була вражена такою новиною, наче громом. Сиділа мовчки і ще довго не могла зрозуміти, як це – не висвітлювались міжнародні змагання? Тобто, це й спортивних програм не було? І чемпіонів не нагороджували на телебаченні? і вони не давали інтерв’ю та прес-конференцій?..
- Не дуже, виходить, тоді спортсменів поважали, - сказала Катя, бо думала приблизно те ж саме, що й молодша сестра.
- Ну, досить згадувати погане, - мама перервала розмову. – Трансляція починається!
І справді: на моніторі пішла заставка, давно знайома за численними анонсами.
Катя завжди вважала, що коли президент усміхається, то схожий на хлопчиська-підлітка, і це неймовірно її веселило. Зараз же голова держави постав перед глядачами таким щасливим і сяючим, що Катя просто розреготалась.
Її сміх заразив усіх, але тато все одно попросив:
- Катю, тихіше, бо нічого не почуємо. Смійся вже про себе!
І Катя «вимкнула звук» - сміялась безмовно.
Щось у цьому було незвичайне, коли сам президент нагадує простим людям про найкращі здобутки року. Спогади у вигляді нарізок з теленовин ішли блоками: політичні досягнення, успіхи у військовій справі, економічні, науково-технічні, спортивні та культурні. Саме на спортивні найбільше чекали дівчата.
- ...Золота медалістка, чемпіонка з художньої гімнастики Олена Шестак, тренер – Дарина Скрипченко...
- Показали! – вигукнула Настя і аж на ноги скочила. – Катю, твою тренершу показали!
Але Катя сприйняла це похмуро.
- Її показували ще в квітні, - пробурчала собі під ніс. – І не так швидко, а докладно...
Дівчина знала, про що думають рідні. От-от очікувала почути щось на кшталт: «А замість Олени Шестак там могла бути Катерина Сичик!» Та всі мовчали – аж дивно.
Хоча ні, Настя дещо таки видала:
- Катю, а ти цю Олену Шестак знала?
- В обличчя – знала. Але разом ми не тренувались. Вона була в іншій групі.
Тоді, в квітні, звідки були взяті ці кадри, Катя раділа і за тренершу, і за Олену. Але відтоді так багато часу минуло, стільки всього змінилось... Зараз було вже байдуже.
Втім, цей прикрий момент не зіпсував загального святкового настрою, і вже наступної хвилини Катя знов сміялась із президентської мордяки.
А потім на моніторі з’явився годинник – старовинний циферблат із числами по колу, з трьома стрілками. Від нього віяло чимось архаїчним і водночас – вічним, незмінним. Від неймовірних відчуттів у Каті шкірою бігали мурашки.
Оформлення картинки теж додавало урочистості. Годинник був виконаний у кольорах державного прапору – жовті цифри і стрілки на синьому фоні. Коли секундна стрілка проходила повз цифри, ті переливались, немов оживали і плавали.
Лишалась одна хвилина до Нового року.
За цю хвилину тато встиг розлити напої, і тепер кожен тримав свій напоготові: тато з мамою – келихи з шампанським, а дівчата – склянки з живчиком.
З ударами годинника, під сяяння цифри 2042 на моніторі, вони всі випили і накинулись знову на страви. В ефірі почався святковий концерт, і лише на першій пісні Катя згадала, що забула привітати Сергія! Ну та нічого, краще пізно, ніж ніколи.
Вийнявши телефон, вона написала й відправила перше, що спало на думку:
«З Новим роком! Він настав!»
А подивитись, чи Сергій онлайн, цього разу забула.
Відповідь прийшла хвилин за десять:
«І тебе теж. Висилаю селфі з братом. Надішли своє селфі».
Фото розсмішило Катю, бо Сергіїв брат відвернувся від камери, і в кадр потрапило лише його вухо.
«З сестрою?» - послала Катя зустрічне запитання.
«Яке хочеш. Або яке вийде» - і смайлики навздогін.
І якби не ті смайлики, то спілкування видалось би Каті сухим. Все одно майнула думка, що вживу розмовляти набагато краще...
Трохи подумавши, Катя вирішила зробити селфі на фоні комину. Але це виявилось складнішим, ніж уявлялось. То не могла вогонь нормально спіймати в кадр, то сама виходила страшно. Вже як тільки не намагалась: і прямо стане, і боком, і присяде...
- Це ти для Сергія фоткаєшся? – здогадалась Настя.
Катя скосила очі на батьків, але вони, обійнявшись, балакали про щось своє. Імовірно – теж романтичне.
- Ага, - відповіла Катя. – Тільки виходить погано... Не можу зрозуміти, чому.
- Давай я тебе сфоткаю. Може, буде краще, ніж селфі?
Катя погодилась, і після деяких чаклувань таки отримала вдалу фотку, де сиділа перед комином і усміхалась. Відразу й відправила Сергію. Ще й дописала пояснення:
«Селфі не вийшло. Мене сфоткала Настя».
«Привіт тій малій передавай. А вогонь справжній?»
«Найсправжнісінький».
Поки Сергій на це щось писав, Катя встигла передати Насті привіт, зачитавши дослівно, як було в повідомленні. Хотіла подражнити сестричку, але та чомусь не повелась, відреагувала спокійно.
Прийшла відповідь:
«Ех, я тобі заздрю. А в мене тільки стіл і телевізор».
«А тато приїхав?»
«Так. Організував на післязавтра похід в Арктикум на цілий день».
Звичайно, Катя знала цей заклад. Це була спортивно-розважальна база на околиці міста; там можна було позайматись будь-яким зимовим видом спорту чи просто взяти участь в зимових розвагах. А як замерзнеш – то погрітись у кафешці...
Катя там бувала, і не обійшлось без долі заздрощів.
Сергій тим часом продовжував:
«Я, мабуть, на лижі, а Коля – на фігурне катання...»
«Хіба він займається фігурним катанням?» - Катя додала здивований смайл.
«Він просто катається на ковзанах. А коли падає, то видає першокласні фігури! Я нафоткаю і покажу».
Катя зайшлася реготом, аж мама зробила зауваження.
Ще трохи поговоривши ні про що, Катя попрощалась із Сергієм, бо вже дуже втомилась. До того ж, хотілося вхопити ще один шматок торта, поки не закінчився, бо Настя наминала його дуже серйозно.
Спати остаточно всі полягали десь о другій ночі. Катя вже з ліжка з жалем дивилась, як згасає вогнище. Навіть зітхнула.
- Завтра ще запалимо, - пообіцяв тато, перехопивши її погляд.
Вранці Катя прокинулась раніше за усіх. Наче ще й не виспалась, і ніяк не могла зрозуміти, що її розбудило. За вікном сіріло. Хотіла подивитись час на телефоні, а побачила повідомлення від Сергія:
«На добраніч».
Час відправки – 01.54. Непрочитане. Чомусь Катя його не бачила звечора... Зазирнула, чи Сергій не онлайн – в мережі не було нікого взагалі. Мабуть, тільки вона, як ненормальна, там висить...
І тільки вийшовши з мережі, подивилась нарешті на час. Початок на восьму ранку.
«Ото в школу б так прокидатись», - подумала Катя.
Вставати вона не квапилась. Лежала й думала, чим би зайнятись: чи ще поспати, чи піти до кухні і потягати смачнюшок? Від згадки про новорічні страви в роті з’явилась слина; але водночас вилазити з-під ковдри – холодно...
«О, треба випити чаю!»
Ідея була як осяяння. Катя без вагань підвелась, а щоб не мерзнути, загорнулась у ковдру, яку потягла з собою до кухні. Поставила грітись електричний чайник. Той так шумів, що було дивно, як нікого не розбудив.
З вікна кухні Катя бачила вогники на ялинці. Виходить, гірлянду не вимикали на ніч. Каті стало лячно, подумалось, що це – пожежонебезпечно, і вона вимкнула прикрасу. Для цього не треба було виходити з будинку.
Тортик, на жаль, з’їли увесь, але лишалось ще багато сиру. Бутерброд до чаю з маслом і сиром – це теж чудово!
На самоті, зранку-раненько, за чашкою гарячого чаю легко йшли найрізноманітніші думки. Голова здавалась свіжою, і Катя відчула, що якщо вирішувати якісь проблеми чи питання, то саме зараз.
І вона думала над тим, як їм далі з Сергієм бути. Вона пам’ятала, що навчальний семестр закінчився плітками. Точніше, плітки, певно, ходили й раніше, але вони з Сергієм довідались про них зовсім недавно.
То що ж робити?
Не те, щоб Катя дуже вже боялась чиїхось язиків. Ще на початку своїх занять гімнастикою вона привчилась долати будь-який страх. Тому зараз більше обурювалась: кому взагалі яке діло? Ну, ходять вони разом зі школи – і що з того? Наче іншим хтось забороняє!
Це, до речі, теж цікаво. Катя не знала, чи є в їхньому класі якісь пари, що зустрічаються. От просто не було потреби про це дізнаватись. Чому тоді іншим так свербить за кимось стежити? Зайнятись більше нічим?
Треба взяти на замітку: як хтось чіплятиметься зі своїми репліками, то слід порадити їм знайти собі пару і теж ходити зі школи вдвох.
Але чай дивним чином підказував, що це не єдине питання, яке перед Катею з Сергієм постало і ще постане. Основне, хоча поки що приховане: чи вони насправді є парою? Вважати, що вони зустрічаються, чи називати це просто дружбою?
На «зустрічання» їхні стосунки поки що не тягнули. Адже вони ще жодного разу нікуди не ходили разом. Тож фактично вони – просто друзі. Але дружба якась виходить... ну ду-уже вже міцна!
В кімнаті Настя, мабуть, теж прокинулась, бо чути було, як ворочається в ліжку. Це не тато й не мама, бо досить легкий звук – точно мала.
Каті раптом згадались Настині слова: «Подякуй, що я з вами ходжу». А цікаво виходить! Отже, сестричка чула плітки ще раніше, ніж ті дійшли до самої Каті. Чому вона не надала цьому значення відразу?
Виправити цю прикрість закортіло негайно ж. Тим паче, що й чашка вже порожня, а крім того, Катя нагрілась, і ковдра їй тепер тільки заважала. Все одно треба вертатись, а Настя якраз по дорозі. Ну не змогла Катя її оминути!
Настя спала, навіть трохи хропла. Мабуть, прокидалась, та знову заснула... Катя нахабно почала штурхати її.
- Настю! – загрозливим шепотом кликала вона. – Настю! Ти мені потрібна! Чуєш?
Мала нарешті розплющила очі. Глянула на Катю, тоді чомусь на батьків.
- Ти що, здуріла? – зашипіла вона. – Чого будиш зрання?
- Скажи мені таку річ. Що ти про нас із Сергієм чула у школі? Зараз же мені скажи!
- Точно здуріла, - тепер Настя обурилась вголос. – Що такого термінового?
- Та тихше ти! Що про нас казали в школі?
- Що ви зустрічаєтесь, - Настя відвернулась і натягнула ковдру на вуха.
- І все?
- А що тобі ще треба?
Голос сестри був таким невдоволеним, що Катя потроху почала розуміти: не варто було її будити. Зрештою, пара годин нічого не вирішать.
Біля свого ліжка Катя скинула ковдру і перевдягнулась. І хоча ще позіхала, спати чомусь не хотілось зовсім.
«Як станемо справді парою, - подумала Катя, - мабуть, доведеться оголошувати про це офіційно!»
Звісно, це була вельми саркастична думка.
Коли всі прокинулись, Катя допомогла мамі приготувати – точніше, розігріти – сніданок. Власне, вона почала, а мама закінчила.
Настя жодним словом не згадала ранковий допит, хоча Катя не сумнівалась: десь наодинці повернеться до нього ще й як!
- То що, дівчатка? – спитав тато після сніданку. – Чим сьогодні займаємось?
Запитання стосувалось і мами теж.
- Лижі! На лижах! – водночас сказали Катя і Настя.
- Справді, погода сприяє, - погодився тато. І звернувся вже конкретно до мами: - А ти що скажеш?
- Я як всі.
- Теж на лижах поїдеш? – засміялась Настя.
- А чого ж? Колись я ого як на лижах ганяла! Згадаю молодість...
- Тут, Настю, ще мамині лижі є, - додав тато. – Колись ми на цій самій дачі удвох...
Він не договорив; можливо тому, що мама почервоніла. Хоча видно було й те, що для неї це приємні спогади.
- От і знайди ті, мої, - сказала мама.
Тато слухняно пішов шукати.
- То виходить, ця дача така стара? – дивувалась Катя.
- Стара? Ну я б не сказала. Тато ще на початку нашого шлюбу її будував... Здається, це було так недавно!
В кухню долинув грюкіт.
- Активні пошуки, - зітхнула мама. – Це надовго, - і почала прибирати зі столу тарілки. – Ще встигнемо попити чаю.
- Я не хочу, - відмахнулась Катя. – Я вже пила.
- Коли ти встигла?
- Хтось прокинувся аж на світанку, - повідомила Настя.
Ну от, починається!
- До речі, - Катя відразу перевела розмову на інше, - я вимкнула гірлянду. Вона горіла всю ніч? Я вирішила, що це може бути небезпечно.
- Гаразд, правильно зробила, - відказала мама. – Ну а я собі таки заварю чаю.
Вона відвернулась від дівчат і вже не бачила, як Катя переможно подивилась на Настю.
Ще десь за десять хвилин грюкоту тато покликав:
- Дівчатка, йдіть сюди! В кухню я це не понесу!
Катя з Настею майже вибігли на поклик.
Свої лижі вони, звісно, впізнали. А от іще одні...
- То оце вони і є? – спитала Катя. – А я, коли на них натикалась на горищі, то все думала: чому їх досі не викинули?
- Ти що? – образилась мама. – Я тобі викину! Це ж моя молодість.
- Я перевірив, - сказав тато, - вони цілі, не поламані, не пошкоджені. Вони просто дещо старомодні. Але викидати їх зарано. Вдягайтесь – і надвір!
День можна було б назвати сонячним, якби на те сонечко не налітали час від часу хмарки. Але для катань – те що треба!
Сніговий покрив аж благав, щоб по ньому поїздили! Те, що Настя вчора розгребла, засипало знову, так що утворився сніговий майданчик. Там же, де вона не чіпала сніг, за ніч виросли справжні гори. Якби дівчата були молодшими, то вже б тягнули на них санчата.
Катя з Настею прикріпили лижі самі, а от мамі тато допомагав.
- Ех, зовсім стара стала, - зітхала мама. – Навіть забула, як правильно на лижі стати. А колись було... У нашій родині по жіночій лінії усі молоді жінки чимось спортивним та займались. Моя мама, а ваша бабуся була пловчинею. Я от лижі полюбляла...
- Але ж ніхто з них не ставав чемпіонками? – уїдливо спитала Катя.
- Бабуся твоя свого часу була. Мені ж не судилося навіть зайнятись спортом професійно, бо в ті часи це коштувало великих грошей, а населення країни здебільшого було бідним. Мої батьки не могли дозволити собі таке задоволення...
- Тому ти віддала на спорт нас із Настею?
- Так. І ви своїх доньок теж віддасте. Зараз не вірите, а потім самі побачите.
- Може, в нас будуть сини, - засміялась Катя.
- Ну нічого, хлопцям спорт теж не завадить.
- От розвели філософію! – тато встиг сходити за своїми лижами і зараз прикріплював їх. – Годі вже розмов; я відчиняю ворота і поїхали!
Дачна вулиця була довжелезною, скільки не йди – обабіч нескінченні будинки й будиночки на будь-який штиб. Але вузькою, так що на лижах можна було пересуватись лише по черзі.
Катя виїхала перша, за нею Настя, і дівчата, відразу відірвавшись уперед, вже не бачили, що наступним був тато і тільки за ним, доволі повільно, вирушила мама.
Катя розігналась наповну, даючи максимальну швидкість. Кайф! Жодних зіткнень можна було не боятись – вулиця порожнісінька! Мчи собі, як вітер, на здоров’я!
Там, де закінчуються будинки, вулиця ділиться на дві доріжки. Якщо піти направо – зайдеш глибоко у ліс. Туди дівчатам було категорично заборонено ходити без дорослих. Щоправда, Катя вже вважала себе досить дорослою для самостійної прогулянки лісом, от тільки ліс її поки що не приваблював.
Інша справа – озеро, до якого вела ліва доріжка. О, туди Катя любила ходити! Влітку там завжди людно і досить безпечно. Є пляж, тільки далі, так що треба ще пройти уздовж берега. Там же, куди виводила дорога з дач, було улюблене місце рибалок.
Катя вже наближалась до розпуття і думала: чи майнути далі на озеро, чи втриматись? Було б цікаво побачити, наскільки воно замерзло. Кожної зими із цим була різна картина.
«Доїду до кінця, почекаю своїх і разом вирішемо», - подумала Катя.
На розпутті озирнулась – Настя конкретно наступала їй на п’яти. А от дорослих не було видно.
Мить – і сестра вже поряд.
- Повільно бігаєш, - сказала вона глузливо. – Якби я виїхала перша, ти б ще півгодини за мною гналась би.
- Хочеш сказати, що ти така швидка?
- Звичайно! Я на бігу відпочивала.
Катя зробила вигляд, що видивляється батьків.
- Якщо тобі мало адреналіну, - зверхньо сказала вона, - то можеш побігти до наших і знов сюди. Так само, як ти бігаєш зі школи, коли з нами ходиш...
- А-а, я так і знала! В тебе Сергій в голові постійно.
- Неправда! Щойно його там не було!
- Ага, як же. Гаразд, якщо ти так хочеш, я збігаю до наших.
Ще мить – і Настя зникла, наче її тут не було. Катя знала, що вона не втримається від спокуси зробити додаткову пробіжку.
Повернулась сестра справді швидко, швидше, ніж можна було очікувати, і цього разу більш захекана. І чомусь дуже весела.
- Оце їзда! – похвалила вона. – Ой, ти не повіриш... – і засміялась.
- Що таке?
- Тато хоче побути з мамою, а вона його жене стежити за нами!
Катя всміхнулась. Прикольно, хоча не настільки, щоб реготати.
- То ти їх запевнила, що з нами все гаразд?
- Ну... Я сказала, що ми чекаємо їх на роздоріжжі.
Тільки з цими словами на дорозі з’явилась татова постать.
- Таки покинув маму, - хихотіла Настя.
Тато наблизився до них:
- Ну що, дівчатка? Усе гаразд?
- Ми до озера? – зразу спитала Катя. – Чи як?
- Тобі хочеться до озера? Ну, можеш збігати...
- А ви? – Катя не на жарт здивувалась, що тато відпускає її саму.
Невже визнає її дорослою? Неймовірно!
- А ми ще порадимось. Захочемо – наздоженемо. Настю, ти як на це дивишся?
- Гаразд, тоді я побігла, - Катя принципово не стала чекати на Настину відповідь.
Знову максимальна швидкість. Дерева над дорогою мерехтіли біло-рябими плямами, і від того почали сльозитись очі. Але все одно чудово!
Перед самим озером дорога трохи петляла. Катя робила повороти, як вправна лижниця. Тут її й наздогнали тато з Настею.
- Я ж казала, вона повільно бігає! – сміялась Настя.
І Каті стало прикро, бо скидалось на те, що так і є. Справді, як вони могли її наздогнати? Вирушили ж точно пізніше!
- Куди мені до тебе! – відгризнулась Катя із зіпсованим настроєм.
Тато з Настею навіть випередили її, і тепер вона пленталась позаду. А за черговим поворотом ті двоє взагалі зникли з очей.
На озері дівчину очікував сюрприз.
Виявилось, що зима – зовсім не перешкода для рибалок. Тато вже балакав з ними, а Настя намотувала кола навколо їхнього наметового містечка. Коли Катя наблизилась, саме розпалювали вогнище.
- Катю, хочеш посидіти? – покликав тато. – Поспілкуємось з цікавими людьми...
- Не хочу.
Якийсь час вона постояла, послухала, як тато дивується, що комусь спало на думку рибалити на самісінькі свята. А потім сказала:
- Я поїду вже назад.
- Гаразд, їдь.
На поворотах дівчина зустріла маму.
- Де там наші? – спитала та відразу.
Катя розказала.
- Рибалки? Вогнище? Ну, то надовго!
Вона замислилась. Катя хотіла вже до дому, тобто до дачного будинку. Але не наважилась зрушити з місця, поки мама над чимось думала.
- Ні, - зрештою сказала вона. – Здається, я вже застара для таких розваг. Я повертаюсь.
- Я з тобою!
Катя тільки тепер побачила, як мама рухається на лижах. Дуже важко!
- Може, ти пішки? – запропонувала вона. – Може, так буде зручніше?
- Е ні! Це ще й лижі на собі тягнути? Хай вже краще мене везуть! – сміялась мама.
А Катя подумала, що мамі хочеться походити на лижах, хоч і важко. Не побігати, а саме походити.
Вона теж збавила швидкість до мінімальної, бо захотілось побути з мамою наодинці подовше. Тим паче, в такій дивній ситуації – коли вона згадує молодість.
- Не та вже я стала, не та, - коментувала мама. – Колись би я оцю відстань – за пару хвилин!..
Але це було не старече бурчання, а весела іронія. Катя не любила різних бурчань, зараз же не було причин дратуватися.
- От зараз приїдемо додому, - продовжувала мама, - і приготуємо щось смачненьке. Правда?
- Ага, - погодилась Катя. – Інколи кухня буває цікавіша за спорт.
Мамин сміх, здавалось, мав прокотитись усім дачним масивом. Десь поряд спурхнула із гілки сполохана пташка.
Повернувшись, окрім іншого, увімкнули знов ялинку – хай сяє. Хай додає святкового настрою.
Обід уже був готовий, а тато з Настею все не повертались.
- Я казала відразу, що це надовго, - переконувала мама чи то Катю, чи то себе.
Але навіть вона почала хвилюватись і, не витримавши, потягнулась за телефоном.
- Любий, ви де там?.. Ви ще там?! Скоро будете? Отже, ви не голодні. Ну тоді ми з Катею самі пообідаємо. Ні. Ви ж не голодні, - останні фрази мама вимовила в слухавку з сарказмом.
Розмова її помітно заспокоїла.
- Я сказала, що ми їм нічого не залишимо, - доповіла. – Не знаю, як ти, Катю, а я так зголодніла, що, здається, і сама б усе з’їла. Ходімо за стіл!
- Що вони там роблять? – спитала Катя, поки брала тарілки й ложки-виделки.
- Спершу спілкувались. Потім пробували трохи там щось рибалити. От хвилин за двадцять юшку в казані варитимуть.
- І Настя?
- І Настя.
- Татова доця...
Каті в голові не вкладалось, що її молодшу сестру може зацікавити риболовля.
- Не кажи так, - мама чомусь трохи спохмурніла. – Чому татова? Ми ж вас не ділимо.
- Просто, здається, їй з татом цікавіше.
- Так. В певних ситуаціях. Хоча бувають, мабуть, і такі, коли вона його бачити не хоче.
Катя замислилась. Кілька хвилин і мама, й дочка були зайняті виключно обідом.
Але маму, видно, таки добряче зачепили слова Каті.
- Ні, люба моя, все-таки ти помиляєшся! – сказала вона суворо й схвильовано.
- У чому саме?
- Не можна ділити дітей між батьками. Взагалі. Таке буває при розлученнях, коли батьки розлучаються... Але коли такого немає – не можна...
- Та я зовсім не те мала на увазі!
Каті було прикро: якась невинна фразочка – і така реакція! Схоже, зараз буде моральна лекція...
- Знаєш, Катю, звідки з’явилось поняття ідентів? Коли я росла, в ті часи це було нормою – одружитися і народити разом одного чи двох дітей. Часом навіть трьох, але то вже скоріше було виключення. А моє покоління взяло моду на розлучення й нові шлюби...
- Як це? – здивувалась Катя.
- А отак. Ні, розлучення були й раніше, але з поважних причин. Найчастіше, коли стосунки в шлюбі хололи, і хтось із пари знаходив нове кохання на стороні. А моє покоління почало розлучатись через найменші дрібниці. Це вже стало як традиція. Розлучаться через те, що чоловік машину не таку купив, а потім голови ламають, за кого б то знову вийти заміж, бо й одиначкою бути не годиться – усі ж одружуються по кілька разів.
- Воно й зараз так.
- От бачиш, навіть тобі видно. Я в старших класах ще мріяла про те, що знайду одне кохання на все життя! Хоча серед однокласниць уже були скептики на цю тему... А зараз дівчата в сімнадцять років гадають, скільки разів їм пощастить вийти заміж... До речі, а ти що про це думаєш?
Катя знизала плечима. Вона ще про це не думала...
А в уяві постав образ Сергія. Чи хотіла б вона прожити з ним усе життя? Ні, вона ще не знає цього і не може сказати...
- На щастя, - вела далі мама, - і в наш ненормальний час є люди, які не втрачають здоровий глузд. От і я... Чекай, зараз посуд помию і розповім...
- Давай я. Або давай разом, - запропонувала Катя – їй було цікаво, чим ця лекція закінчиться.
- Гаразд. Я митиму, ти витирай.
На дачі було не настільки багато посуду, щоб встановлювати посудомийну машину, тож з року в рік посуд мили вручну. Втім, Катя вважала, що це неважко.
Отож, вони удвох займались посудом, і розмова тривала...
- У мене був насправді вдалий шлюб, - розповідала мама. – Коли ти народилась, я, звісно, пішла в декрет. Але вже за рік ледь не завила!
- Чому?
- Важко було. З животом я ще якось встигала майже все. З дитиною – нічогісінько! А тут ще чоловік їсти так само хоче, на роботі допізна затримується, допомоги від нього ніякої. Я піддалась віянню суспільства і теж почала думати про розлучення.
- Але ж ви не розлучились? Тобто, навіть не розлучались?
- Ні, до цього не дійшло. А було як? Мала я на роботі подругу... А в твого тата тоді ще своєї фірми не було, ми разом в одній працювали... І була в мене там подруга. От я почала ділитися з нею намірами: так, мовляв, і так, буду, мабуть, розлучатись, бо вже терпіти несила... А вона мені: та ти що, зовсім здуріла? І відкрила мені очі: і що мій чоловік мене любить, навіть не думає зраджувати, це вся фірма знає. І що старається задля родини – не собі ж на забавки гроші витрачає... І все таке інше. Такі розмови в нас повторювались десь два тижні, і я почала по-іншому дивитись на речі. Так вона мене й відмовила від розлучення.
Катя відчувала страшенну гордість: і від того, що тато мамі не зраджував, і від того, що мамі вистачило розуму не йти від нього.
- І ти ж не пошкодувала? – спитала з надією.
- Звичайно, ні! Навпаки – і досі вдячна тій подрузі...
- А хто вона? Я її знаю?
- Особисто ні, бо вона давно живе за кордоном. Але ти могла бачити її в моїх друзях, якщо колись заходила на мою сторінку. Її звати Любов, і вона там одна з таким іменем.
Катя не бачила, але вирішила неодмінно глянути.
- Зараз ми вже рідко спілкуємось, навіть по інтернету... Ну а тоді я пересумувала, втягнулась – аж тут знов вагітна. І – Настя!.. І ти знаєш, Катю, твій тато вже поводився зовсім по-іншому.
- Як саме?
- Перестав так багато працювати, а більше часу був удома. І допомагав. Як сам казав, постійна робота виснажує, а дітей все одно не забезпечиш усім, чим заманеться. На найнеобхідніше вистачає, і ще на бажане лишається – от і вистачить. А краще бути з родиною, бачити хоч трохи, як діти ростуть... Це все його слова.
Тепер і в голосі мами почулась гордість.
- І ви ніколи не сварились? – спитала Катя.
- Де там не сварились! Часом по кухні ледь тарілки не літали! Але всі сварки швидко вщухали. До того ж, я відразу збагнула, що крики нервують дітей, тобто, тебе з Настею. Ви тоді свої крики піднімали – куди там нам було до вас!.. Так що я наловчилась знижувати власний голос і змушувати вашого тата теж знижувати. «Тихо, не кричи, бо дівчатка розревуться – не заспокоїш!» І добре діяло.
- А тато знав, що в твоїй родині жінки займаються спортом?
- Аякже! Я й його намагалась на якийсь спорт підсадити... Оце мені не дуже вдалося.
- Тоді ясно, чому сварки довго не тривали. Розізлити спортсменку – хтозна, чи вона не почне займатись ще й боксом?
Мама зрозуміла жарт і бурхливо розсміялась.
- Ну ти, моя вигадниця! Ну й розвеселила!.. Часом не знаєш, чого від тебе чекати наступної хвилини...
А Катя вже думала про Сергія. Якби вони жили разом, то чи виховувала б вона його «боксом»? Навряд. А от полякати інколи чимось таким спортивним – чому б і ні?
І Катя сміялась від власної думки – а мама хай думає, що вона теж сміється з власного жарту.
Хоча Сергій точно не повірить, що Катя здатна когось вдарити.
Від думки про заміжнє життя дівчина перейшла на бойові мистецтва. Уперше подумала про них, як про спосіб самозахисту... від кого, поки що неясно. Але чи не освоїти хоча б ази чогось такого?..
І Катя вже хотіла спитати в мами, чи не бралась вона колись за щось бойове – але в цю мить заграв мамин телефон і безнадійно відволік.
- Це тато, - жінка враз посерйознішала. – Може, вони вже вертаються?.. Так, любий!.. – це вже в слухавку.
Катя довитирала посуд, занурившись у власні думки і не дослухаючись до маминої розмови...
Десь за годину тато з Настею повернулись, обоє страшенно збуджені і дуже втомлені й змерзлі. Настя торохтіла про родину, що рибалила, переказувала їхні історії, ділилась методами риболовлі на льоду, захоплювалась їжею, приготованою на вогнищі – і все без упину. Катя швидко втомилась від її торохтіння.
Їсти ці горе-рибалки справді не стали, а от гарячого чаю випили по дві чи три чашки. Катя з мамою спершу сиділи з ними, потім Катя таки пішла з кухні.
Вона взяла телефон і лягла на ліжко. Трохи подумала, перш ніж увійти в мережу.
Про що написати Сергію? Що хоче зайнятись бойовим мистецтвом? Катя усміхнулась, і раптом її осяяло. Вона спитає, чи Сергію доводилось колись битися. А там і про сімейний спорт поговорять...
«Привіт, слухай, тобі колись доводилось битися? Не граючись, а по-справжньому?»
Написала і тільки потім глянула, що Сергій офлайн. Ну, нічого, потім відповість...
Катя не стала увімкати світло в кімнаті. Достатньо й того, що ллється з кухні. В напівтемряві так романтично... І навіть у відстороненій балаканині рідних, у переплетінні їхніх голосів, було щось неповторне, чудове.
Гарний вечір, от тільки де Сергій? Так не вистачає його присутності.
В кімнату, позіхаючи, ввійшла Настя. От кого не вистачало! Щоб сестра не псувала романтику, Катя відвернулась до стіни, наче спить; втім, телефон так і тримала в руках.
Відповідь прийшла, коли дівчина насправді почала дрімати.
«Привіт».
«Як ти? Завтра ввечері викладу фотки з Арктикуму».
«Не пам’ятаю. З Колею ми, здається, по-всякому бились: і жартома, і всерйоз. З чужими не доводилось».
«А чому ти питаєш?»
Чотири окремих повідомлення! Телефон просигналив чотири рази, а Катя почула лише останній. Оце заснула!
«То несерйозно. Потім при зустрічі розкажу».
«А фотки чекаю».
«Добре відпочили?»
Катя теж слала повідомлення по одному, бо саме так в голові виникали думки, що саме слід написати.
«Круто!»
«Ти довго не відповідала. На лижах каталась?»
«Каталась вдень. Так стомилась, що вже сплю».
Сергій відповідав відразу, і Каті приємно було думати, що він онлайн – заради неї.
«І я катався».
«А, ну тоді вибач, я тебе розбудив. Спокійних снів».
І цілий рядок смайликових квіточок.
«Дякую!»
Він вибачився, що завдав їй незручностей. Як це мило з його боку! Як зворушливо! І тепер на серці так тепло-тепло!..
Наступного дня зненацька настала відлига. Краса надворі почала танути, і навіть сяюча ялинка не надто рятувала.
Вся родина нудилась тепер в будинку. Настя, наприклад, добряче сумувала за днем вчорашнім.
- Дарма ти з нами не лишилась, - сказала вона Каті. – Там було так класно! От якби ще й сьогодні так!..
- Можеш зганяти на озеро.
- Рибалки сьогодні на світанку збирались їхати, - втрутився тато. – А на озеро зараз – хіба що пішки.
Ясна річ, ніхто нікуди не пішов.
Від нудьги Катя балакала з усіма про все на світі і, власне, ні про що. Зокрема, вони з Настею порахували, скільки ще днів до Різдва, коли можна буде з’їсти другий тортик. Подивились прогноз погоди: на Різдво мало знову похолодати.
- Сніг чи випаде, - засмутилась мама, - а от лід буде точно.
Але увесь день Катя жила надією на вечір. Сергій обіцяв викласти фотки з Арктикуму!
В мережі він з’являвся часто, але ненадовго. Раз Катя спитала:
«А фоток багато вийшло?»
«Багато. Десь півсотні. Взагалі ще більше, але там не всі вдалі, я ще деякі викину».
І це було добре, що фоток багато. День нудний, зате на весь вечір Катя матиме заняття!
Стемніло рано. Коли увімкнули електричне світло, Каті урвався терпець. Вона написала Сергію:
«Вже темно, отже вечір. Вже пора. Давай фотки», - і смайлик.
Але цього разу друг був десь далеко. Цікаво, що в нього називається вечором?
Ще дві години чекань. Щоб швидше минув час, Катя знов допомагала мамі готувати вечерю.
- А припаси вичерпуються, - зауважила мама. – Завтра доведеться татові їхати за поповненням. Багато їмо, - підсумувала, - наче з голодних країв...
В Каті від такої новини щось усередині затріпотіло. Відразу виникло бажання поїхати з татом, адже це місто, а там Сергій...
Але вона змусила себе охолонути. Навряд чи тато погодиться чекати, поки вона зустрінеться з Сергієм. Та й навряд чи він взагалі схвалить зустріч з якимось незнайомим хлопцем. Хоча це була реальна нагода познайомити хоча б когось із батьків з другом. Тільки дуже незручна.
І Катя вирішила: хай-но спершу дочекається тих фоток. Можна буде показати всій родині... а там і розказати про Сергія.
Десь ближче до шостої ті фотки нарешті почали з’являтись в мережі. Поступово. До того ж – з закритою можливістю коментування. Це Катю і здивувало, і засмутило.
«Чому не можна коментувати?» - запитала вона з сумним смайликом.
Писала через телефон, хоча дивилась фотки на ноутбуці – так їх краще видно.
«Чекай, ще не всі. Як всі закину, то відкрию».
Катя чекала і заразом переглядала. На перших фотках – гори снігу і натовпи людей, переважно дітей. Потім – зали, стадіони... Інколи – Сергієва родина великим планом. Інколи – хтось один із родини. Сергій, певно, найбільше фоткав, бо його власних фоток було найменше.
Катя придивлялась до Сергієвого брата, намагаючись зрозуміти, чи вони насправді іденти. Це виявилось складнішою задачею, ніж уявлялось, бо хлопці або були в шапках і це непомітно змінювало риси обличчя, або ж зняті в профіль, або з такими емоціями на обличчях, що всі риси мимоволі розпливались.
Але зрештою Катя таки дійшла висновку, що брати між собою схожі.
Потім вона ще пробувала з’ясувати, на кого більше схожий Сергій, на тата чи на маму, але тут від друга надійшло повідомлення:
«Все. Відкрив. Лайкай, що найбільше сподобається».
І Катя, повернувшись до перших фоток, почала розглядати їх уважніше. До того ж, до деяких Сергій додав прикольні описи.
«Дитячі гірки. Такі собі ворота Арктикуму. Всередину інакше не потрапиш – тільки повз них».
Катя знала ті гірки. Звичайнісінький пагорб відразу за входом на територію, звісно, засипаний снігом. Найменші діти катаються з них на санчатах, які тут же й видавались інструктором. Забава, типова для будь-якої гористої місцини в місті.
А дітей було багато – цілий натовп! От що значить свята. Просто на якихось вихідних в Арктикумі не так людно.
«Кафешка збоку. Її тут називають зігрівальня. Але ми ще не замерзли, тому туди поки що не йдемо».
Просто будівля на фото – не надто цікаво...
«Стоїмо в черзі за ковзанами».
І це знову був прикол від Сергія, бо, судячи з фотки, перед ними було лише двоє людей – якась молода парочка.
«Колі ковзани не подобаються».
Справді, на фотці у Сергієвого брата, що тримав ковзани в руках, була така невдоволена мармиза... Щоправда, під фоткою вже висів коментар від самого Колі: «Я просто дуже зосередився».
Потім пішли фотки із самого катання.
«Це я. Знайдіть, де саме».
На катку було багато людей, і всі знаходились далеченько від камери. Сергія справді було виявити важкувато.
«Ну добре, добре, ось де я. Вигляд ззаду».
Цього разу Сергія спіймали в кадр окремо, тільки зі спини.
«Фотограф наказав підійти ближче».
На цілу фотку – все обличчя. Схоже, Сергій всунувся під самісінький об’єктив.
«А тепер починається фігурне катання».
Сергій обіцяв наробити фоток з падіннями на катку – Сергій наробив фоток з падіннями на катку. На одній-двох дійсно був Коля. Зате на решті – зовсім незнайомі люди.
«Не вміють люди кататися» - підпис під останньою.
Потім – кілька фоток із зимовими краєвидами, а ще потім...
«Дійшли до лиж».
Лижних фоток було мало, і скрізь – родина. Мама, тато, Сергій, Коля – одне за одним, в різному порядку. І нікого – великим планом... Схоже, що й фоткали одне одного по черзі.
«Втомились. Повземо в кав’ярню».
На фотці було видно, що вже темніє. Короткий зимовий день...
«Оазис. Тут тепло».
На фотках – інтер’єр закладу. Катя спробувала згадати, чи так там усе було, коли вона була там востаннє... Пам’ять щось підводила цього разу.
«Наш обід...»
Якісь гарячі закуски; апетитно, але скупенько.
«І ми самі – голодні, як вовки».
На одній з фоток Сергій буквально вгризався в гамбургер чи щось таке.
«І справді дуже голодний», - подумала Катя.
Вона вже давно підсміювалась із фоток, не помічаючи, з якою цікавістю і трохи із заздрістю за нею спостерігає Настя.
Зрештою мала не стерпіла:
- Що ти там таке смішне дивишся? Можна і мені посміятись?
Катя зраділа – її план спрацював!
- Сергій ходив в Арктикум, - з готовністю пояснила вона. – І напостив прикольних фоток. Зараз, догортаю, дам тобі.
І захоплена переглядом Катя не побачила неабиякого Настиного здивування: чого це сестра раптом стала така щедра?
Власне з фоток після обіду була вже тільки зворотня дорога. Швиденько додивившись, Катя повернулась до перших кадрів і дала ноутбук Насті:
- Ось. Гортай звідси. Там часом дуже весело.
Настя почала дивитись фотки і скоро теж голосно розсміялась.
- Сергій любить приколюватись, - сказала Катя голосно, намагаючись привернути увагу батьків. – Але сьогодні він перевершив самого себе!
- Арктикум... Класно... – в голосі Насті чулась заздрість.
- Колись і ми сходимо. Правда, ма?
- Що ти кажеш, доню?
Отакої! Мама з татом теж дивились щось в татовому телефоні і, виявляється, нічогісінько не почули!
Але здаватись Катя не збиралась.
- Сергій, мій друг, ходив в Арктикум, - терпляче пояснила вона. – І виклав фотки. Від них теж хочеться в Арктикум...
- Ще недавно хтось хотів вогонь у комині, - хитро зауважив тато.
Ну все! Батьки не сприймають розмову всерйоз – усе пропало! Давно Катя не відчувала в собі такої злості.
- Це було недавно, - відгризнулась вона. – Коли в інтернеті ще не було фоток з Арктикуму!
- Та вгамуйся, вгамуйся! Колись обов’язково сходимо.
А про друга – ні слова! Невже справді не почули? Та ні, щось тут не те...
- Настю, - прошепотіла Катя до сестри, захоплено схиленої над екраном.
Настя насилу відірвалась:
- Що?
- Послухай, - Катя для надійності прикрила рукою фотки. – Ти розказувала батькам про Сергія? – це вже зовсім ледь чутно.
Настя знизала плечима.
- Колись щось потроху, - відповіла вона. – Вони не надто розпитували... Пусти вже!
Катя відняла руку.
Он воно як, виявляється! Батькам навіть нецікаво, що в доньки з’явився друг!
Все ж вона вирішила показати фотки ще й батькам, однак за вечір так і не вийшло. По-перше, батькам, схоже, насправді було не до Каті. По-друге, до ноутбука добряче присмокталась Настя. А по-третє – Катя не хотіла нікому псувати настрій і затівати якісь сварки.
Трохи понудившись, вона пішла до кухні попоїсти. Тут-то їй і подзвонив Сергій.
Катя аж стріпнулась. Сергій їй дзвонить! Але чому? Це ж платно! Невже щось сталось, що він без жалю витрачає гроші?
Тремтячими руками взяла слухавку:
- Так?
- Привіт, - з бадьорого голосу Сергія стало ясно, що все у нього гаразд.
- Привіт, - Катя розслабилась.
- Слухай, чого твоя Настя по повній мене лайкає й коментить, а тебе наче й не існує? – цього разу тон став якимось невдоволеним, хоча Сергій міг і прикидатись.
Катя на мить отетеріла. А мала не знахабніла взагалі?
Але тим часом треба щось було відповісти Сергію, бо він чекав, і Катя дещо ніяково почала виправдовуватись:
- Та я просто показала їй фотки... Ну, тобто дала ноутбук, подивитись...
- Сама хоч подивилась?
- Звісно! Прикольні! – це з веселістю. – Тільки ще не надивилась. Думала, почну лайкати й писати щось за другим разом... а може, за третім... – тут їй здалось, що бовкнула зайве, тому замовкла.
- Ну гаразд, - погодився Сергій. – Але дивись мені: щоб переплюнула сестру. Мій брателло вже приколюється, що я подобаюсь малолітнім дівчатам...
- Настя тільки на рік молодша за нас! – Катя чи то обурилась, чи зраділа такому порівнянню.
- А Коля не знає! Виглядає вона молодшою.
- Ну... так, - погодилась Катя.
Виходить, Сергій не розказував рідним про Настю... хоча було неясно, що Каті з цієї інформації?
- Отож давай, переплюнь її. Я чекаю!
- Ага!
І Сергій відключився, лишивши Катю в рішучому і суворому настрої стосовно молодшої сестри. Дівчина рішуче підійшла до Насті і схилилась над ноутбуком.
- Так! І що це ти робиш? – Катя ледь утрималась, щоб не стати в позу руки в боки.
- Фотки твої дивлюсь... Тобто Сергієві... А що? Ти ж сама дала. Дозволила...
- Я дозволила – подивитись! А ти, я бачу, так розійшлась, що мені вже Сергій подзвонив...
Настя раптом захихотіла – до ще більшого Катіного обурення.
- Значить, йому сподобалось, - пояснила Настя у відповідь на гнівний погляд сестри. – Він же не сварився?
- Сварився!
- Чого? Я ж нічого такого не писала!.. Не розумію, що могло його розсердити...
Катя, скориставшись Настиною задумливістю, відібрала в неї ноутбук:
- Тепер моя черга писати.
Вона планувала усамітнитись з ноутбуком на своєму ліжку, спокійно все знову передивитись і перечитати, накидати власних коментарів... Та от біда – Настя, здається, всерйоз розпереживалась через Сергія. Прилізла до сестри й почала пояснювати: он під тією фоткою я написала те-то, а під тією – таке-то...
- Я сама почитаю! – гримнула Катя. – І не хвилюйся, з усім розберусь якнайкраще!
Їхня метушня привернула увагу батьків (от на що треба вони не реагують!), і мама зробила їм зауваження.
- Та заспокойтесь ви всі! – не витримала Катя. – Усе гаразд!
- Гаразд – то й гаразд, не кричи. Просто з’ясовуйте ваші питання тихіше.
- Я спробую якось загладити все там, де Сергій міг розсердитись, - пообіцяла Катя.
Настя кивнула і пішла до свого ліжка. Катя побачила, що вона теж бере телефон.
- Тільки нічого не видаляй! - пролунало Насті навздогін. – Я думаю, там не скрізь усе так страшно.
- Тоді скажеш, як треба буде щось видалити.
- Ага.
Катя, звичайно, виклалась по повній, намагаючись виконати прохання Сергія «переплюнути» малу. Але якщо це вдалося зробити з кількістю коментарів, то з гумором старша сестра помітно відставала від молодшої. Катя сама не раз захлиналась сміхом, читаючи приколи Насті.
Багато що вона полайкала – і фотки, і коментарі... Мама з татом вже лягли спати, ще раз попросивши дівчат сидіти тихо. Настя, заспокоєна, досить швидко заснула, так і не роздягнувшись, не розправивши постіль... Хай.
А Катя висіла в мережі ще довго, незважаючи на те, що теж позіхала. Вирішила, що досить, лише коли отримала від Сергія повідомлення: «Молодець» з двома смайликами: усмішкою та великим пальцем догори, тобто, «класно».
«Ну, тепер уже точно все», - подумала Катя.
Вона хотіла відправити у відповідь смайлик із якимось жестом ввічливості. Наприклад, капелюх, що чемно знімається з голови... Але поки шукала якийсь такий смайл, заснула, інстинктивно стискаючи ноутбук, щоб не впав на підлогу.
А тим часом наближалось чергове свято – Різдво. Воно ж і останнє на дачі – після Різдва повернуться додому.
Відпочинок уже трохи набрид всій родині. Ялинку запалювали все рідше. Погода була, м’яко кажучи, не надто зимова, тож і живий вогонь в комині вже не створював такого затишку, як на Новий рік.
Щоправда, шостого числа зима повернулась. Вдарив мороз, посипав густий сніг. Дівчата снову зажадали побігати на лижах, і знову вони катались всією родиною – і не тільки до озера, а часом навіть чужими дачними вулицями. Відірвались по повній.
Ввечері знову засвітили ялинку. Настя, щоб додати в атмосферу чогось різдвяного, робила «ангела», лежачи на снігу і розгрібаючи його витягнутими руками. Зробила ціле коло ангелів навколо ялинки.
- Зовсім як мала дитина, - скептично сказала Катя, дивлячись на це.
Настя цього, звісно, не чула – почула мама.
- Вона ще і є дитина. Ти теж такою була.
- Та я ж нічого...
- А потім подорослішає раптово, зненацька. У тебе теж так вийшло. Якось ви різко дорослішаєте.
Каті й мову відібрало. Коли це вона встигла різко подорослішати? Однак мама пішла займатись справами, так що вже не розказала.
Допомагати мамі зі святковою вечерею в дівчат цього разу не було настрою. Власне, й вечеря була дещо скромніша, ніж на Новий рік. Найбільше і Катя, й Настя мріяли про тортик. Настя навіть кілька разів нетерпляче заглядала в холодильник.
Катя натомість сиділа в мережі – продовжувала деякі коментарі під фотками Сергія. А от його самого, на превеликий жаль, онлайн не було.
Нарешті мама покликала всіх за стіл.
Вечеря виявилась надто швидкою і не дуже веселою. Тільки за тортиком дівчата застрягли капітально.
«Ящик» не вмикали, тож одної миті чудово почули далекі церковні дзвони. Що вони доречні до свята, це зрозуміло, але звідки вони раптом?..
- Що це? – спитала Настя, випередивши Катю.
- За озером село, там церква, - пояснила мама, - от і дзвонять.
- А чому ж ми раніше ніколи не чули? – це вже Катя дивувалась. – В попередні роки?
- Мабуть, зараз сюди дме вітер і доносить звуки... Або ж ми минулих разів голосно святкували й не чули...
Тато перебив насмішкувато:
- Або в селі лише цього року відкрили церкву. Або встановили дзвони на вже відкритій.
Тато так поблажливо усміхався, що стало ясно: він знає про це більше за маму. Втім, вона не сперечалась.
А потім потягнувся довжелезний вечір, коли «нічого не можна робити». Дівчата зависли в мережі, кожна на своїй сторінці.
Сергія онлайн так само не було. Катя навіть сердилась. Де оце можна пропадати? Не витримавши, послала повідомлення:
«Привіт! Ти де? Я тебе не бачу!» - і ціла купа різних веселих смайлів.
Відповідь прийшла хвилин за сорок:
«Привіт. Ходили в церкву. Нанюхались пахучого диму і свічок».
Каті стало зовсім смішно, коли вона уявила «нанюханого» Сергія.
«Як вас туди занесло? Ви ж, здається, не планували?»
«А ми без планів. Це чи Коля придумав, чи мама – це вони удвох нас із татом на службу потягли».
«І як там? Гарно?»
«Було б гарно, якби не люди. Такий натовп! За спинами нічого не видно, за балачками нічого не чутно».
Сергій писав так, наче приколювався, і Катя раптом збагнула, що вже сумує за ним. Хоче почути реальний голос, а не уявляти з писанини, як він говорить.
«А ми вже скоро повернемось у місто. От після свята».
«Що в місті робитимеш?»
В Каті тьохнуло серце. Може, він запропонує зустрітися?
Головне тепер – правильно відповісти. От тільки як – Катя не уявляла.
«Ще не знаю, поки що немає планів».
А тепер можна подумати і над детальнішою відповіддю. Водночас Катя чекала, що ж Сергій на це скаже. Та він мовчав, і стало ясно, що варто самій якось продовжити розмову.
«Це завжди така складна задача – що робити на канікулах після свят. Хоча чесно – мені вже й святкувати якось набридло».
«Ага, аж хочеться вже уроків» - смайлик, що регоче.
Але Катя не розвеселилась, навпаки, мало не образилась. Вона зовсім не те очікувала прочитати у відповідь.
«Ще додумається запросити до себе займатись алгеброю, - подумала сердито. – На канікулах!»
Бажання продовжувати розмову зникло. Катя відправила лише один смайлик і відклала телефон. Хай думає, що хоче. Коли що, скаже потім, що родина відволікла.
Та хоч як би вона зараз ображалась на Сергія, але як же водночас сумувала за ним! Скоріше б уже зустрітись хоча б у школі!
Пізно ввечері татові подзвонили з роботи. Він у трубку майже нічого не говорив, тільки уважно слухав, тож важко було визначити, що там сталось. Але з виразу обличчя хороших новин не очікувалось.
- Гаразд, я завтра заїду і розберусь, - вимовив нарешті тато щось більш-менш визначене і відключив зв’язок.
А втім, не виглядав засмученим – отже, все не так страшно.
- Доведеться завтра з’їздити в місто, - повідомив він.
«Я з тобою», - ледь не вихопилось в Каті, але вона стрималась. Треба ж спочатку все продумати, для чого їй в місто...
- Але це швидко, - продовжував тато. – Дівчатка ще не прокинуться, як я вже повернусь.
Катя, що вже відкрила була рота щось сказати, тут же його закрила. От усе питання й вирішено.
- Чого засмутилась? – помітив тато.
- Мабуть, я вже хочу додому.
- Втомилась святкувати? – засміявся тато.
- Все правильно, - заступилась мама. – Свята проходять, настає час вертатись до буденного життя...
- Філософи...
Каті серце наче обпекло словами про буденне життя. Школа і – Сергій! Скоріше б!
- А скоро вже поїдемо? – не втерпіла вона.
Мама чомусь засміялась.
- Мабуть, завтра, - тато теж усміхнувся. – Боюсь навіть уявити, що ви вдома днями будете робити.
Катя не знайшла що відповісти. Про що це він взагалі?..
Наступного ранку стало ясно, що тато майже вгадав. Катя з Настею вже повставали, але ще ходили в нічних сорочках і ніяк не могли зібратись, щоб перевдягтись. Мама не витримала і заборонила їм снідати, поки не приведуть себе до належного вигляду. Дівчата обурились і почали оскаржувати це рішення... На цій суперечці якраз і з’явився тато.
Катя, пам’ятаючи його вчорашню телефонну розмову, відразу насторожилась. Чи не сталось чого, чи все гаразд?
Виявилось, що нічого страшного. І хоча тато був незадоволений кимось із колег, він сам ні в чому не винний і на нього відповідальність не покладена. І навіть – Катя зрозуміла, що все так насправді і є, від неї нічого не приховують. Вона вже навчилась розрізняти, коли дорослі щось недоговорюють про свої проблеми й неприємності.
- А ви що, додому не хочете? – спитав тато, коли звернув на дівчат увагу.
Власне, питав тільки в Каті, хоча й про обох.
- Хочемо, - розгубилась Катя. – А чому ти питаєш?
- Дивлюсь, що роздягнені.
- То вони снідати не хочуть, - докинула мама.
Катя почервоніла – чи то від сорому, чи від роздратування.
- А коли вже поїдемо? – спитала. – Невже просто зараз?
- Не зараз. Але я пропоную сьогодні ввечері. Втім, обговоримо за сніданком. Давайте, готуйтесь швиденько.
Дівчата рвонули перевдягатись.
- Нарешті додому, - проронила Настя, натягуючи колготки. – Хоч побігаю нормально.
Катя згадала, що в ці дні сестра не бігала зовсім, що й зауважила вголос.
- У мене канікули, - заявила у відповідь Настя. – Можуть же навіть чемпіони колись відпочивати.
За сніданком вирішили, що додому поїдуть майже так само, як приїжджали сюди. Спочатку тато відвезе дівчат. Мама тим часом тут сама все поприбирає, наведе лад, а потім тато привезе і її.
- А чому ми не можемо всі разом навести лад? – поцікавилась Катя.
- Бо сама я впораюсь швидше, - підкреслено спокійно відповіла мама.
Катя спершу насупилась. Мама настільки не цінує її допомогу? Добровільну і щиру? Але вже наступної миті подумала: а може, батьки хочуть побути наодинці? Може, і перед святами теж хотіли?.. Ой-ой, це може бути ще одна сестричка або братик?
Ця думка так розвеселила Катю, що вона засміялась вголос.
- І що смішного? – спитав тато. – Вже якусь витівку задумала?
- Зовсім ні! То поїхали вже скоріше?
І Катя побігла збирати речі.
Батьки подивились на Настю – тато підозріло, мама запитливо. Але Настя виглядала ще більш здивованою, і у відповідь на німе запитання лише знизала плечима.
Хоча Катя вже прагнула додому, однак вертатись в квартиру чомусь було не так радісно, як перед святами приїхати на дачу. Може, тому що знала: попереду вже немає ніяких свят?
Ну й нехай! Вона сама влаштує собі свято – зустрінеться з Сергієм...
- Катю, повтори, будь ласка, кому дзвонити, якщо щось станеться! – голос тата вивів її з мрійливого стану.
- Що? А... Та знаю я всі ці телефони і правила, що робити, якщо!
Тема безпеки цього разу не супроводжувалась тривогою. У місті, зрештою, спокійніше: навколо люди, працюють всі служби, які можуть знадобитись...
- Все одно повтори.
Катя терпляче все перерахувала, бажаючи лише одного: щоб тато вже поїхав назад на дачу.
Настя зайнялась приміркою спортивних костюмів, що з початком канікул лежали у шафі. А Катя, щойно лишилась наодинці, полізла в телефон.
Сергія онлайн все одно не було. Хоча заходив... шістнадцять хвилин тому! Це ж треба так розминутись!
Катя вже хотіла написати щось на цю тему, однак добре, що відкрила спершу його сторінку, а не відразу діалоги. На сторінці з’явився новий статус: «Захворів».
«Співчуваю, - написала йому. – Що сталось?»
А відповідь, треба було розуміти, прийде нескоро...
Катя, не втримавшись, заговорила з Настею про те, чим – можливо – займатимуться на дачі батьки...
- Ну то й що?
Її значно більше турбувало, що штани не налязять.
- А то! Ти от кого хочеш, братика чи сестричку? – Катя, обурена байдужістю сестри, говорила уїдливо.
Але Настя сприйняла запитання так само серйозно і так само байдуже. Мить подумала і сказала:
- Краще вже сестричку. З сестрами вже маю досвід, а з братиком буде багато нової мороки.
Катя ледь не зашипіла від злості.
- Слухай, - Настя раптом заговорила про своє, - я що, потовстіла?
- Ну не знаю... Можливо, - мстиво відповіла Катя. – Хоча зовні це може бути й непомітно, але ж у ці дні ти зовсім не бігала, а їла тортики...
Вона очікувала, що сестра зараз накинеться на неї з кулаками. Але Настя чомусь насправді була дуже, дуже серйозною – навіть не вловила сарказму.
- Треба терміново худнути, - дійшла висновку Настя.
Вона швидко вдягла інший спортивний костюм, який їй ще підходив. Катя потай пхикнула і втупилась знову в телефон. Від Сергія так само нічого...
Настя була вже у куртці:
- Я пішла бігати!
- Давай, давай. Швидше схуднеш.
Сестра знов проігнорувала іронічні нотки.
Катя, трохи почекавши, вмостилась у кухні біля вікна. Чим зайнятись, не знала – принаймні, подивиться, як Настя на вулиці намотує кола...
А он тією дорогою вони ходили зі школи утрьох... Он там Сергій завжди прощався... Цікаво, чи й після канікул вони так ходитимуть? Така ностальгія охопила!.. Як це було класно! хоча присутність Насті часом і дратувала. А чи не зміниться розклад уроків? Може, днів без Насті побільшає? Чи навпаки – вони з Сергієм позбудуться навіть вільного четверга?
Роздуми перебив сигнал телефона, залишеного в кімнаті – прийшло повідомлення. Катя прожогом кинулась до нього. І недарма! Це справді від Сергія.
«Ходили проводжати тата в нову поїздку. Промокли й замерзли. От я й захворів. Підозрюють запалення легень. До школи, мабуть, вчасно не прийду».
Катя не відразу усвідомила, що це означає. Вони не зустрінуться в школі? Оце лихо! А якщо ще й дійсно запалення легень, то...
«То ти в лікарні?» - Катя додала смайлик, що плаче.
Часом вона для приколу вставляла їх в повідомлення цілими пачками, а коли насправді захотілось плакати, вистачило й одного.
«Ні, але якщо флюшка підтвердить запалення, то покладуть. А так – тиждень на лікарняному».
Катя швидко зметикувала: якщо тиждень, то Сергій спізниться до школи усього на два чи три дні...
«Небагато пропустиш» - і смайлик, що всміхається.
«Ага. Ніхто й не помітить».
І незрозуміло, чи це була іронія, чи розпач. Від того Катя розгубилась і не знала, що далі написати. Однак розмову хотілось продовжити, і вона змінила тему:
«А я вже в місті!»
«О, чудово! Що поробляєш?»
«Та ще нічого, щойно приїхали. Мала вже побігла бігати».
«Добре тобі».
«Чому?»
«Не нависає над тобою. Наді мною он мама нависає весь час... скоро не витерплю!» - смайлик, що кричить.
Каті захотілось і поспівчувати, і посміятись водночас.
«Хочеш, прийду провідати?» - написала вона перш, ніж подумала, що пише.
Боже! Що вона накоїла! А якщо він зараз напише «так»???
Сергій довгенько не відповідав. Роздумував, чи що?.. А Катя ледь не божеволіла, уявляючи, яка відповідь може прийти.
Насправді ж Сергія просто відволікла мама – щоб випив ліки та ліг у ліжко... Хлопець мовчки все виконав, красномовно суплячись. Але саме це вплинуло на те, що він написав Каті.
«Я звісно буду тільки радий. Але тобі самій не сподобається».
«Чому?»
«Я ж кажу: наді мною мама постійно нависає. Прийдеш – вона й над тобою нависатиме».
Катя, отримавши таку відповідь, глибоко замислилась: для чого це може бути поважною причиною – щоб іти чи щоб не йти? Від цього питання залежало, що ж писати далі.
Дівчата взагалі бувають несподівано-хитрими, і дівоча винахідливість цього разу Катю не підвела, спрацювала на відмінно.
«А що вона мені казатиме?»
«А хтозна. Але навряд чи щось таке, що тобі сподобається. Взагалі вона дуже набридлива».
Катя вагалась дедалі сильніше. Може, він не хоче, щоб вона приходила? Тому й пише таке, на маму наговорює? Але ж справді якось лячно...
Її роздуми перебив мамин дзвінок.
- Катю, у вас там все гаразд?
- Так, а що?
- Та ми тут трохи затримаємось. Приїхали сусіди, треба дещо з ними обговорити.
- Добре, мамусю, - Катя не втрималась від хитрої посмішки – добре, що по телефону її не видно.
- Поводься добре, - мама враз посуворішала. – А то вже зраділа... За Настею там теж приглядай.
- Гаразд. А що ще робити? Вечерю приготувати? Підлоги помити?
- Досить іронії. Будь ласка. От усе, що назвала, усе й зроби. Розумна!..
Маму зачепило, безсумнівно. Але й Катя не збиралась відступатись від думки, що вона розгадала наміри батьків. Ця думка тішила й надихала ледь не на подвиги.
Але від візиту до Сергія – на жаль чи на щастя – довелось відмовитись.
«Ууу! Мама подзвонила, роботи загадала!» - обурений смайлик.
Добре, що Сергій не бачив зараз її обличчя. Напевно, вона страшенно почервоніла... Принаймні, соромно було так, що хоч крізь землю провалися. Ой, яке погане відчуття, коли брешеш!
І Катя виправилась:
«Вибач. Просто сьогодні я справді не готова до такого візиту».
Чи повірить тепер?..
«Та я ж кажу, що це небезпечно!» - і цілий ряд смайликів, які регочуть.
Катя полегшено зітхнула – отже, не образився.
Тепер можна братись і до справ. Що ж його приготувати на вечерю?..
Настя, що прибігла з двору, побачила, як Катя задумливо промиває в каструльці гречану крупу.
- Що це ти тут робиш? О, здається хтось знову замріявся!
- Та ну тебе!
Думки Каті справді були далеко. Про що тільки вона не передумала стосовно Сергія, поки промивала ту гречку!
Настя таки привела її до тями:
- Кашу варитимеш? Давай, я допоможу!
Катя спам’яталась, лише коли відчула, що в руках більше немає каструлі.
- Закоханим дівчатам не варто братись за домашні справи, - хихотіла Настя. – Особливо за готування страв. Чи недосолять, чи пересолять, чи взагалі забудуть посолити.
- Гаразд. Тоді я займусь прибиранням, - Катя вирішила не радувати сестру легкою перемогою.
Вони обидві захопились наміченими справами. Настя інколи радилась із Катею, як готувати кашу; а Катя питала в Насті, що робити з її речами, які траплялись під руку в непередбачуваних місцях.
«Наче ми вже зовсім дорослі, - думала зі здивуванням. – От справді, поводимось, як дорослі!»
Ближче до вечора повернулись тато з мамою. Каті здалось, що мама трохи не в настрої. Невже в них нічого не вийшло? Чи може, щось пішло не так? Ну, то їхнє діло – Катя якось відчувала, що не годиться про щось питати.
А от покращити мамі настрій – чому б ні?
- А ми вечерю приготували! – похвалилась вона. – І в хаті поприбирали!
- Ага, добре.
Але мама говорила так відсторонено, що Катя – вже вкотре! – переконалась: насправді дитяча допомога батьків геть не радує. Насупилась. І супилась весь вечір. Настя теж чомусь ходила похмура.
За вечерею майже не розмовляли; лише мама скаржилась на втому та головний біль, але не знаходила бажаного співчуття в рідних. Тобто, Катя співчувала їй про себе, але не знала, що сказати.
Після вечері Катя поринула в телефон.
«Що ти там казав про свою маму?»
Сергій відповів миттєво:
«Нависає наді мною! І над іншими теж. І я вже задовбався це терпіти».
«Зате в мене все навпаки», - поскаржилась Катя.
У відповідь прийшло кілька знаків питання.
«Ми сьогодні приїхали з дачі. Батьки там затримались. А тепер мама, схоже, не в настрої. Ми з Настею переробили стільки роботи, а вона зовсім не радіє!»
І поки Катя писала це повідомлення, все більше уявляла: Сергій з неї просто реготатиме. Та все ж вона твердо вирішила поділитись із ним переживаннями, тому без вагань натиснула Відправити.
Сергій відразу почав писати відповідь, але писав довго. Катя мала вдосталь часу, щоб пошкодувати про написане... але якось воно не шкодувалось.
А потім прийшла відповідь:
«Просто в батьків своє життя, а в нас своє. Принаймні, так повинно бути. Тобто, я так думаю. Повір, набагато гірше, коли батьки тобі кроку ступити не дають без своєї уваги».
Катя була приголомшена. Ніяк не очікувала від Сергія таких серйозних роздумів!
«І небагато ж написано, а писав довго, - думала вона. – Певно, підбирав слова, хотів висловитись якнайкраще... якнайточніше...»
Їй раптом подумалось, що коли ходитимуть разом зі школи, тепер їм буде не до приколів. Тепер матимуть справді серйозні теми для розмов. Тільки Катя поки що не знала, добре це чи погано.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!