Іденти або Практична біологія для старшокласників

Хоч місяць і зветься листопадом, але цьогоріч зима настала так рано, що снігу по коліно насипало вже на початку місяця. От і зараз за вікном ревіла заметіль. А в класі – затишно.

Це була алгебра – предмет, який не подобався Каті і часом давався дуже важко. Щоправда, зараз на душі було не найкращим чином, тому Катя майже не слухала нову тему. От саме зараз їй конче треба було розслабитись. Крайній від учительського столу ряд дозволяв, схиливши голову й закрившись компактним шкільним ноутбуком, робити вигляд, що навчання йде повним ходом, а насправді байдикувати, як заманеться.

Катя й в минулі роки помічала, що в сувору погоду в цьому кабінеті затишно, і тепер думала: чому? Їй конче хотілось знайти відповідь на це питання.

І відповідь знайшлась. Ось у чому справа! В цьому кабінеті – не сучасні люмінесцентні лампи, а старовинні, грушоподібні, в плафонах, що за формою нагадували квіти. Хто б міг подумати, що така старовина створює таку чудову атмосферу?

Сусід по парті Сергій Жолудь щось сам до себе гмикнув. Катя скосила очі в його бік – хлопець старанно розв’язував приклади. Дивно, вони вже майже два місяці сидять разом, а жодного разу навіть не говорили ні про що. Хай Каті не до знайомств, а чому він такий мовчазний? Може, вчителі його попередили не займати дівчину зайвий раз, бо вона з потерпілого класу? Чи сам такий старанний учень, що дівчатами не цікавиться?..

- Записуємо домашнє завдання! – оголосила вчителька Ірина Данилівна.

Катя отямилась, подивилась в зошит. На цьому уроці вона не розв’язала жодного прикладу. Ех, страшно подумати, що буде з оцінками в кінці семестру…

Наступним уроком була література. Катя підозрювала, що сьогодні її викличуть, тому всю перерву ходила шкільним коридором з ноутбуком в руках.

Хтось налетів на неї на ходу. Катя, що саме читала про поеми Тараса Шевченка і подумки їх перераховувала, взагалі нічого не встигла зрозуміти. Щось штовхнуло її, ноутбук вибило з рук, вона схопила його, але все одно смикнулась з переляку, бо щось таки впало на підлогу.

І тільки через мить почула дуже знайомий голос:

- Вибач. Я не хотів.

Це ж Сергій Жолудь! Він схилився до підлоги, підняти те, що впало, і Катя простежила за його рухом. Виявилось, що в руках однокласника був старий паперовий підручник.

- Алгебра, - ніяково пояснив він, побачивши, з якою цікавістю Катя дивиться на книжку.

- Ага, - машинально відповіла вона, і Сергій, вирішивши, що на цьому розмову можна закінчити, пішов своєю дорогою.

«Відмінник», - подумала Катя насмішкувато і повернулась до літературної теми.

Справа в тому, що на ноуті взагалі мало вправ, прикладів і задач – для кожного предмету. Найкращим учням вчителька математики мала звичку роздавати на уроці ще й паперові підручники для додаткового розв’язування. Каті таке щастя не випадало, і вона була цим задоволена. Але вперше вона побачила підручник так близько, і він справив на неї сильніше враження, ніж вона сама очікувала. Цікаво, чому вчительська книжка опинилась в Жолудя на перерві?..

Та ніяким відмінником Сергій насправді не був, що й довів цей самий урок літератури, бо отримав на ній шістку.

Катя недарма підозрювала, що її теж викличуть. Вона вийшла до дошки, але думки її були чомусь прив’язані до Сергія з його підручником, тож, розповідаючи тему, Катя часто затиналась.

- Дев’ять, - нарешті вимучено мовила вчителька. – Бачу, що вчила, але чогось така невпевнена…

Каті було трохи прикро: вона могла відповісти й краще. Разом з тим не було жодного бажання перездавати тему. А от дечим компенсувати невдачу…

Дзвінка на перерву ледве дочекалася.

- Навіщо тобі підручник? – спитала Катя в Сергія, коли виходили з класу.

- Розв’язувати, - знизав хлопець плечима. – Мені подобається алгебра.

Більше поговорити не вдалось – однокласники відволікли Сергія, але після цієї короткої розмови в Каті думок тільки побільшало. Весь день вона намагалась бути поблизу нього, ніби випадково, і не губити його з поля зору.

На перерві перед останнім уроком їй подзвонила Настя.

- Я забула ключі, - поскаржилась вона. – Дай мені свої!

- Молодець, - похвалила Катя. – Добре, прийди й візьми.

- А де ти зараз?

- Біля англійської, на третьому поверсі.

Щойно Катя сховала телефон, однокласниці запитливо вирячились на неї.

- Моя мала, - пояснила вона. – Забула вдома ключі. Роззява!

Але поруч були не тільки подружки, а й Сергій. Він теж чув розмову і вочевидь зацікавився, та варто було Каті подивитись на нього, як він зробив вигляд, ніби йому нема діла до телефонних розмов однокласниці Сичик. Чомусь Каті було прикро, вона думала, що краще б він нічого не чув.

Настя прибігла не більше, ніж за півхвилини, а то й швидше. Так, саме прибігла – сходами піднялась бігцем і так само наблизилась до Каті, спритно оминувши ошелешених школярів.

- А, це та мала, що постійно бігає! – сказав хтось із присутніх.

Катя лише міцно стиснула губи, наче боялась, що з них зірветься непристойна лайка. Натомість сама накинулась на сестру:

- Ти колись голову зламаєш, як будеш так бігати.

Вона не здогадалась дістати ключі завчасно і тепер полізла в рюкзак. В цей момент до них підійшов Сергій.

- Це твоя сестричка? – як ні в чому не бувало спитав він.

- Ага, - буркнула Катя і дала Насті ключі. – Тримай. Тільки будь вдома!

- Ви такі схожі, - зауважив Сергій з посмішкою і водночас зі здивуванням.

Настя раптом почервоніла по самісінькі вуха.

- Ага, - погодилась вона бути вдома і, розвернувшись, побігла геть.

- Навіть інтонації схожі, - продовжував Сергій – йому наче подобалась ця зустріч. – Ви іденти?

Тепер і Катя спалахнула.

- Слухай, - гримнула вона, - не лізь, куди не просять!

І відвернулась від нього. Те саме зробили і всі, хто став мимовільними свідками цієї сцени. Катя вже не бачила, яким здивованим стало обличчя Сергія.

На щастя, дзвоник усіх порятував від неприємної ситуації. На ще більше щастя, на англійській Катя і Сергій не сиділи поруч.

Додому Катя не надто квапилась. Хай мала там посидить сама, думала зі злістю. Ні, це ж треба було Сергію так її осоромити! Навіщо він при всіх назвав їх із Настею ідентами? Аж сльози на очі навертались – добре, що на вулиці сніжило, і мокрі щоки можна було списати на сніжинки.

Додому Катя прийшла пізніше, ніж звичайно – змерзла, голодна й зла. Люто гримнула на сестру, що вийшла була їй назустріч; вловивши непривітний настрій, Настя зникла й причаїлась десь у куточку зі своїми справами.

Навіть гарячий чай з розкішним бутербродом не покращив настрій. А оскільки не хотілось ніяк розважатись та й взагалі розслаблятись, то Катя сіла за уроки. Почала робити найпростіше. Потім прийшла мама, і Катя взялась за ті предмети, де їй потрібна була допомога.

Дівчатка часто робили уроки з мамою. Вона вирішувала, яку роботу зможе виконувати так, щоб паралельно слухати доньок. Найчастіше це були кухонні справи. Тоді звільняли й ретельно витирали стіл, і на ньому розкладали ноутбук і зошити. Мама мила посуд чи щось готувала і заразом слухала питання, давала відповіді, поради...

Ненависна алгебра не покращила настрій, і сердита Катя навіть щось гримнула мамі.

- Чого тебе бере?! – відразу посуворішала та.

- Вибач, мамо, - спохопилась Катя. – Просто немає настрою...

- Треба стримуватись. Краще спрямуй агресію на ті приклади й задачі. Розізлись і розв’яжи їх усі.

Катя ще більше пошкодувала за грубість. Все-таки з мамою їй так пощастило! На інших дітей уже б почали кричати і верещали б щонайменше півгодини.

Катя використала і цю мамину пораду. Рівняння, щоправда, все одно не розв’язувались, але принаймні стало спокійніше.

- Мамо, - звернулась вона, втупившись невидючим поглядом у зошит.

- Що?

- Чому ідентів так не люблять?

Мама поглянула на неї уважно:

- Чому ти вирішила, що не люблять?

- Я це помічаю.

- Я думаю, причина в іншому. Просто ти з іншого класу, тебе не так добре знають...

- Та ні, - Катя знов розсердилась, але цього разу стримувалась. – До чого тут це? Сьогодні ми на перерві говорили з Настею, і один хлопець спитав, чи ми іденти...

- Ну, спитав то й спитав. Що ж тебе так збентежило?

- Настя дуже засмутилась...

Мама мимоволі подивилась в бік кімнати.

- Тільки ж я не казала! – схаменулась Катя, знизивши голос.

Хоча навряд чи мала почула – кімната далеко від кухні...

- Добре, ти не казала, - погодилась мама. – Ну, той хлопець спитав, чи ви іденти. Що було далі?

- Майже нічого. Я розсердилась і нагримала на нього...

- Навіщо це? – щиро здивувалась мама.

- Навіщо нагримала? Бо розсердилась. Але ж справа не в цьому, - Катя знов почала закипати. – Ідентів не люблять. Я це помічала багато разів. Чому так?

- Я навіть не знаю, що тобі сказати, - задумливо мовила мама. – Можливо, це лише в шкільному віці так? Бо серед дорослих такого ставлення точно немає. Навпаки, всі мої співробітниці заздрять, що в мене двоє дітей-ідентів.

Катя не відповіла. Хоч мама й говорила щиро про своє, але було це щось зовсім не те, що Катя хотіла почути. Мабуть, марно розпитувати...

Але мама й далі думала вголос:

- Може, справа в тому, що іденти частіше бувають в неадекватних родинах – у алкоголіків, криміналістів...

Катя вирячилась на неї:

- А чому це? Там що, батьки не розлучаються, терплять один одного?

- Майже так. Розумієш, коли в подружжі один неадекватний, а інший нормальний, то нормальному рано чи пізно терпець уривається. Але коли ненормальні обоє, то їм якось гармонійно разом...

Катя скептично пирхнула.

- Так, гармонійно, - підтвердила мама. – Хоча вони самі цього не усвідомлюють. Певно, просто відчувають, що нікому не будуть потрібні, окрім отакого самого... Тому, хоч і мучають один одного, але не кидають. А що вже дітей вони штампують! Там буває не тільки двоє, а по четверо-п’ятеро. Щоправда, там, буває, від тимчасових коханців народжують, тому не обов’язково, що всі іденти.

Тепер уже Катя замислилась надовго. Мама вже доробила роботу й пішла з кухні, а Катя ще шелестіла зошитом за столом. Намагалась робити уроки, але в голову ніщо не йшло, окрім тих бідних дітей у батьків-алкоголіків. Аж поки мама не повернулась до кухні разом з Настею і не наказала звільнити стіл. «Скоро вечеря».

Зараз уже ніхто достеменно не міг сказати, звідки пішло це слово – іденти. Таке собі скорочення від слова «ідентичні». Здається, хтось перший написав його в якихось соцмережах, а хто це був – хіба вже відслідкуєш? Прижився цей термін в суспільстві, як у себе вдома. А називати так стали братів та сестер, народжених від тих самих батьків і тому дуже схожих одне на одного.

Але чому ж, думала Катя, рідні брати та сестри стали в суспільстві білими воронами? Ну нехай таких міцних родин за статистикою небагато, але хіба діти одних батьків чимось гірші за інших?

Про погані родини Катя раніше не знала й не думала. Мамині висновки про подружжя алкоголіків вразили її так сильно, що вона більше ні про що не могла думати.

«Але ж в нас не родина алкоголіків, - подумки обурювалась вона. – Хіба ми в чомусь винні, що й нам так дістається?»