Притча про вовків і собак

В снігах бродила зграя край дороги

Голодні, насьорбалися біди

В очах погас вогонь, тремтіли ноги

Не раз їх обривалися сліди

Стирчали ребра в сірій млі з під шкіри

День що не день – то битва за життя

Слабі сконали. Ще живі в зневірі

Вплели бажання жити у виття

Вернулося ядучими димами

Від скель назад згорьоване виття

Двоногий вбивця зляканий вовками

У вогняне сховався укриття

Вони зібрали всі останні сили

Їх вічний ворог міг би їх спасти

І вовча зграя вверх пішла по схилу

Щоб смерть від себе смертю відвести

Убив різун цей вовченят не мало.

Роко́ваний він був би день назад...

Сьогодні ж ледь живі вони напали

У відповідь їм гар і шерсті чад

Удача, як відомо є примхлива

Знесиленим його їм не здолать

Та вільному і смерть бува красива!

До смерті в битві во́вку не звикать!

Але знайшлись слабі не тілом - духом

(І між людьми не раз такі були)

Чутливі до почухання за вухом,

Вони братів за кістку продали

Злизавши кров своїх дітей з долоні

Достатньо їм було подати знак

Братам услід вони неслись в погоню

Вже не вовки, а кодло посіпак

Відтоді йде презирство по століттях

За тими хто продажний сучий син

Їх псами у моєму кличуть світі

Хто б з них який ошийник не носив!

.............................

(Не прийдеться мені зійти на небо,

Шляхом що йдуть герої із життя

Але я знаю, що пускать не треба

Зрадливу гидь у наше майбуття!)

В. Самотар 16.10.2023