Ніби без неї не буде весни

Її серце билося крізь віки,

Поцілунки аромату вишневого,

Залишали на тілі криваві сліди.

Мерехтінням зірковим цвіла вона,

Так ніби без неї не буде весни.

І весни не було, як вона не всміхалася,

І ні світла, ні темряви,

не було навіть чорної пустоти.

Її сльози мов кинжали душу ранили,

Аж до пекучої гостроти,

Легше пройти по-під кулями було,

Ніж стримати її гіркоти.

Та літала вона десь над хмарами,

Там де серце її біди ще не знало,

Вона падала, небо багряним осяючи,

І зникала ніби у неї ніколи не було душі.