Легенда про зламану ліру

Краплі багрянії ніжно цілують востаннє,

Змучені пальці в полоні розірваних струн

Марно підхоплюють такт й завмирають в мовчанні,

Даремних надій і кохання тремтливих відлунь.

Суперника пісня весняному грому подібна,

З нелюдською силою б’є в ритуальний тамтам.

Хто переможе у цій боротьбі очевидно —

З дівою молиться він тим самим богам.

Дми на вогонь, землю їж, пий повітря, бий воду,

Що не роби — обпечешся та рухнеш униз.

Троль все одно собі забере нагороду,

Ельфу на зло і коханню напереріз.

Він її братиме дико, гаряче, зухвало,

Розпечену плоть обдуватимуть вільні вітри.

“Тебе, хирий бевзню, для неї буде замало,

Зникни з очей — і ліру свою забери!”

Ельфу упертому смерть у душі засурмила,

Як би не було, він гідно зустріне кінець…

Діва кремезна на руки його підхопила,

І з поля бою одразу несе під вінець.

Минули віки, утекли бистрі води,

Більше герої не знають ні щастя, ні сліз,

Та кожен рік в пошуках нагороди,

Люди приходять у зачарований ліс.

Там на галявині жде закривавлена ліра,

Зламана зопалу рухом міцної ноги.

Мудрії кажуть, що в роковини турніру,

Сміливого барда здатні почути боги.

Ліру візьми, струни порвані стисни,

Зіграєш — тобі що попросиш дадуть!

Як ні — то готуйся до тризни,

Далі не підеш, навіки залишишся тут.