Балада про сміливого ельфа

В прадавнім лісі, серед темних хащів,

Серед густого віття кропиви,

Жив собі ельф, нащадок тих, найкращих,

Що колись в битві з злом перемогли.

Зелений пагорб заростів малини,

Дім кришталевий, повний дивини,

Ніщо тоді не віщувало зміни,

Не предрікало лютої війни.

Та якось вранці, в сонячну погоду,

Коли розморено дрімав прадавній ліс,

Навала орків та їх воєвода,

Війну з пожежами та жахами приніс.

Кричали дико зранені тварини,

Стогнали віти спалених дерев,

Горіло все від вогняної зливи,

І дім криштальний також там згорів.

Ельф, повернувшись в темне попелище,

Затамував на орків люту лють,

Перетворивши ліс на кладовище,

Не знали, що від рук його помруть.

Прадавня магія одвічної відваги,

Скріпила обладунками бійця,

Чарівний меч подарували трави,

А ліс попечений дав силу камінця.

Летіли голови, навкруг ставало тихо,

Тікала геть порубана орда,

Скалічені дерева гнали лихо,

В пусті сараї і на болота.

Бій був важким, бій був кровопролитним,

Без втрат не обійшлось і тут, нажаль,

Та сонце вранішнє зустріло небо звичне

І колихало смуток і печаль.