Балада про місяць

сивий король

зійшов з-під землі як з палати

його п'єдестал

почорнів й вбрав космічнії шати

дочки і сини

короля закрутили у танці

та король позіхнув

бо спускаться йому лише вранці

оком кинув лиш враз

по пустелях і горах високих

аж сріблястий подíл

сповз собі на земнії широти

і побачив король

чим багата його господиня

річка ніл там тече

повз широку самотню пустиню

а лівіше і море

й океани розкинулись в далі

ну а зверху сніги

й неприступнії стіни китаю

ще пильніш придививсь

до народів, котрім довго служить

і побачив таке

що аж здибились сивії вуса

десь палац височіє

весь у злоті, як зірка земная

біля нього хати

(чи болота?) ледь-ледь виживають

а там далі візирь

гострий ніж на правителя точить

бо ж для вбивства нема

часу кращого, окрім ночі

що за гуркіт? солдати

марширують в мундирах прегарних

то куди вони йдуть?

чи ж не власних сусідів вбивати?

чом горять і димлять

всі величні ліснії округи?

чом там злодія тінь

промайнула, як згубна отрута?

чом там війни лютують

аж червоний від них небосхил?

чом цей люд ненаситний

короля всіх небес засліпив?

засмутився король

і загріб свої шати до себе

щоб не бачить більш світ

аж до самої його смерті