Пригоди Анджеліки і Аделі в країні Енстраґральт

 Їм потрібно лише вибрати інший коридор,

щоб історія пішла по-іншому.

Тому що варіантів є завжди, як мінімум три.

Головне тільки обрати правильний.

Елевонда Евермонт-Еливедо

Замок Рентлард, резиденція Монріде. Зала нарад.

За столом сиділо п'ятеро - Король Ленфалло, принц Магнілор, Анджеліка Ланден і Аделарда Фрейлез, і звичайно Енгайда (як же ж без неї) 

- Я зібрав вас тут, щоб сказати, що Королева Венельс зникла, - почав король.

- Так може вона вирішила втекти від відповідальності? - прозвучав голос Анджелі. 

- Анджеліко Ланден, будьте більш серйозні! 

- А ви, королю, не сприймайте все близько до серця. Так що сталося з Венельс?

- Їй весь день було погано, я казав їй залишитися, але ж ні, справи королівства важливіші за здоров'я. Коли ми вже поверталися в замок, вона втратила свідомість і просто розчинилася в повітрі.

- Ясно. Вона в Лабіринті Тунеля, - сказала Аделі, яка весь цей час сиділа з заплющеними очима.

І зараз голос її звучав відчужено.

- Але як ти це зробила? - вражено спитав Магні.

Я ж теж лабіринтор, але в мене, так одразу не виходило.

- Це не до мене, сама не знаю, як це працює. А зараз, думаю, потрібно відправитися на пошуки королеви.

- Дякую за інформацію, а тепер можемо йти.

Анджеліка Ланден

У лабіринті були всі крім Ленфалло, що для мене дивно. Ми йшли іншим ходом, хоч і через замок, але так щоб не пересікатися з Шенді чи Манді.

- Зараз ми підемо в світлу частину лабіринту, та в якій ви були, називалась темна, але була більш безпечна.

- А для чого так зроблено?

- А хто їх знає, може щоб показати, що і світло може бути темним, а темрява - мати світло. 

- Цікава думка, але це не так, - сказала Аделі, яка ніби зв'язалась з лабіринтом.

Ми знову йшли кам'яною алеєю, але тепер повернули праворуч. Прийшли до сходів, які завели нас у великий світлий зал, на вигляд такий, що я подумала, що тут можна було влаштовувати бал, чи якийсь прийом. Цікаво, для чого він був потрібен Тунелю і Технессі.

- Куди далі, Ейго?

- Як я знаю, то далі прямо, потім повернути ліворуч, сходи, коридор, а далі нам буде потрібна допомога Аделі.

- Що ж, ясно. Ще в цій залі по обидві сторони, були колони і утворювали коридор через залу.

Також, тут скрізь було світло і ніде не було темного коридору, що було трохи нудно. Так, сподіваємося що через мою нудугу нічого не станеться. 

Ще один коридор, на якому висіли картини різних часів. Через трохи, ми вже піднімалися скляними сходами кудись вверх. Я нарахувала сто сорок шість сходинок. І для чого так багато? Хоча це могла бути просто ілюзія і їх там менше. Нарешті ми були наверху, де одразу були двері. Перед тим як зайти, побачила табличку "коридор 87". Я відкрила, далі пройшли інші. Король був занурений в свої думки і майже не звертав увагу на те, що тут робиться.

- Аделі, куди далі? - спитала Ейга.  

- А куди нам? - запитала вона і Ен щось тихо сказала подрузі.

Вона на декілька хвилин вийшла з реальності.

- Прямо, потім двері ліворуч, які потрібно встигнути відкрити, тому що, це кімната міраж, вона може одразу зникнути.

Думаю ви зрозуміли, що ми не встигнули. Стояли і дивились на те місце, де була зала, яка нам потрібна. Виявилося, що вона називається Зала Дощу.

- Можна далі пройти через Коридор Сонця, - тихо сказав Магнілор.

- Хіба він правильний? - недовірливо спитала Аделі.

- Я ж теж Лабіринтор.

- А ну тоді може й так, просто мені показує інший шлях.

Зала Дощу

Венельс Монріде

Ми дивилися за моїми пошуками через спеціальний екран.

- Ні Аделі, не слухай його! - викрикнув Тунель, схвильовано.

- А що це за коридор? - спитала.

- Не пам'ятаєш, подруго? - Тен була не менш занепокоєна.

- Тільки не кажіть, що це той самий.

- Так, це один з найнебезпечніших коридорів лабіринту. Звичайно, шлях скорочує, але його майже ніхто не може пройти.

- А хто може? - що ж, я теж почала переживати і не відводила очей від екрану, аби нічого не пропустити.

- Наші родичі, і тим, кому даний дозвіл. Але друге потрібно просити заздалегідь, тому, якщо вони підуть, їх може врятувати тільки чудо.

 - А ще, вам не здається дивним, що це запропонував саме Магнілор. Ні, це не може бути правдою.

- Тобто, ти хоч сказати, що мій син, спеціально туди їх веде.

О ні, я вперто не хотіла сприймати таку інформацію.

- Скоріше всього, - холодно відповів Тунель.

- А чи зможуть вони, звідти вийти живими?

- Шанси є, але ціна велика, хоча може обійдеться і без жертв. А може вони і взагалі туди не підуть. Звичайно, якщо Аделі виграє. Зараз вони всі уважно слухали розмову Ади і Магні.

- Може й так, але мені показує інший шлях, - каже Ада.

- Варіантів є завжди, як мінімум три, але як взнати, який з них правильний?

- Визначити магічно, перевірити на практиці, варіантів безліч, - вона ледь помітно всміхається.

Як на мене перше краще.

- От тільки цей коридор так не взнаєш.

- Я не буду йти в незнайоме місце, тільки тому, що ТИ так вирішив, і мені без різниці, що ти принц, - Аделі почала сердитися на Магні, тому що розуміла, що тут щось не так. 

Але він був не з тих, хто так просто здається.

 - Так і не йди. Хто піде? - спитав він.

- Майоран, я звичайно добре до тебе ставлюся, але більше довіряю подрузі.

- А хто б сумнівався. Ви ж одна без одної рідко ходите. 

- І ти думаєш, що це через це Анджелі швидко погодиться і піде з тобою. Наївний, - сарказм Аделі повернувся в книгу.

- Звичайно подруго, а ходимо разом, бо ми вже як сестри. Делі, це ще одна моя сім'я. Так само, ми ходимо з Ен, тому що вона для нас, теж стала близькою подругою.

- Як мило, - іронічно посміхнувся Магні.

- А тепер, Магнілор Ленфалло Ландваурд чи Монріде, скажи для чого тобі це все!? - і це сказала Енгайда, а не дівчата.

- Потрібно, та й це скорочений шлях.

- А може ти ще досі під дією Артефакту чи Аверміну?

- Ні, ми перевірили, в ньому більш нічого не має, і як король, кажу, щоб ми йшли швидшим шляхом, - Ленфалло вийшов з роздумів і зруйнував плани дівчат, тому що вони забули, що останнє слово завжди за королем. 

- Дякую, тату, що ти на моїй стороні. Дівчата розгублено перезирнулися, а Магні переможно посміхнувся.

Венельс Монріде

- Тобто вони вже виграли, але через Ленфа, все пішло коту під хвіст, вони що заодно? - моє обурення було безмежне. 

- Виходить, що так. 

- Тепер життя всіх, лежить на плечах Магнілора і Аделарди.

 Анджеліка Ланден

- Магні, а ти впевнений, що ми туди йдемо? - оманливо-милим тоном, спитала я.

- Звичайно, що туди.

- Так тоді, чому я зараз осліпну від цього світла, не скажеш?

Ви навіть не уявляєте, яка я зла на короля і Магні. І знаєте що? Він просто промовчав. 

А йти по цьому коридору було нестерпно. Я взагалі думала, що або осліпну або здурію, що мене, аж ніяк не радувало. Цей коридор був світлий і світло відбиваючись від стін, засліплювало. Тут був такий ефект, як в сонячну погоду дивитися на сніг. Мені почало ставати погано, голова розколювалася, запаморочення, ледь повзла за іншими. Сил більше не залишилося, сповзла на підлогу і сказала:

- Залишіть мене тут і йдіть самі, - не впізнала свій голос, він став хриплим. 

- Ні, нізащо!!! - так емоційно Делі говорила рідко.

Хто як хоче, але я прошу допомогу в Тунеля. Тільки я не зовсім знаю як правильно, - продовжила вона вже більш спокійно.

- Зараз телепатично перешлю, - сказала Енгайда. 

Аделі Фрейлез

- Дякую. Я - Аделарда Фрейлез, як Королева Лабіринтів, прошу Тунеля, як охоронця цього лабіринту - допомогти мені, - її голос тремтів.

По мені пройшовся ток і я почула знайомий голос:

- Чесно, я вже думав, що ти не попросиш. Що ж, тепер без сарказму. Слухай, життя вас всіх, залежить від тебе і Магнілору. Потрібно вилити воду з озера, яка є в рюкзаку Анджеліки на підлогу і на неї, вона помре без цієї води. І швидко, у вас залишилась хвилина. Час пішов!

- І за це дякую. 

- Анджелі. Але подруга втратила свідомість і як виявилося не дихала, пульсу теж не було. 

- Зараз вона на грані життя і смерті. Швидше. 

Руки тряслися, серце билося як скажене. Якось відкрила рюкзак подруги і почала шукати, але пляшки з водою ніде не було! Так Ада, головне не панікуй. Зараз кожна секунда на рахунку, немає часу думати про щось інше. 

- Магнілор, допоможи! А то, як заварив кашу, то хай хоч допоможе. 

Він вийняв пляшку.

- Ось те, що ти шукала.

- Дякую, от тільки як. Я так довго знайти не могла. 

- Так вийшло. А зараз роби те що потрібно, у нас залишилося мало часу. 

Я вилила воду на Анджеліку і на підлогу. Спочатку нічого не відбувалося. 

- Все правильно. Чекайте. 

Анджеліка опритомніла. Її повіки повільно відкривалися і вона зі здивуванням дивилася на все. Анджеліка поверталася до життя.

- Де я? - тільки і спитала вона.

- Лабіринт Тунеля, коридор Сонця. Ти як?

- Нормально, як для людини, яка вже майже померла. Ви ледве встигнули. 

- Ну не треба думати про погане (звичайно, що не треба, я ж добра, реально б її не вбила. Їм і так вистачає, що всю книгу щось стається)

Анджеліка Ланден

- Не треба, - я посміхаюся. 

- Як добре, що ми встигнули, - полегшено видихає Майоран.

Без тебе було сумно.

- Так не траба було вести нас в такий коридор, - з докором кажу. 

Але вже все добре. 

Тепер я з подивом побачила, що стіни починають втрачати свої барви. Мабуть, цей зловіщий коридор не хоче, щоб ми досягли нашої мети. Коридор почав розчинятися, а ми падати в безодню. Що чекає нас там внизу, початок чи кінець? Все зникло і залишилася тільки темрява, побачити хоча б щось було неможливо. 

Це був початок кінця. Я не знала, що з іншими, хоча навіть не знала, що зі мною. Але на диво, я не панікувала і не боялася. Тут панував цілковитий спокій, але це добре, бо я абсолютно не знала, коли це все закінчиться. Крім пронизуючої темряви, тут було ще й неймовірно тихо. Так, що хотілося якось її заповнити. Я летіла, але не відчувала польоту, наче я поза простором. Чомусь було відчуття, ніби я примара. Здається, що час зупинився. І тут я зрозуміла, що так і є. Ми застрягли в часовому коридорі. 

Точно, Енгайда ж казала, що лабіринти Тунеля зв'язані з часом. От тільки, як вийти з цього стану і піти далі? Я не знала, що робити після такого відкриття. Думаю, може якось зв'язатися з Аделі.

Господи допоможи.

- Аделіііі

- Ти де? Тебе погано чути. Боже дякую Вона відповіла.

- Знаю, тому що тебе теж. А взагалі тут зупинився час.

- Проблема, але в мене так само, попрошу допомогу в Тунеля, не вічність же ж нам тут літати. 

- Звичайно.

Але перед тим, як їх рятувати, перенесемося до Тунеля, Технесси і Венельс 

Венельс Монріде.

Ми дивилися в екран і бачили все, що з ними сталося. Коли на підлогу вилили воду, залою пройшовся сильний поштовх, що я здригнулася.

- Що робиться? - спитала.

- Нічого хорошого, Нельсі, - відповів Тунель.

- Зупиняємо час? - спитала Тен.

- Так. Стіна відкрилася і з неї виїхав пульт управління. Тунель натиснув на якусь кнопку. 

- Тепер вони в часовому коридорі? Але для чого? - з нерозумінням спитала.

- Інакше вони б впали в Лоредент.

- О, та це ж там де живуть всі чудовиська, хоча мені з них тільки деякі страшні.

- А Аделарда, як одне побачила, то ледь свідомість не втратила. 

- А яке вона хоч бачила, скажеш? - це вже ми обидві спитали, бо як виявилося, подруга не знала. 

-  Туманне (що ж, тепер всі точно це знаємо)

- А, всього-на-всього, воно ж миле. Я завжди його любила, - це знову ми сказали разом.

- Хіба що, для тих, хто його добре знає. А тепер чекаємо, поки Аделі попросить про допомогу.

Аделі Фрейлез

Відчуття невагомості і повного спокою. Хочу залишитись назавжди, бо тут просто стоїш і ні про що не думаєш. Погано тільки, що темно і можна тільки стояти. Все-таки я думала, що в часовому коридорі буде гірше. Я зрозуміла де знаходжуся, але я б не була собою, якби майже відразу, мій хороший настрій не змінився на поганий і мені вже все не подобається. На щастя, Джелі вирішила передати телепатичне повідомлення.

Ми договорилися до того, що я маю знову зв'язатся з Тунелем.

- Мені потрібно взнати, що робити далі.

Нарешті він вийшов на зв'язок.

- Тобі, нічого.

- Тобто? - здивовано спитала я.

- А отак, хоча вам треба всім знайти одне одного, тоді вже все залежатиме від мене.

- Добре. А ви ж будете знати, коли ми вже будемо разом?

- Звичайно.

- Анджелі, все нормально, допоможеш мені всіх тут знайти.

- А як же по-іншому?

Подруга покликала Енгайду і виявилося, що вона була недалеко.

- Майоран! - покликала я в надії, що він прийде.

Через трохи він підійшов до мене, та ще й з королем, що полегшило моє завдання. 

І тут мене покликала Анджеліка:

- І що знов? 

- Та так, хотіла твій голос почути. А якщо чесно, це для того, щоб Енгайда тебе знайшла.

І справді, вже через декілька секунд, ми всі були знову разом. 

Анджеліка Ланден

- Знаєте, таке відчуття, ніби до Майорана і то, було легше йти, ніж пройти це все зараз. 

- Це вже з якого боку дивитися, але те що це було не легко, то точно, - погодилася Делі. 

А далі, нас чимось незрозумілим, схожим на клешні, посадили у щось схоже на космічний корабель і ми полетіли. Ось наблизилися до стіни, яку пробили і впали на м'які крісла, які стояли там.

Все, нарешті наші страждання закінчилися, тепер можна спокійно посидіти. 

- Ленфалло, Майоран! - радісно сказала Венельс і підійшла, щоб обійняти їх.

- Нельсі! Нарешті ти знайшлась, - сказав король, не менш радісно, і для нього це означало не тільки зараз. 

- Добрий день всім! - сказали я і Аделі.

Хоча може вже і вечір. А взагалі, ми навіть не очікували побачити вас вживу. 

Енгайда казала, що за вами була погоня. 

- Так, це правда. Так як ми жили справді дуже давно, то були і тоді, коли була Перша Велика Магічна війна. Звичайно, ми були на стороні світлих. Тоді були страшні часи - світлі програвали, бо армії в них зовсім не вистачало, але вони виграли. Це все через те, що знайшлися ті, хто нас об'єднав.

- Так, а це ж та сама війна, через яку деякі магічні сім'ї, змушені жити в реальному світі?

- Так, це вона. А ще забув сказати, та війна була сто років.

- Так довго! - вражено сказали ми.

- Ага. Але після того прийняли закон, про те що на війні не можна вбивати, ким би той чарівник не був. Дозволяється все, що хочеш, але не вбивство.

- Ідеальний закон. І що, всі виконують?

- Так, а взагалі, я так і не сказав своє справжнє ім'я:

Еврілен Лейд Монреаль - брат Кельти і Сельвії Монреаль. Вони прославили наш рід на тій війні.

А ще Еміліо Беатлінкс, Едгар Евермонт і Айлін Еливедо. Це чотири найвідоміші роди Балу Аві. Це ті, хто привели нас до перемоги. Звичайно було ще дуже багато інших. (Але ж не буду я тут, весь той список писати)

- Але як ви перейшли в Енстраґральт?

- Все через те, що ті темні, які залишились, хотіли нас зловити, тоді ми і переїхали, змінивши зовнішність.

- А імена?

- Звичайно. Я була Технеція Арґентум, а стала Технесса Амфро.

- О, то все-таки, ми правильно подумали. Але як тоді Аурум, правнук Тунеля?

- Це прізвище сказати вам було краще. Насправді у нього подвійне.

- А потім багато разів переїжджали і наш слід загубився, ось так і закінчилася ця довга історія. 

- Зрозуміло, а тепер ми б хотіли взнати, чому ця зала так називається?

- Все дуже просто. Це помилка перекладу, вона називається Анвельті - Зала спокою. 

Але скорочено, я називаю її Анвель, а тут це означає дощ. Все просто. 

- І чому я про це не подумала. 

- Мені теж дивно, Нельсі.

На цьому і закінчимо. 

Цей розділ один з найважчих в цій частині. А ще я не знаю, яку зовнішність обрати для Тунеля і Технесси, тому можливо у вас будуть ідеї.