Закохатися в хакера

Вмиваючись в ванній кімнаті, я подумки дякувала Богу за те, що він послав цього незнайомця в той час. Павло по суті врятував моє життя від мене самої. Ні більше не хочу згадувати. Моє відображення дивилося на мене з дзеркала. Я не впізнавала себе. Замучена, знервована, виснажена. Так потрібно відпочити.

Захожу на кухню. Хлопець ставить на стіл яєшню та каву.

- Тобі потрібно поїсти – каже він мені.

Я просто киваю головою і сідаю за стіл. Мій погляд втуплюється в незнайомця. Пробую його роздивитися. На вигляд йому не більше тридцяти. Акуратно пострижене волосся. Біла футболка обтягує його широкі плечі.

- Скільки цукру? – запитує він у мене.

- Дві вистачить – відповідаю я йому.

Ми їмо мовчки. Я розумію, що мушу подякувати незнайомцю.

- Дякую що зупинив мене тоді там. Не знаю, що на мене найшло – опускаю очі в сторону. Мені соромно за себе.

- Пусте – Павло ковтає ковток чаю – Головне, щоб не хотілося більше повторити.

- Більше не буду – кажу чесно.

Коли ми завершуємо вечеряти, він просить мене розповісти, що сталося. Я видихнувши починаю свою розповідь з того самого дня, коли сусідка познайомила з агентом. Розказую все як сталося. Бачу його очі наповнюються співчуттям. Добре що він мене розуміє.

- І ти вирішила покінчити самогубством? – промовляє Павло, сумно дивлячись на мене.

- Набридло позувати оголеною перед дядьками.

- А чому не звернулася до поліції?

- Боюся, шо вони вб’ють мене тільки но я подам заяву.

Він нічого не відповідає, дивлячись в вікно. Певно про щось думає. А мені виговорившись стає якось легше на душі. Ніби камінь, що висів цілий рік, зірвався і впав. Павло повертає голову в мою сторону:

- Я думаю можна щось придумати. Мені потрібен час.

Було б не погано думаю я. Але мені здається ситуація безнадійною. За вікном потемніло – вже певно пізно.

- Дякую за вечерю. Я певно піду. Мені пора.

- Залишайся в мене переночуєш. Я простелюся тобі на дивані. А завтра ми поговоримо про твою проблему – пропонує він.

Мені і справді не хотілося повертатися до гуртожитку. Але залишатися в незнайомого чоловіка я не хотіла. Він і так мав зі мною клопоту. Та заперечити я не встигаю. Він підводиться і каже:

- Пішли я дам тобі постіль.

Назнаю чому, але підкоряюся. Ми йдемо з ним до спальні. Я озираюся навкруги. І тут в нього інтер’єр в стилі мінімалізму. Відчуваю себе затишно і комфортно. Павло дістає з шафи постільний комплект.

- А твоя дівчина не буде проти того, що хтось тут ночуватиме – перепитую його. Мене ще не полишають сумніви, що я зробила правильно погодившись залишитися і заночувати в нього.

- В мене немає дівчини. Я тут живу сам – пояснює він мені.

В залі Павло хоче допомогти постелити постіль. Але я заперечую. І роблю все сама. Він каже мені: «На добраніч» і залишає мене саму. Я не роздягаючись лягаю на диван.

- Якщо що буде треба. Буди не соромся – чую його голос з іншої кімнати.

- Дякую – промовляю я у відповідь.

Лежу і пробую заснути. Через якийсь час, будучи виснаженою – засинаю.