Закохатися в хакера

Минув один рік.

Я чекав на тролейбус. Після виснажливого дня на роботі хотілося відпочити. Цілий день сидів в офісі і займаючись питаннями кіберзахисту компанії втомлювало. А дома на мене чекав футбол – можна було відпочити.

Невдовзі підійшов тролейбус я ввійшов до нього. Місць вільних не було, тому я взявся рукою з поручень. Я оглянув поглядом пасажирів. Тут були люди різного віку від малих дітей до стареньких бабусь і дідусів. Останніх особливо було багато в транспорті, адже вони були пільговиками. Але мій погляд привернула одна дівчина. Вона сиділа похнюплена з опущеними очима. Її біляве волосся стирчало в різні боки.

Білявка тримала в руках якийсь пакет. Я поглянув на нього. Мені чогось здалося, що там мотузка. Перевівши погляд на вікно я подумав, що вона має дивний вигляд. Певно в дівчини щось сталося. Не знаючи чому, якось мимоволі, я почав спостерігати за нею.

Тролейбус продовжував свій маршрут. Вечірнє місто було прекрасне. Сонце яке заходило за обрій, створювало неперевершуваний відтінок навкруги. Тіні від дерев додавали контрасту. Люди прогулювалися вулицями. Ще скоро і тільки ліхтарі освітлюватимуть їм дорогу.

Дівчина підвелася. Значить збирається виходити на наступній зупинці – зрозумів я. Вона повернулася на мить в мій бік. Наші погляди пересіклися. В її очах я прочитав сум, жаль і безнадію. Мені стало цікаво куди вона зібралася йти. Я відчував, що в неї щось погане сталося.

Незнайомка підійшла до дверей. Моя зупинка мала бути ще не скоро. Я поглянув куди ми приїхали. Неподалік була якесь будівництво. Я вагався чи вийти мені слідом за нею. Але щось ніби підштовхнуло мене. І в останню мить, я вибіг з тролейбуса.

Слідуючи за незнайомкою я тримав дистанцію. Не потрібно було видавати себе – мало що в неї на розумі. Вона перелізла через дірку в паркані. Я за нею. Здавалося, що дівчина була не вперше тут. Вона впевнено крокувала по території будівельного майданчика.

Блондинка озирнулася. Проте мене не побачила, бо я вчасно заховався за ящиками. Вона додала ходу. А я все міркував про те, що вона могла задумати. І висновки робив невтішні. Проте десь глибоко в душі я сподівався, що помиляюся.

Вона заходить до недобудованого будинку. Я звісно слідом. На другому поверсі дівчина заходить до однієї з кімнат якоїсь квартири. Я споглядаю з-за кутка. Там вона з пакета дістає мотузку і починає робити петлю. Сумніви всі покидають – блондинка явно зібралася покінчити з собою. Потім бере якийсь стілець стає на нього і намагається прив’язати інший кінець до якогось металевого стержня. Все з цим потрібно завершувати.

- Якщо ти продовжиш, то ми і не познайомимося – вбігаю до кімнати.

Блондинка розгублено дивиться на мене. Скориставшись цим моментом. Я підбігаю і знімаю її з стільця. Добре що не встигла накинути петлю на шию. Ми обоє завалюємося на землю.

- Все. Тобі повезло – кажу я їй.

Вона люто дивиться на мене і мовчить.

- Що таке сталося, що надумала це зробити – я дивлюся в її очі.

- Ніби це твоя справа – дівчина люто зиркає на мене – всеодно зроблю шо хотіла.

- Не зробиш. Зараз викличу швидку і будеш лікуватися в дурці.

- Та пішов ти – незнайомка плаче – я вже просто не можу так жити.

Розумію, що треба змінити тон. Тому роблю голос м’якше:

- Як тебе звати?

- Світлана – каже вона мені у відповідь трохи заспокоївшись.

- А я Павло. Розкажи мені що в тебе сталося. Можливо зможу тобі допомогти.

- Навряд.

- А ти спробуй. Я тебе точно тут одну не залишу. Давай зателефонуємо твоїм близьким.

Я чекаю на відповідь. Повторюю те що сказав ще раз.

- В мене в місті немає нікого.

Думаю що робити. На розум приходить тільки один вихід – забрати її до себе. Не залишати її одну. Так хоч проконтролюю.

- Давай поїдемо до мене – пропоную їй.

Вона скоса дивиться на мене.

- Поп’ємо чаю. Поговоримо. Ти не бійся якби хотів зробити щось погане то зробив.

Світлана подумавши трохи погоджується. Я допомагаю їй підвестися. Ми обоє крокуємо до виходу.