Гонорова
Ще в дитинстві, в казковім тім місті,
Де я з білками грала в квача,
Говорили мені іронічно:
— Ти диви, гонорова яка!
І не знала я, що таке гонор,
Що світився у моїх очах.
А у лісі чарівнім вже гомін,
І красива вдалася Зима...
І сьогодні, коли урочисто
Я колишньою казкою йду,
Виглядаю також гонористо
На асфальті — як фея в саду.
І здивовані хлопці зустрічні
Не знаходять на гонор мій слів,
А я знаю — дрімають у січні
Малі гномики в зимнім дуплі.
І нема на той гонор мій ради —
Так багато у серці натхнень...
Почуття гомонять водоспадом,
І снують вже рядки для пісень.
Я не вмію сміятись даремно —
І у тім — гонористість моя.
Через це, у цім світі, напевно,
Народилась поеткою я.
Як заходить на чай тепла злива,
То шепоче мені (неспроста):
«Ти не горда, ти просто мрійлива.
Поетична у тебе душа».
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!