Господар вітру

Я бачив те все, як тебе от, шановний.

Від гуркоту й свисту холонула кров,

здригалося небо, дзвеніли підкови,

жбурляв блискавиці скакун-громослов.

Він мчав буревієм і гривою грав,

шаленим наметом здіймаючи хмари,

а змій, його ворог, лестива примара,

ярився вогнем, ніби сотня заграв.

Всі отроки княжі покидали зброю,

гайнули навтіки, - хто в воду, хто в ліс.

І не було б свідків у того двобою,

у браней славетних, що в небі велись.

Але ж я узрів, - хоч і тільки початок,

бо кажуть, до повні тривав іще бій, -

як у вишині та й зійшлися затято

цей кінь вітроногий і вогняний змій,

як небо тріщало і сипало іскри,

як звірі і духи у шатах барвистих

тікали, аби не пізнать божий гнів,

як тліла діброва, як струмінь кипів.

Здавалося, наче повітря загусло

і стало для нього булатним мечем,

і рвались перуни розлогим плачем,

і хмари, і ріки, і струни на гуслях.

Ніколи не був наполоханий смертю, -

не день бо живу, до пригоди я звик, -

та певно, я б згинув у тій круговерті,

якби не вберіг мене друг-межовик.

Він краще докаже цю казку нехитру.

Побачиш, - спитай про Господаря вітру.