Потойбічна вакансія. Пекельні реформи

— Пані Кіро, у нас туточки, як би це сказати... кров рускіх лібералів закінчилася, — несподівано почула я. І визирнувши з-за паперів, побачила за метр від столу старшого чорта третього рівня Пекла, який колупав ратицею підлогу, ніяково понуривши погляд. Цікаво, це я що, так запрацювалася, що навіть не помітила, коли дозволила Ярославові його впустити? — Нам би ще ось геть трішечки зі складу, — несміливо протягнув чорт.

— Що, знову? — втомлено зітхнула я, відірвавши погляд від документів.

— Так то ж воно цінний робочий матеріал...

— Саме так, дуже цінний, інакше можна було б отримати на руки і без мого підпису! Адже її дзусь дістанеш, коли врахувати, що на донорів підходять тільки ті рускіє ліберали, які ще не отримали свою першу зарплату у ФСБ. Ви її там що, п’єте? — не на жарт розлютилась я, цілком серйозно підозрюючи, що «цінний робочий матеріал» і справді розпивають потай після зміни, закусуючи солоними огірками з тещиного погребу.

— Ну пані Кіро...

— Втомилася вже від цих ваших «ну», — прошипіла я. Бо ж не минуло й тижня відтоді, як я, закінчивши огляд Пекла, почала виконувати свої обов’язки, а деякі працівники вже встигли мене щиро заколупати.

— То що, не видасте? — ще більше засмутився чорт. —

Як же ми працювати без неї будемо?

— А як ви працюєте, що вона у вас так швидко закінчується? — втомлено пробурмотіла я.

— Та тут взагалі все якось геть незрозуміло, — сердешно вигукнув чорт, мабуть, відчуваючи гостре бажання кому-небудь поскаржитися на несправедливу доленьку. — Ніби й залишається її повно-повнісінько, коли зміну здаємо. А повертаємося — менше стає.

— Тобто хтось просто її краде? Тоді вистежіть злодія та викиньте з роботи, зобов’язавши виплатити вартість всього вкраденого матеріалу. Навіть якщо в нього мама-паралітик, тато з інвалідністю, слабий на розум старший брат, що за совком ностальгує, троє голодних дітей від двох рускагаварящих дружин, і він божиться, що взяти з нього нічого, крім аналізів.

— Та пробували ж, пробували, пані Кіро! — ще відчайдушніше залепетав чорт. — Охорону виставляли надійну, стежили цілодобово. Але що б ви думали? Не допомогло! Просто приходить нова зміна, дістає тару, а там вже вдвічі менше.

— Чортівня якась... — фиркнула я, аж раптом збагнула, що тут навіть чорти нічого пояснити не можуть. — Гаразд, випишу зі складу ще одну понаднормову тару. А також організую розслідування крадіжки з виробництва. І будь певен: якщо в цьому якось замішаний ти, твої роги полетять першими.

— Що ви, пані Кіро! Це не я, антихристом-богом клянуся! Щоб мені до кінця вічності Нікалая Баскова слухати, русняві комедії дивитися і клозєтними дровами казан гріти!

— Подивимося, — напружено видихнула я, підписуючи накладну.

— Спасибі вам от просто величезне, — вклонився чорт, зі щирою радістю приймаючи з моїх рук заповітний папірець. Не сміючи мене більше затримувати, рогатий відразу ж забрався геть.

Оце так триндець та сраконька. Пропажа такого цінного матеріалу — ще та проблемка, і розібратися з нею, схоже, буде нелегко. А розбиратися ж доведеться! Інакше, даю руку на відсіч, випробувальний термін я не пройду. Справді, кому потрібен керівник, за якого підприємство безкарно розтягують по цеглинці? Ось тільки що ж робити, чорт вас всіх забирай?

— Слухай, Ярославе, — безнадійно прошепотіла я, змучено відкинувшись у кріслі. — Звісно, дурнувато питати про це, тільки-но розпочавши роботу... але коли в мене відпустка?

— Ніколи. А що?

— Як це — ніколи?

— Ну, ваш попередник весь цей час працював без відпусток, з єдиним вихідним раз на місяць, — знизав плечима секретар. Тобто і тут в усьому винні «папєрєднікі»? — Люди через свою природу стабільно помирають, і не менш стабільно потрапляють до Пекла. Тож нам, на відміну від працівників Раю, ніколи бити байдики, попиваючи наливку на хмарці та мляво гортаючи папірці.

— Працювати вічність, без відпустки, з єдиним вихідним раз на місяць... все життя мріяла.

— Не хвилюйтеся, пані Кіро. Якщо ви будь-якої миті забажаєте розслабитися, я завжди до ваших послуг, — прошепотів Володимир. З’явившись, немов з нізвідки, він одразу ж почав масажувати мої плечі, але швидко відступив на крок, коли я суворо на нього зиркнула.

— Мені здається, чи хтось зараз повинен приймати нову партію залізних дів? — напружено нагадав Ярослав.

— Уже прийняв.

— Тоді ось тобі нове завдання особливої важливості, —

підвівшись, зітхнула я. — Збери команду і з’ясуй, куди на третьому рівні дівається кров рускіх лібералів, яку я вже загойдалась для них додатково виділяти. Можна довірити це тобі?

— Пані Кіро, ви можете довірити мені навіть своє посмертне життя, — гаряче прошепотів демон.

— Ну от із цим я поспішати поки не буду, — пирхнула я, подумки відзначивши, що насправді ж саме це йому і довіряю! Адже як завалю випробувальний термін, мені торба. — Просто розберися з цим якомога швидше, гаразд?

— Слухаюсь, пані Кіро, — палко промовив Володимир, погладивши моє плече. І перш ніж я встигла обуритися нахабному порушенню моїх кордонів — зник.

— Сподіваюся, він впорається з цією роботою.

— Навіть не сумнівайтеся в ньому, пані Кіро, — запевнив Ярослав з крижаним спокоєм. — Його професійні якості на найвищому рівні.

— Що ж, буду в це вірити, — журливо видихнула я, хоча інтуїція чомусь підказувала, що краще б мені вірити в більш реальні речі... Святого Миколая наприклад, щезника, проукраїнських московських політиків або Зубну Фею. Бо от остання абсолютно точно існувала! Ну, принаймні саме так у нашому дворі прозвали одну малу хуліганку, яка вибивала дітям молочні зуби, а потім ще й вимагала в них за це гроші.

— Запевняю, ваші хвилювання даремні, — проговорив Ярослав. І ось зараз я зрозуміла, що крижаний демон стоїть підозріло близько. Дуже близько. Сантиметрів так за п’ять від мене. — Вірогідно, там і немає нічого серйозного. Просто якийсь демон низького рангу вирішив поласувати кров’ю... або, якщо він більш практичний — перепродати її та отримати непогану надбавку до зарплати. Але в такому разі йому її потрібно було б ще й винести з катівні. Втім, якщо він примудрився вкрасти кров прямо з-під носа в охорони, то і це йому, ймовірно, не склало особливих труднощів.

— Добре, якщо так, — погодилась я, задкуючи під натиском секретаря. — Але що, як це якийсь інтриган або змовник, який щось із цією кров’ю задумав? Все ж матеріал рідкісний, дорогий, та ще й дуже потрібний.

— Так, не сперечатимусь, кров рускіх лібералів, яку доправити до Пекла зі світу живих дуже непросто, застосовується в багатьох темних ритуалах, алхімічних реакціях та зіллях, — кивнув Ярослав, поправляючи окуляри, коли я помітила, що відступати мені більше нікуди, тому що саме наштовхнулася на свій робочий стіл. — Проте сумніваюся, що в злодія були якісь надмасштабні наміри. В катівнях ця кров використовується як важливий компонент заклять, які не дають душам грішників адаптуватися до тортур, аби вони не почали часом менше страждати від свого покарання, — шепотів Ярослав, в той час як я, знову заморожена його крижаним поглядом, якось не звернула уваги на те, що секретар торкнувся мого плеча. Його напружена рука ковзнула вниз, по спині... аж тут я, заплющивши очі, несподівано відчула, як мене трохи попустило, і випалила крізь зуби:

— Ярославе, твоя дистанція НЕ відповідає моїй зоні комфорту. Будь такий ласкавий, три кроки назад.

— Звісно, як накажете, — розчаровано зітхнув секретар. Ти диви, цей любитель харасменту ще й незадоволений?

— Скажи, у мене зараз що, немає ну зовсім ніякої роботи?

— Як же, є, пані Кіро. За графіком через годину ви повинні проінспектувати новий центр тортур на сьомому рівні та підписати його в експлуатацію.

— Тоді чому зараз ми досі туди не прямуємо?

— Даруйте, — прошепотів Ярослав, і я, скориставшись моментом, відійшла подалі.

Трясця, мені все це зовсім не подобається! Як йому вдається так легко мене зачаровувати?

Зробивши кілька позначок в блокноті, демон пішов за мною до карети. Взагалі-то на огляд мав їхати

Володимир, а секретарю слід було залишатися в моїй приймальні. Та ж я сама щойно відправила асистента виконувати особливе доручення! Тому Ярославу довелося супроводжувати мене, а на час нашої відсутності залишити всю роботу на демоницю Феофану — свою тиху, наче миша, зате дуже працьовиту миловидну помічницю.

Чорна карета довезла нас вчасно, тож мені не довелося вислуховувати пирхання Степана з приводу запізнення. А в тому, що він таки пирхав би, та ще й кислотою, я анітрохи не сумнівалася. Після огляду Пекла я повною мірою зуміла оцінити, наскільки цей демон майстер своєї справи. Коли врахувати, як він справлявся зі своєю роботою, я чітко і ясно усвідомлювала: співробітник, який цінний для підприємства НАСТІЛЬКИ, цілком може дозволити собі навіть плюнути начальству в борщ у нього перед очима. А потім ще й вимагати таку надбавку до зарплати за витрачену на плювок слину, що навіть фримени з Арракісу опрутніли б з тарифів.

І ця катівня для «бойових бурятів», як не дивно, анітрохи не поступалася всьому, що я раніше побачила.

— Чудова робота, Степане, — щиро похвалила я. От тільки, судячи з його вигляду, моєї похвали демон не потребував. Ба навіть більше, бажав би й зовсім ніколи мене не бачити.

Підписавши катівню в експлуатацію, я пішла до виходу... коли пролунало легеньке, ледь вловиме клацання. Не встигла я зрозуміти, що до чого, як хтось схопив мене, відштовхнув убік і, прикривши своїм масивним тілом, повалив на землю! А наступної секунди я почула гучний дзвін від удару металу по каменю.

Зважившись нарешті розплющити очі, побачила розшитий золотом чорний мундир та пасма довгого криваво-рудого волосся, які, розлетівшись, накрили моє обличчя. І тільки коли чоловік, який лежав на мені, підвівся, я впізнала представленого мені нещодавно мого особистого охоронця, Михаїла.

— Здається, вже безпечно, — строго сказав він, мружачи бурштинові очі, та грубо підняв мене на ноги. При цьому залишався насторожі та, схоже, в повній готовності знову прикрити мене в разі небезпеки.

— Як ти тут опинився? — розгублено прошепотіла я, намагаючись прийти до тями.

— Кіронько, невже в тебе проблеми з пам’яттю? — роздратовано гмикнув Михаїл з дивною зухвалістю. — Я твій особистий охоронець, тому завжди поруч, просто мене не видно. Так, взагалі завжди, — додав він з усмішкою настільки нахабною, що мене навіть перекосило.

Тобто що означає «взагалі завжди»? Геть взагалі? Геть завжди?

І тільки зараз, звернувши увагу на метушню навколо, я зиркнула на стіну, біля якої стояла хвилину тому, і побачила, що там звисають ґрати з гострими металевими шипами. Але ж раніше їх там не було, чорт забирай! Так само, як і цих вибоїн від шипів на камені. Тобто, не відштовхни мене Михаїл, і ця штука прибила б мою тушку до стінки? Якого...

— Що це взагалі було?! — заволала я, вперше після смерті впавши в справжню істерику.

— Здається, вас щойно намагалися вбити, — холодно констатував Ярослав та апатично поправив окуляри вказівним пальцем.

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення!

Хто бажає придбати друковану книжку - пишіть мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі !