Потойбічна вакансія. Пекельні реформи

Я так захопилася читанням вголос, що навіть не помітила, коли на третій сторінці демон в агонії закричав: «Ні, годі, благаю! Я все розкажу!». А я ж так сподівалася, що мою писанину хоч хтось послухає, бо і видавництва не взяли, і з Коронації Слова не передзвонили, і в інтернеті переглядів не було далі першого розділу... та що поробиш! З сумом склавши аркуші назад до портфеля, я сіла зручніше та почала дослухатися до сповіді цього нещасного злодюжки. Коли ж він закінчив, мені здалося, що сама я очі назад в очниці вже не засуну, і про це слід попросити Володимира.

— Ой, не кажіть, несподіваний поворот, — пробурмотів демон, проходячи слідом за мною до мого домашнього кабінету.

— Більш ніж.

Темно-багряні небеса вже почали наливатися кривавим кольором ранкової зорі, коли зворушливо загорнута в халат Мар’яночка увійшла до кабінету.

— Чи я можу бути вам чимось корисною, моя пані? —

запитала покоївка, сонно потираючи чарівливі блакитні очі.

— Так, мені потрібна твоя допомога, — посміхнулась я. — Мар’яночко, скажи, чому ти намагалася мене вбити?

Здригнувшись наче пташка, яка опинилась в одній клітці з кішкою, дівчина злякано відступила на крок... та вперлася спиною у Володимира.

— Моя пані, що ви! — охнула вона. — Як ви могли таке про мене подумати? Я ж...

— Твій посіпака розколовся, — холодно повідомила я. — Той бідолаха дійсно через твої оченята розум втратив, тому тримався до останнього... але не витримав жорстоких тортур. Тож я знаю, для кого він крав кров із катівень.

Ще більше розгубившись, демониця обхопила свої плечі... аж раптом різко вихопила з кишені столового ножа та люто накинулася на мене!

— Ой не вийде, любонько, — з насмішкою гмикнув Михаїл, міцно стискаючи тендітне зап’ястя. Її рука відразу ж випустила ніж — очевидно, оброблений тим самим зіллям.

Скрутивши руки покоївки за спиною, охоронець посадив її на стілець і, не відпускаючи, сів у крісло позад неї.

— Отже, може, тепер ти будеш трохи красномовнішою? — зітхнула я, присіла на край столу і схрестила руки на грудях. — Чому ти намагалася мене вбити?

— Тому що ти не отримаєш його! — заволала дівчина, коли з її очей бризнули сльози. — Не отримаєш мого Олега! Він мій, тільки мій! Я вже стільки років кохаю його, стільки років стежу за ним з тіні, і ось мені випала нагода працювати з ним в одному домі. Я була така щаслива... але він не бачить мене. Як би я не намагалася привернути його увагу, йому все одно. А знаєш, чому? Нізащо не вгадаєш! Весь цей час, з найпершого дня роботи в маєтку, він тільки й думає, як би причарувати свою пані. Я не пробачу цього, ніколи не пробачу! Олег буде тільки моїм, я не віддам його тобі...

— Дурна, чи що? — кинула я, цинічно смикнувши бровою. — Взагалі-то, коли вже на те пішло, то я більше на тебе задивлялась, а він своїми недоречними агресивними підкатами тільки бісив. Хоча, звісно, після спроб вбити мене я щось передумала запрошувати тебе на каву. Тож, словом, хоч облизуй свого Олега та сметаною зверху поливай. Якщо ти зможеш зробити так, щоб він від мене відчепився, і позбавиш мене необхідності шукати нового дворецького, я тобі тільки зарплату підвищу.

— Якби я могла зробити так, щоб він перестав на тебе витріщатися, я б не стала морочитися зі спробами вбити тебе, кобило! — заверещала безумна Мар’яночка, марно намагаючись вирватися із сталевої хватки Михаїла.

— Слухай, я справді не знаю, з якого переляку той анімешний дворецький до мене причепився, — втомлено зітхнула я, таки не зумівши придушити позіхання. —

Але мені до нього дійсно немає ніякого діла, а відбивати його в навіженої сталкерки-яндере тим паче не збираюся.

— Але ж це... не чесно, — несподівано жалібно розревілася Мар’яночка. — Чому він не дивиться на мене? Чому? Я ж так його... кохаю...

— Послухай, — видихнула я, присівши біля покоївки навпочіпки. — Я розумію, тобі, мабуть, дуже неприємно, коли чоловік, якого ти обожнюєш, залицяється до іншої. Але отак ти точно нічого не виправиш.

— І що ж ти пропонуєш мені робити? — вбито прошипіла дівчина.

— Ще не знаю, але разом ми обов’язково щось придумаємо, — несподівано дружньо підморгнула я.

— Тобто? — здивовано закліпала Мар’яночка.

— Диви... мені, повторюся, загравання Олега сто років здалися. Тому сама ж зрадію, якщо він зацікавиться кимось іншим. І коли ти пообіцяєш більше не намагатися мене вбити, я тобі допоможу.

— Це що, жарт?

— Анітрохи. Я згодна забути про те, що сталося, і не здавати тебе варті. Той демон, який крав кров за твоїм наказом, не розколеться і, гадаю, погодиться дотримуватися своєї початкової версії: крав кров, щоб заробити, і продавав її невідомому демону в чорному плащі з каптуром. Тоді ми притягнемо його до адміністративної відповідальності, не більше. А ти зможеш далі жити й працювати в цьому будинку, щоб завоювати серце Олега.

— Моя пані, ви не жартуєте? — видихнула дівчина, за мить перейшовши на своє гранично ввічливе «ви».

— Зовсім ні, — тепло промовила я. — Так-так, ти помилялася, але з усіма ж буває! Я он теж, народившись в зросійщеному місті в Центральній Україні, колись, в глибокій юності, вірила, що «нє всє рускіє плахіє», але з роками порозумнішала і попустило. От і ти помилялась, але маєш нагоду це виправити. То чи я можу на тебе покладатися? Май на увазі, коли ти продовжиш свої спроби вбити мене, другого шансу не буде.

— Обіцяю, моя пані, я буду відданою вам, — закивала дівчина, не в силах стримати сльози радості. — Пробач-

те мені. Я таємно робила вам стільки гидоти, а ви виявилися такою великодушною та доброю...

— Не варто, сонечко, — усміхнулась я, обійнявши Мар’яночку за плечі, і поглядом дала Михаїлові команду відпустити її руки. — Ну що ж, коли ми домовилися, можеш іти спати. Ти знадобишся мені вже ввечері, коли я повернуся з роботи.

— Добре, моя пані. І гарного вам дня, — промовила покоївка, сяючи наче новий Панцергаубіц, та випурхнула з кабінету.

— Вона дійсно пішла, — повідомив Володимир хвилину по тому.

— От і добре, — зітхнула я та сіла в крісло.

— Не чекав від тебе такого, — пирхнув Михаїл.

— Справді? — хитро посміхнулась я. — Невже у твоїй уяві я і великодушність такі несумісні?

— Великодушність? — цинічно гмикнув Володимир. —

А мені здалося, тут має місце трохи інша чеснота.

— Гаразд-гаразд, — засміялась я. — Визнаю, залишати її тут справді не надто безпечно. Але так ми зможемо стежити за цією дівчинкою і, можливо, вийдемо на того, хто за нею стояв.

— Ризикована гра, — відзначив Михаїл.

— Воно то так. Але чомусь я не змогла від неї втриматися, — зітхнула я і, не припиняючи всміхатися, підвелася на ноги... які ще більше підкошувало від недосипання. — Гаразд, поспати мені й цієї ночі не вдалося, тому буду я збиратися на роботу.

От тільки сказати виявилося значно простіше, ніж зробити. Те, що я змогла хоч якось довести свій вигляд до ладу, можна назвати лише чистою удачею. Ну а коли під час сніданку виделкою потрапила собі в рот, а не в око — то й поготів дивом того ж рівня, що і споглядання мавки, яка скупляється в супермаркеті на Троєщині. До карети я дійшла хитаючись і напевно солодко б в ній заснула, якби не Володимир. А до робочого місця то геть мало не повзла.

Ой лишенько, веселий же буде день!

Узявши першу з тек паперів, які лежали на моєму столі, я почала вивчати проєкт нової катівні Степана. І, як не дивно, він виявився чудовий! Навіть не прочитавши третини, я вже розуміла, що його дійсно можна було підписувати не дивлячись, і тим самим уникнути непотрібної сварки зі співробітником. Ось тільки якби можна було повернутися назад у часі, то все одно б цього не зробила.

Рядок за рядком, я через силу старалася читати далі. Але чим більше намагалася, тим сильніше розпливалися літери перед очима. Раз по раз я немов кудись провалювалася, ривками вириваючи себе із цього стану, поки мене не покинули останні краплі сил.

Прокинулась я (судячи з того, що показували стрілки годинника) за чотири з гаком години. До обличчя прилипнуло кілька аркушів з проєктом Степана, які розповзлися столом. Тіло здавалося дуже важким. Але що мене здивувало по-справжньому, то це чорний піджак, накинутий кимось на мої плечі. Сонно кліпаючи, я взяла його до рук і, подивившись на нього кілька секунд, повісила на вішак, що стояв біля входу в кабінет.

— Ярославе, пробач. Я, здається, заснула за роботою, — повідомила я секретарю, визирнувши у приймальню. — Сподіваюся, не сталося нічого важливого?

— Ні, пані Кіро, все гаразд, — запевнив секретар. — Після Степана до вас відвідувачів не було.

— Степан приходив?

— Так... то ви тоді вже спали? Ясно, то ось чому він залишався у вас так недовго.

— А з якого він був приводу?

— Не знаю. Степан, як завжди, зайшов без дозволу. Я до цього вже давно звик ще за Олекси... але якщо ви бажаєте, надалі я не буду його пускати, не запитавши у вас на те згоди.

— Ні-ні, не варто, — відмахнулась я. А потім, подумавши, додала: — Попроси, будь ласка, Феофану зробити мені кави. Схоже, я сьогодні трохи затримаюсь, щоб надолужити час, який проспала.

— Як накажете, пані Кіро, — кивнув Ярослав. А я, зачинивши двері кабінету, повернулася за стіл і взялася до роботи.

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення!

Хто бажає придбати друковану книжку - пишіть мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі !