Потойбічна вакансія. Пекельні реформи

— Не розумію, хіба можна вбити того, хто вже мерт-вий? — знервовано пробурмотіла я.

Михаїл привіз мене додому близько години тому.

І тепер я, загорнувшись у м’який плед з волошками, сиділа на дивані у вітальні, досі не в змозі отямитись.

— Ну а як ти думаєш, чому ж тоді я взагалі тут знаходжусь? — пирхнув охоронець. — Астральне тіло можливо знищити. Так само, як і демонів, навіть найвищих. Звісно, це складніше, ніж вбити фізичне тіло, але якщо є бажання, то все можна організувати. Наприклад ті металеві шипи, які ледь не перетворили тебе на друшляк, були оброблені зіллям, зварити яке — той ще геморой.

І якби вони тебе серйозно поранили, ти б дійсно померла посмертно. Але навіть якщо б рана була не смертельною, то одужувати тобі від неї довелося б так само, як і живій людині від аналогічного поранення.

— А оцих інтимних подробиць мені ніхто не повідомляв, коли я підписувала трудовий договір, — буркнула я собі під носа.

— Зілля дуже капосне, але на щастя, зварити його по зубах не кожній знудженій школоті, — промовив Михаїл. — До того ж, в ньому використовуються рідкісні інгредієнти, серед яких і кров рускіх лібералів у дуже великій кількості. Тож звичайним душам навряд слід турбуватися з цього приводу. А от заради виконувачки обов’язків Диявола хтось не полінувався зайвий раз підняти дупоньку з-під тину.

Кров рускіх лібералів, кажете?

Від несподіванки я невротично закашлялась. Святий дрон! Намагатися вбити мене за допомогою матеріалу, вкраденого прямо в мене з-під носа з

підприємства, яким я ж і керую... це навіть за моїми мірками надто цинічно.

— Пані Кіро, не беріть це близько до серця, — чемно всміхнувся мій дворецький Олег: вродливий чорноволосий демон з лукавим поглядом. Та поставив переді мною на кавовий столик велике горнятко ароматного какао.

— Таки так. Хтось хоче мене вбити... твоя правда, чого тут засмучуватися? — буркнула я і, взявши горнятко до рук, зробила великий ковток.

— Але ж це звична справа, — знизав плечима дворецький. — У Пеклі хтось постійно намагається когось убити, або хоча б скалічити. А вже для осіб, які обіймають високі посади, це цілком собі в порядку речей. Тим паче те зілля не кожен дістане.

То он воно як? Куди не плюнь — на міну потрапиш. Ну і влетіла я з цією роботою! Ні б постояти в черзі два-три рочки, а потім постраждати під тортурами від Степана двійко століть, та переродитися... копнув мене дідько! Тільки померти назовсім мені не вистачало.

— Пані Кіро, вам дійсно нема про що турбуватися, — заспокійливо всміхнувся Олег, підозріло погладжуючи мої плечі. — Михаїл — майстер своєї справи. Він, певно, найкращий охоронець у Пеклі. Тому хто б не намагався вас убити і які б методи він для цього не застосовував, ви залишитеся цілі та неушкоджені, наче смажений рум’яний підчеревок на фуршеті у веганів.

— А якщо мене спробують, скажімо, отруїти? — поцікавилась я, з побоюванням зиркнувши на випите до половини какао.

— Що ви, пані, це неможливо, — всміхнувся Олег, продовжуючи витріщатися на мене типовим поглядом анімешного спокусника. — В Пеклі не існує отрут, здатних убити. Максимум, який може статися — якісь

тимчасові незручності, на кшталт прищів, розладу шлунка чи нудоти. Але за цим я, будьте певні, уважно стежу. Вся їжа, приготована в цьому будинку, безпечна.

— Сподіваюся, ти маєш рацію, — зітхнула я, допивши какао. І Олег, не марнуючи часу, поніс горнятко на кухню.

— В такому разі покладаюся на тебе, Михаїле, — зітхнула я.

— Ну так, звісно, що ж іще тобі залишається? — гмикнув чоловік, відвернувшись від вікна, щоб зустрітися зі мною зухвалим поглядом. — Інакше від тебе навіть нігтя не залишиться.

Тон, яким він розмовляв зі мною, геть мені не подобався. От тільки його правоти це, на жаль, не скасовувало! Якщо він не буде мене захищати, то мені, скоріш за все, дійсно піхвець, наче руснявому «Буку», якого взяли на приціл три «Байрактари». І все ж…

— Михаїле, я, звісно, все розумію — що ти професіонал найвищого рівня, і все таке інше... проте з начальством можна бути і ввічливішим.

Однак Михаїл, у відповідь на мої слова, широко посміхнувся, нахилився, та схрестивши зі мною погляди, нахабно прошепотів:

— Схоже, ти не все розумієш, Кіронько. Я можу говорити з тобою настільки ввічливо, наскільки сам забажаю. А збільшувати свій рівень ввічливості мені чомусь не сильно й хочеться.

— Ти що, москальських сухпаїв об’ївся? — розлютилась я. Щоправда, позлитися як слід не вийшло, погляд охоронця був занадто жорсткий. — Я твоя начальниця і ти, хочеш не хочеш, зобов’язаний бути ввічливим.

— А то що? — самовдоволено насупив брови Михаїл. — Звільниш мене? Ну ж бо! Але в такому разі май на увазі, Кіронько, що без мене ти проживеш приблизно стільки ж, як і галасливий комуніст у львівському метро. Невже думаєш, що сьогодні твоєму життю або здоров’ю щось загрожувало вперше? Просто, кицюню моя, про інші спроби зашкодити тобі ти так і не дізналася, тому що я робив свою роботу дуже і дуже добре, —

самовпевнено посміхнувся чоловік. — І так, ти, звичайно, могла б найняти замість мене іншого охоронця, більш чемного... от тільки я занадто гарний професіонал. І кого б ти не найняла, до мене йому буде далеко, наче руснявому чмобіку з Нижнього Усть-Піздюйська до Валерія Федоровича. Тому тебе, навіть не сумнівайся, швидко вб’ють... ну максимум, якщо дуже пощастить — скалічать. Тож погодься, я маю право бути неввічливим.

— Що б там не було, негайно зміни тон, — різко прогарчала я.

— А як не зміню?..

Гучний дзвін, що обірвав промову Михаїла, пролунав якось несподівано. А за секунду я зрозуміла, що охоронця перервав навіть не дзвін, а удар срібної таці по голові, який і послужив причиною виникнення раптового звуку.

— Пані Кіро, я приніс ваш десерт, — повідомив Олег з незворушною посмішкою.

Розлютившись, Михаїл схопився і замахнувся на дворецького кулаком! Але той спритно блокував удар тою самою тацею, при цьому навіть не випустивши шматочка прикрашеного полуничкою шоколадного тістечка, яке тримав у другій руці.

Заскреготавши зубами, Михаїл потер забитий кулак і, бурмочучи, відійшов. А дворецький тим часом поставив тістечко переді мною.

— Смачного, пані Кіро, — чемно всміхнувся він. — Петрик, ваш кухар, постарався на славу з цим десертом.

— Дякую, — розгублено кивнула я. — А... можна чаю до тістечка? Не можу їсти солодощі без чаю.

— Так, звісно, пані Кіро. Зараз принесу, — вклонився демон і попрямував на кухню.

Чаю довелося чекати кілька хвилин. А тістечко тим часом, стоячи на столику, жорстоко спокушало мене своїм неймовірно смачним виглядом. Чи то сьогоднішній день видався надто важким, чи то просто Петрик перестарався, але врешті-решт сили покинули мене і я взяла виделочку, якою відколупала шматочок.

Чорт забирай, на смак це тістечко виявилося навіть кращим, ніж на вигляд! Легке шоколадне суфле на бісквітній основі, прикрашене пухким кремом, просто тануло в роті. Замуркотівши від захвату, я потягнулася виделочкою за наступним шматочком... аж раптом побачила, що полуничка з мого тортика, разом із самим смаколиком, безслідно зникає в роті Михаїла! Шок від побаченого був настільки сильним, що я так і завмерла, не в силах видати найменшого звуку. І лише в глибині моєї свідомості маленька дівчинка, патосно впавши на коліна, відчайдушно закричала: «НІ-І-І-І!».

— Знаєш, Кіронько, тобі б їсти менше солодкого.

А то ж і так не тростинка. Ще диви, за місяць рознесе, і доведеться йти по магазинах, щоб набрати новий гардероб, — посміхнувся Михаїл.

— О, пані Кіро, ви вже, бачу, впоралися з тістечком, не дочекавшись чаю? — здивувався Олег, з’явившись на порозі кімнати з тацею, на якій стояло червоне горнятко.

Образа виявилася настільки сильною, що мої губи проти волі по-дитячому затремтіли.

— То ви будете чай, чи мені віднести його назад? — поцікавився дворецький.

— Буду я цей бісів чай! — зірвавшись, закричала я. — Й нове тістечко мені теж принеси!

Судячи з розгубленого обличчя Олега, він так і не зрозумів цих бурхливих емоцій. А от Михаїла мені щиро захотілося прибити, бо він, стоячи біля вікна, ані на хвилину не припиняв самовдоволено шкіритись.

Чорт забирай, нехай. Нехай, Михаїле. Нехай ти неймовірно сильний. Нехай із тебе найкращий в усьому Пеклі охоронець. Нехай навіть без тебе мені просто торба — наче кадирівцю, який припреться на збори ветеранів «Азова»...

Але, чорт забирай, яка ж ти срака з вухами!

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення!

Хто бажає придбати друковану книжку - пишіть мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі !