Потойбічна вакансія. Пекельні реформи

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення!

Хто бажає придбати друковану книжку - пишіть мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі !

Зазвичай зі смертю все закінчується... принаймні_ так люди кажуть. Щоправда, у моєму випадку саме з цього прикрого інциденту все й почалося.

Але давайте по порядку, дотримуючись послідовності причинно-наслідкових зв’язків, які довели мене до цієї халепи.

Чи то мені було пороблено, чи то правду казала моя психологиня (коли я ще мала гроші на її послуги), і дитячі психотравми в подарунок від старших поколінь аж надто впливали на те, які я рішення приймала... Але факт полягав у тому, що моє нетривале сімейне життя, м’яко кажучи, не склалося.

Перші вершники апокаліпсису, що сповіщали про прийдешню сраку, дали про себе знати, іще коли мова тільки зайшла про похід до РАГСу. Тоді я, молода та наївна, розмірковуючи над тим, яким буде моє весіллячко, уявляла щось не надто патосне, але красиве та приємне. Палітра фантазій була найрізноманітнішою: від фуршету на природі до скромних посиденьок у затишному ресторанчику разом із чоловіком та свідками. Тихо, весело та бюджетно.

Ось тільки в житті, як то часто буває, все склалось трішечки інакше. Просто в мої плани втрутилася найжахливіша руйнівна сила у всесвіті:

Батьки.

Знайшовши на звалищі дохлої русні найбільшого і найважчого відірваного Хаймарсами прутня з наколотим Чєбурашкою, вони дуже епічно і доволі успішно поклали його на мої світлі мрії. Не слухаючи слізних благань нічого не робити, батьки, яким «хотілося пустити сльозу щастя», влаштували банальне жлобське весілля, від якого я теж пустила сльозу, але вже іспанського сорому. Таке от типове-типове гульдебення в совковій їдальні, з паперовими ліхтариками і вирізаними з картону пляшками шампанського на стіні. А ще з бридкою музичкою калібру «пающіє труси», юрбою родичів, більшість із яких я за все життя й не бачила, і пічальною, як моє життя без інтернету, тамадою в дурнуватому червоненькому платтячку а ля БДСМ-пані з Крінжопля.

Завдяки пресингу батьків, які звично ігнорували мої почуття, я почувалася неначе паралізованою всередині і не знайшла в собі сил, аби просто розвернутися та піти. Тому взяла участь у всьому цьому дзьобнутому цир-

ку замість того, щоб втекти до найближчого суші-бару із зарплатною карткою в зубах. Ще й отримала бонусом докори за те, що сиділа на власному весіллі з унилим таблом, чим «показала себе такою нечемною, що батькам за мене перед усіма родичами соромно було».

Коли ж цей ганебний треш добіг кінця, я проплакала кілька днів, вислухала від мами, що я скотиняка невдячна, бо ж вони зробили «свято», якого я не хотіла, і яке було мені неприємним. А зверху мені пояснили, що взагалі не для мене це «свято» було, а для гостей, які мені аж дванадцять тисяч гривень в конвертах надарували. Тож я — розбещена егоїстка.

Після цього я зрозуміла, що чудо-ліхтарик людей в чорному, замовлений на аліекспрес, не працює належним чином і пам’ять, на жаль, зовсім не бажає стиратися. А травматичний досвід ідіотського весілля занадто сильно добив і без того хитку менталочку. Перебити цей «гедшот» не вдавалось навіть переглядом улюблених мімімішних відео з цуценятами, які їдять трупи москалів. Тож я все глибше занурювалася в приховану депресію.

І коли щось могло зробити її ще більш яскраво-сірою, то це стосунки з чоловіком, які тільки погіршувалися.

А коли фірма, в місцевій філії якої я працювала рік після випуску, закрилася, не витримавши лихої долі у вигляді прильоту кацапської ракети у виробництво під Харковом, я й поготів перетворилася на зачухане кухонне опудало та цілодобово фрілансила в інтернетику.

Із часом все це стало нестерпним. Думала навіть про розлучення, та тільки варто було мені поговорити про це з батьками, сподіваючись на підтримку — наштовхнулася на пресинг, який знищив рештки психіки. З фінальним: «Кого сама обрала!..» та заявами, що їм набридло моє скигління на тему «як мені погано і як я втомилась» при кожній їхній спробі зі мною поспілкуватися.

Урешті дійшло до того, що я, не знаючи, що взагалі робити та куди себе подіти, почала виходити з дому посеред ночі, тиняючись спорожнілими вулицями посеред комендантської години. Саме одна з таких от сумних та невеселих прогулянок і закінчилася моєю раптовою смертю. Навіть не скажу, що саме сталося — здається, збила машина, водій якої теж порушував комендантську годину. Єдине, що я запам’ятала, це річка Інгул, якою неквапно пливло моє тільце. Що було з ним після того я, на жаль, не знала, бо перенеслася в трошечки іншу площину. І будучи дуже хорошою дівчинкою, як не дивно — за всіма канонами Біллі Айліш, опинилась не десь там, а в Пеклі!

Я, мабуть, збрешу, як не скажу, що такий результат мене трішечки, зовсім крапельку засмутив. Адже мені щиро здавалося, що я була не такою вже й поганою людиною, аби відправляти мене до Пекла: москальські сайти дедосила, на ЗСУ донатила, навіть трішки волонтерила, і все таке. Однак якийсь дядечко з небесної канцелярії, сидячи на хмарі своєю відгодованою ніжною сраконькою, вирішив, що я не гідна Раю. Таке враження, що навіть там русні в модератори понабирали…

Як розумієте, перспективи переді мною відкрилися геть безрадісні. І гадаю, так би воно й було, якби Фортуна зненацька не вирішила хоч на мить повернутися до мене передньою частиною тіла. Тоді-то й трапилася одна подія, що кардинально змінила моє потойбічне життя.

Розмірковуючи про те, як все погано та безнадійно, я сиділа собі в черзі посеред похмурого коридору з голими сірими стінами, чекаючи чи то на ліфт до зали з пекельними казанами, чи то дідько його знає на що. Аж раптом до мене підійшов чарівливий молодий чоловік із довгим чорним волоссям і елегантними ріжками, що з нього визирали. Поцілувавши мою руку, незнайомець галантно промовив:

— Прошу за мною, пані Кіро.

— Даруйте, а ви взагалі хто?

— Я Володимир, демон, асистент Диявола, — проговорив він, подивившись на мене так, ніби замість цих слів казав щось на кшталт: «Геній, мільярдер, плейбой, філантроп».

— Демон? — заклякла я. — Невже справжній демон?

— А що не так?

— Хіба демони з Пекла не повинні бути страшними, потворними та лячними, і все таке?

— Теоретично ми, мабуть, справді мали б так виглядати... але ж це було б геть не фансервісно, чи не так?

Заклякнувши на мить, я трохи завагалася. А потім, поворушивши мізками, дійшла висновку, що коли в Пеклі мене катуватимуть красені-демони та кралечки-чортиці, то все, загалом, не так вже й погано, як спершу здавалося.

Цинічно знизавши плечима, я підвелася та пішла слідом за Володимиром довгим коридором, освітленим лише тьмяним світлом старих ламп.

— Проходьте, пані, — посміхнувся демон, відчиняючи переді мною різьблені двостулкові двері з червоного дерева.

Те, що виявилося за ними, щиро мене здивувало.

Від дверей підлогою простягалась червона доріжка, якій тільки папараці з обох боків не вистачало. А на тому її кінці, сидячи на інфернальному чорному троні, на мене поглядав накачаний вуйко з червоною шкірою, сивим волоссям до плечей, густими вусами та величезними крученими рогами. Чорно-червоний кептар, накинутий на його потужні плечі, був вишитий зловісними візерунками, груди прикрашала нашивка: «Дякую тобі, Боже, що я не москаль». В одній руці він невимушено тримав сокиру, в другій — люльку, а на голові грізними іклами блищала корона з чорного оніксу, з якої стирчало соколине перо.

Розглядаючи цей карпатський ребут «Ґеллбоя» я, сама того не помітивши, почала знервовано заїкатися, і навіть ледве не упала з ніг. Але симпатичний демон хутко підхопив мене... не понехтувавши можливістю спокусливо провести долонею по моїй спині, немов якийсь ловелас з типового романтичного фентезі.

— О, а от і ви! — зрадів епічний дідусь. — Проходьте-но, не соромтесь!

Щойно за моєю спиною зачинилися важкі двері, прямо перед вуйком з нізвідки виник великий письмовий стіл з купою паперів. Але те, що було йому необхідно, дід знайшов досить швидко. За кілька секунд він підніс до обличчя кілька аркушів і на його носі одразу ж з’явилися окуляри.

— Отже... Антоненко Кіра Володимирівна, раніше — Коваленко. Правильно?

На жаль, від спостереження настільки цікавої картини я мимоволі проковтнула язика. Тому відповісти змогла не одразу, лише за кілька секунд — коли знайшла цього самого язика в своєму шлунку і, витягнувши його звідти, поставила на законне місце.

— Так, це я.

— Ну а я се Олекса, Диявол, володар Пекла. Дуже радий знайомству! — усміхнувся вуйко.

— Навзаєм, — пискнула я у відповідь.

— Перейдімо відразу до справоньки, — кивнув Диявол. — Причина, з якої ви тутоньки, в тому, що я переглянув ваше резюме і воно мене зацікавило трошки. Тому я наважився припустити, що ви підходите для цієї роботи.

— Для якої ще роботи?

— Надзвичайно важливої, — запевнив той. — Розумієте... як ви, напевно, бачите, я вже геть ото не молодий. І вік, на превеликий жаль, дає про себе знати. Рік за роком мені стає дедалі важче виконувати мої обов’язки. Все менше я хочу займатися цією роботою і все більше мрію квіточки в садочку саджати, бджілок розводити, гриби в горах збирати, русню в лісах різати та за городиком доглядати. І ото нещодавно серйозно задумався над тим, щоб піти на пенсію, кинути всю оцю обридлу роботу і залишитися просто таким собі символом — для портретів позувати, під час парадів ручкою махати, і ото все таке. Але ось для решти обов’язків мені потрібна заміна. Ухваливши це рішення, я вивчив безліч кандидатур і зупинився на вашій.

— Але чому ви вирішили, що саме я підходжу для цієї роботи? — шоковано вигукнула я, від подиву майже забувши про все інше, а серед того і про власне заціпеніння. Ще не вистачало, щоб він почав заливати мені про мою нібито Обраність, непомітно вішаючи на спину табличку: «Мері Сью типова центральноукраїнська». То було б вже геть ні в Київ, ні в Жмеринку...

— Як би це дивно не прозвучало, але ви — природжена садистка з легким егоцентризмом та гіпертрофованим почуттям справедливості, — пояснив Диявол. —

Категорична натура, яка принципово не приймає того, що вважає неправильним, і абсолютно безжальна до тих, хто чинить, на її думку, несправедливо. Коли ж я побачив, як ви орків у коментах смажили, то й поготів замилувався — стільки креативу! Тож… всі ці ваші риси та вчинки, які ви через них чинили протягом життя, стали головною причиною вашого розподілу до Пекла. І, як не парадоксально, саме вони дали вам тут шанс на успішну кар’єру. До того ж, ви людина розумна, освічена та відповідальна, володієте навичками в організаційній роботі та величезним потенціалом в цій галузі. Тому я, поміркувавши, зупинився на вас.

— Тобто ви пропонуєте мені... зайняти ваше місце? — недовірливо вимовила я, відчуваючи лівою ниркою: щось цей вуйко вочевидь недоговорює. Коли те, що Диявол зараз назвав — причина, з якої він зупинив свій вибір саме на мені, то Сладік Попкін — світова ікона дезметалу.

— Не зовсім, — добродушно всміхнувся дідусь, потягуючи люльку. — Ваша робота буде скоріше з тіні. Фактично ви станете начальницею, яка тут всім заправляє та відповідає за все та вся. Але князем темряви та повелителем Пекла залишусь я, просто ви будете чимось на кшталт виконувачки обов’язків. Ну а тепер перейдімо до найголовнішого питаннячка: що ви за це отримаєте.

Питання й справді було більш ніж актуальним. Хтозна, може саме ця корисливість і стала одним з тих чинників, які жбурнули мою стражденну душеньку прямо до Пекла?

— Якщо ви погодитесь на мою пропозицію, ваша влада тут стане практично абсолютною. Ви будете завідувати облаштуванням і керівництвом Пекла, —

урочисто промовив Диявол. — Але що найважливіше для вас, це скасує ваше посмертне покарання, що полягало б у тортурах протягом двох найближчих століть.

— Звучить непогано, — нервово гикнула я.

— О так, цілком, — засміявся вуйко й несподівано хитро посміхнувся: — Та не все відразу, пані Кіро. Для початку вам треба пройти випробувальний термін, який триватиме місяць. І якщо ви не впораєтеся, то, на жаль, я не зможу прийняти вас на роботу. З усіма наслідками.

Цієї миті у мене всередині чомусь стало дуже важко. Можливо, я просто вже зараз відчула вагу свинцю, який будуть заливати в мого рота, варто мені провалити цей випробувальний термін?

— То як, ви згодні? — поцікавився Диявол.

— А... ага, — затинаючись, кивнула я.

— От і файно! — задоволено всміхнувся вуйко, беручи зі столу кулькову ручку та скріплені степлером папери. — Тоді підпишіть трудовий договір на випробувальний термін, і вдалої вам роботоньки.

УВАГА! Тут буде лише уривок для ознайомлення!

Хто бажає придбати друковану книжку - пишіть мені в приват тут, в інстаграмі, на фейсбуку чи в телеграмі !