БАБУСЯ

Вогонь витанцьовує. Віск смачно скрапує в миску.

На стінах розхристані тіні сплітають вузли.

Цій бабці старенькій, на свічці, без зайвого лиску,

Дозволила долю свою відчитати. Гори.

– Закрив тобі очі. Не бачиш нічого й нікого,

Спиває і вроду, і силу для власних забав.

Про щастя воркоче. Веде до могили дорога.

Ще можеш змінити, звернути. Дивись не проґав.

– Бабусю, рідненька, невже вся любов ніц не варта?

Ти вмієш, ти зробиш, щоб він відчував те, що й я.

– Не стану, рідненька, твій леґінь не вміє кохати.

Спасайся. Не зможеш – наїсться тобою земля.

– А чим я наповню свої розкуйовджені ночі?

– Терпінням, то й спуститься з неба яскрава зоря.

Чекає сім’я тебе дружня. Так віск напророчив,

Як зможеш пірнути в ніщо із думок корабля.

І знаю, що гріх ворожити про долю на воску.

Якби була чиста, навряд зачепив би обман.

Та краще вже гріх, аніж смерть від нетравлення мозку.

Бабуся по плямі у мисці вивчає мій стан.

Я вже тут була, в цій пустій незавидній кімнаті.

Можливо в потому житті, що наснилось колись.

Минають віки, а їй доля – на віск виливати.

Отримала дар, отже мусить. Не вміє зректись.