Лицарська доля

Знову рятує, дракон лютує,

Принцеса страждає, лицар виїжджає…

А хто казав, що він того хоче?

Фізично – рятує, в душі – ескапізм.

Може, хтів лицар наш вишивати, гуляти з братами та й горя не знати?

І знов на коня, а думка далеко: читає він книгу, за віконням смерека…

Кішка ласкава дрімає, мурлика, щасливий фінал – не буде там лиха.

Але, жити так йому не дадуть, для татка не хоче він бути негожим,

З народження знав, куди поведуть, не маючи змогу відмовитись… Боже!

Чому саме він? Він, а не Гоша?

Сказали – призвання, та що вони знають?

Майстри з працевлаштування…

А ще принцеси, полюбляють деякі ексцеси,

Ставлять драконів на передову, мов, давай, покажи силушку свою!

Хоч лицар наш жорсткий, мов каміння,

Але в душі його – сумна трембіта завива,

Тваринку шкода - ніяке діяння не коштує того протистояння!

Дракон – істота дивовижна, розумна, статна та магічна,

Поговорити з нею треба, а всі за зброю і до неба.

І найсумніше: ми не винні, не треба йти у далечинь.

Які зростали, такі й стали, а мріємо про неба синь…

Потрібно рушити систему! Дитинство гарне дарувать, та час на себе виділять!

Не буде сумно тоді сину. Й татко знайдеться в долині забутих мрій і сподівань,

Де поховав свої надії під дахом страху і страждань…

І лицар вирішив тікати, тікати далі, до зірок,

Навчати жити діточок й оселитися тихенько.

Тихенько так, щоб не знайшли «Посланці неба» з пошуку роботи,

Принцеси, тобто горе-квоти, та інші лиха лісові…