6...
Ліон повільно увійшов до кімнати. Бліде, схоже на маску обличчя застигло, губи беззвучно ворушились. Руки тремтіли, коли з другої спроби він надів окуляри.
— Вона померла, померла…
— Хто? — підхопилася Тея.
— Діта, — Ліон замотав головою. — Досі не можу повірити.
— Як?
— Нещасний випадок, — Ліон судомно зітхнув. — Вона була в камері зі штучним тиском, а потім стався збій. Я бачив як її… але нічого не міг вдіяти.
— Ліоне… — Тея водила рукою в повітрі, наче гладила його по плечу. Вона теж не могла нічого вдіяти.
Ліон розумів, чому більше про це ніхто не говорить. Коротке прощання, подяка за виконаний обов’язок, і… все. Але навіщо? Ця думка не покидала його, аж до зібрання, де астронавтам показали, для чого велися дослідження та забір біоматеріалів.
Сурогати. Тріумф розуму над матерією. Ідеальні вмістилища, змінені під потреби інших умов життя. Здатні витримати тиск земної атмосфери, дихати насиченим киснем повітрям, приймати ударні дози ультрафіолету, які не витримав би жоден мешканець Марса. Такі не схожі на них, хоч і зроблені з їхньої плоті та крові. Це могло б здатися дивом, та Ліон не вірив у дива. Як інформація підпорядковується законам, так само жива матерія. Головне знати правила.
Та все ж Ліону важко було повірити, що 3-Д принтер здатен створити живий організм. Клітина за клітиною, шар за шаром, створити істоту, якої до цього не існувало. Щось середнє між ним та гіпотетичним землянином. Найскладнішим було відтворити мозок — пов’язані між собою нейрони, які чекають, що їх оживить електричний імпульс чужої свідомості. Це як увійти до віртуального кабінету з операторського крісла, і навіть крісло було схожим на те, до якого він звик. З однією лише різницею: щоб завантажити свідомість в інше вмістилище, треба спочатку її вивантажити. Записати на носій, а потім “залити” до мозку сурогату. І це стало можливим зокрема завдяки її жертві.
Після зібрання Ліон підійшов до керівника місії.
— Пане Оді?
— Так?
— Маю до вас пропозицію. Взяти ШІ п’ятого покоління за мою напарницю. Ми спрацьована команда, як розробник, я гарантую…
— Вибачте, Ліоне. Такі питання не в моїй компетенції. Але я передам заступнику Геру ваше прохання.
***
— Уявляєш, Тея? Мені відмовили, оголосивши догану за саботаж роботи оператора, призначеного за моєї відсутності. Чому ти мені не сказала?
— Не хотіла тебе засмучувати. Вибач…
— Зараз не час для вибачень. Маю тебе відключити, щоб переналаштувати порт. Скажи коли будеш готова.
Тея понуро кивнула: — Я готова.
— Тест зв’язку пройшов успішно. Сподіваюсь, новий оператор тобі сподобався. Не хвилюйся, це тимчасово. Я повернусь, і все буде як раніше.
Ліон роззирнувся і, скривившись, змінив налаштування на дефолтні.
— В цього хлопця дивний смак. Хіба не досить, що сірий і так усюди? Точно, ти ж ніколи не бачила… Тея?
— Ти чуєш?
— Ні, я нічого не чую.
— Прислухайся.
Крізь звичне дзижчання тихо доносились голоси. Ліон викрутив звук на максимум.
— … ніяких експериментальних ШІ на Землі! Я не можу ризикувати успіхом місії.
— Але, пане Гер, нам знадобляться…
— Якщо хтось дізнається, що ми не збираємось їх повертати, нам вже нічого не знадобиться.
Ліон не міг в це повірити. Корпорації не було діла до порятунку планети. Все, що їх цікавило — нова домівка та достатня кількість слуг, щоб забезпечити потреби верхівки. Екіпаж місії ніколи б не повернувся додому, а їхні тіла, їхні справжні тіла, пропущені крізь утилізатор, назавжди зникли в безмежному космосі.
Він ніколи б не повернувся.
— Тея… що тепер робити?
— Треба тікати!
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!