Приречений

Ти найбільше слово, що має сенс.

Ти гориш навіть із піднебес.

Ти найжорстокіша отрута, що немає жалю,

Але я вип'ю її без сумніву, я її зжеру!

В твоїм імені забагато мого покою,

Я не маю де краще, аніж з тобою.

Я боюсь, що навіть смерть прокажена,

Не дасть забути, яка бува ти скажена.

Я топитиму в алкоголі листи і себе,

Бо очі твої вже доводять мене.

Я,навіть, у чортовій смузі дерев,

Бачу розкіш каро-сумних очей.

Але ж це я! Це моя лиш вина !

Тож, чому ти сумна близь вікна?!

Чому ти плачеш, якщо це я пішов ?

Я розтерзав душу, на схилі дібров.

Та ти всеодно сумна і безсила,

З очей не сходить відчаю призма.

Але я мусив, я мав це зробити,

Аби не несла на могилу ти квіти.

Хай вже так, на краще, на ліпше

Ти не побачиш мене вже більше.

Матимеш дім, сім'ю і родину,

Доки я один в домовину.

Я обіцяв оберігати тебе,

Як мати, дитя своє береже.

Я це зробив. Як зміг, через біль,

Ти й гадки не маєш, як сильно хворів.

Хворів тобою, щоночі я марив.

На кожному кроці тебе я вбачав.

Не знаю, що більше вбивало ?

Хвороба, чи самотня печаль.