Найвищий бал
Заходжу центральним входом. Мовчки киваю вгодованій консьєржці. Сила грошей дивує: протягом всього вечора гучну музику та будь-які крики вона сприйматиме за невинні пустощі студентів.
Підіймаюся сходами. У рюкзаку весело бряжчать хромовані медичні інструменти.
Третій поверх. Студенти вже зібралися в одній з кімнат та очікують на викладача. Вони не здогадуються для чого насправді потрібні. Потрібні не повністю, а лише їхні обличчя. Зовсім скоро кожен з них стане манекеном, а точніше — ідеальним тренажером.
Зачиняю за собою двері. Погляд перетинається з десятком пар зацікавлених очей.
*
— Ні! Це все негодяще! Не таке, як треба! — схлипування дружини чути навіть сусідам через стінку.
— Але ж ти просила людську шкіру, я й приніс!
— Просила ідеальну шкіру! Тепер ту дурнувату лабораторку з візажу я ніколи не здам!
Дружина з люттю перебирає та по одному викидає в смітник клапті шкіри: знову підвів. Не люблю коли вона гнівається. На мить задумався: у нашої донечки ідеальна шкіра — може вона підійде?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!