Звичайнісінький житомирський смітник
У нічному мороці майже неможливо було розгледіти високу тінь. Вона рухалась крадькома, старанно оминала тьмяні кола від світла поодиноких ліхтарів та кам’яніла при найменшому шелесті занедбаної паркової гущавини. Тоді її присутність видавав лише їдкий запах брудного одягу та немитого тіла.
Однак щойно в полі зору з’явився сміттєвий бак, вся обережність наче увійшла під землю. Особа прожогом кинулась до нього. Бозна-звідки взявся ліхтарик, світло якого танцювало в такт тремтінню рук. У мерехтливому відсвіті з-під капюшона виднілися масні пасма волосся та частина обличчя з абияк поголеними запалими щоками.
Чоловік відкинув кришку смітника. У ніс вдарили різкі запахи гноїння. На дні виднілися лацкани шкіри, зітнутої з десятка людських облич. З деяких досі скрапувала яскрава сукроватиця.
– Я не божевільний. Вони переконаються: зрізач облич існує! Тепер я маю докази! – рот чоловіка викривився у хижацькій посмішці.
Позаду тріснула гілка. Клинок увійшов між четвертим та п'ятим ребром.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!