Виворіт

Він прокинувся з болем у спині. Деревина, на якій він спав, геть віддавила йому кістки. Одну руку заніс за спину, намагаючись трохи її розім’яти.

Він розплющив очі та побачив павука на обшарпаній стелі. Облущені дерев’яні стіни. Ця кімната — не те місце де він останній раз себе пам’ятав. Чи пам’ятав він себе?

Сон потрохи відступав і Келвін згадав своє ім’я.

— Чого нам очікувати у майбутньому? — з центру кімнати пролунав голос.

Келвін сахнувся, чи то від неочікуваності, чи то від дивного питання. Він дивився на чоловіка, що сидів у позі лотоса. Його очі закриті. Обличчя розслаблене. Торс розмальований візерунками.

— Не зрозумів.

— Бачу, що в тебе лише половина душі. Ти пам’ятаєш як це сталось?

— Старий, я не розумію про що ти кажеш.

— Що може трапитись найближчим часом?

У повній розгубленості Келвін роздивлявся свого співрозмовника.

— Про що ти взагалі кажеш? Хто ти? Це ти звільнив мене із в’язниці?

Чоловік не відповів, продовжував сидіти у тій же позі та не рухався.

Келвін підвівся та почав вивчати кімнату. На полицях стояли різноманітні колби, мішечки та корені різних рослин. Схоже, тут мешкає алхімік чи знахар, припустив він. Його руки звично потягнулись до найкрасивішої колби.

— Моє ім’я Кронос, — раптово заговорив чоловік, що сидів у центрі кімнати, — і ні, до Міста я не ходжу, мене там недолюблюють.

Різко розвернувшись, Келвін зустрівся поглядом з порожніми зіницями знахаря. Він відчув дискомфорт, немов чоловік бачить крізь душу.

— Я хочу повернутись до Багряної Фортеці.

— Навіщо? Там каменя на камені не лишилось.

— Треба знайти друзів, — на мить він поринув у спогади хаосу, — ми розділились.

— Швидше за все, вони вже мертві, — договоривши, Кронос знову заплющив очі та поринув у медитацію.

Келвін розумів, що найімовірніше так і сталось, але відмовлявся вірити у це. Його шокувала байдужість та спокійність із якою знахар продовжував медитувати.

Думками він перемістився у той жах, момент, коли довелось рятуватись поодинці. Що він може протиставити армії мерців?

— Допомога скоро буде, — раптово обірвав тишу Кронос.

Щойно він договорив, хтось постукав у двері.

Він підвівся, підійшов до столу та дістав з полиці кришталеву кулю. Він покрутив її в руках і перед ним матеріалізувалася його копія у зношеному вбранні. Разом із двійником знахар підійшов до дверей. Відчинив їх та зробив крок в сторону.

— Ти! — пролунав знайомий голос з-за порогу, змусивши Келвіна здригнутися.

Келвін впізнав Ґрейсона.

У пориві люті капітан налетів на двійника. Ледь не збивши Келвіна з ніг, він швидкими кроками проштовхнув того через всю кімнату та притиснув до стіни.

— Ти зруйнував моє місто! — кричав капітан, тримаючи двома руками двійника за комірець.

— Мені важко дихати, — ледь стримуючи сміх відповів Кронос з протилежної частини кімнати.

Келвін лише переводив погляд, то на Кроноса, то на капітана, і не міг зрозуміти що відбувається та чому капітан не звернув на нього уваги.

«І це про нього малось на увазі, коли старий казав про допомогу?», — думав він. «Це ж впертий егоїстичний індик».

— Не треба так упереджено про капітана, він ще покаже себе, — дружньо мовив Кронос до Келвіна.

«Він явно читає мої думки», — острахнувся Келвін, на що знахар лише усміхнувся.

— Капітане, скажіть, чи попереджав я тебе про загрозу?

Ґрейсон розгубився і не знав, що відповісти. Він на мить послабив хватку, і двійник почав танути на очах, розпливатися, як вода крізь пальці. Капітан марно намагався втримати його, але той зник.

Ґрейсон крутився навколо, ніби не бачив інших у кімнаті.

— На мене не працюють твої магічні штуки! Я багатьох чаклунів бачив! Мене не проведеш! Я знаю де ти зараз знаходишся! — Ґрейсон розмахував руками наче сліпе кошеня та потягнувся до меча.

Проте не встиг дістати зброю, як його ноги відірвалися від підлоги. Кронос підняв вільну руку та викликав потік повітря. Його волосся здіймалося разом з ураганом, що підняв капітана та втиснув у стіну.

— Як ти смієш, — мовив Кронос, під супровід електричних спалахів, що виходили з його волосся, — приходити у мій дім та звинувачувати мене у своїх проблемах.

Почувши грім, Келвін ледь не втратив рівновагу. Він роздивлявся полиці — потоки повітря зовсім не чіпали те що на них. Навіть павук у кутку продовжував свою роботу.

— Сотні разів тебе попереджав, що треба виводити людей з міста, або робити кращі укріплення. І що ж ти відповідав? — над ним з’явилась хмара, що почала повзти стелею в усі боки.

— Так, можливо, ти правий, — капітан переводив подих. — Я погарячкував.

Кронос відпружив руку, і вітер почав стихати. Капітан повільно опустився на ноги.

— Ця твоя звичка — спочатку ув’язуватись у бійку, а потім думати — тебе погубить.

Оговтавшись, Ґрейсон подивився на знахаря, потім перевів погляд на Келвіна.

— В тебе ще й в’язень переховується, — махнув він рукою.

— Як би ти до мене не ставився, а ми на одній стороні, капітане, — Кронос проігнорував докір капітана.

— Якщо це не твоїх рук справа, то чиїх?

— Скоріш за все некромант піде далі, вздовж Скелястих Берегів, атакуючи всі маленькі містечка, що не мають на захисті магів, як ваше. А коли набереться сил — піде на більші міста. Твоя задача — попередити їх.

Капітан лише тупив, дивлячись на Кроноса тому той продовжив:

— Тепер твоя черга бути міським божевільним.

— Чи можеш ти його зупинити?

— Можливо, до того, як ви подарували йому ціле місто, — він відійшов та поклав кришталеву кулю у шухляду.

— Капітане, чи зустрічали ви дорогою моїх товаришів? — наважився спитати Келвін.

— А що він тут робить? — з роздратованістю звернувся Ґрейсон до знахаря.

— Мені потрібен наступник. Той, хто продовжить мою справу.

— Крадій — поганий вибір, він же тобі хату обнесе.

— Послухайте, можливо, я і крадій, але ви не того піймали. Грабувати на вулиці, на якій живеш — це дуже необачно.

— Тебе бачив власник лавки та ще декілька прохожих.

— Як він міг мене бачити, коли я був тоді взагалі в іншій частині міста? І мої друзі це підтвердили.

— Що ж, твої спільники брешуть, тому їх теж піймали.

Раптово знахар зрушив з місця та підійшов до Ґрейсона, той від неочікуваності відступив та вперся плечима у стіну. Кронос потягнувся рукою до скроні капітана, схопився за волосину пальцями та смикнув. Щось схоже на дивну волосину теліпалось у його руці.

— Що це? — запитав капітан, мацаючи скроню. Його очі розширилися від здивування, коли він побачив черв’яка, що звивався у руці Кроноса.

— Мозковий черв. Просте прокляття, — він підійшов до шафи, взяв порожню колбу та продовжив, — з’їсть твої мізки за декілька років, — він помістив шкідника у склянку та поставив на полицю поруч з іншими бридкими створіннями.

— І навіщо він тобі?

— Хай це і просте, але водночас і рідкісне прокляття. Мало хто користується ним. Можливо, вдасться дізнатись чиїх це рук. Тільки не кажи, що тобі не цікаво.

Усвідомивши, що ніхто не звертає на нього увагу, Келвін вирішив піти, але коли він намагався відчинити двері, ті підступно скрипнули привернувши увагу капітана.

— Куди ти зібрався, злодюжка? — різко вигукнув Ґрейсон.

— Хай йде, він повернеться, — заспокійливо відповів Кронос.

«Не збираюсь я повертатись», — подумав Келвін, виходячи з будинку.

Ззовні його зустрів густий ліс. Крони дерев щільно затуляли небо, майже не пропускаючи сонячного світла.

Він обійшов будинок. Вдивлявся поміж дерев, у надії побачити хоча б одну стежку, що виведе його до міста. Майже однакові дерева не давали зрозуміти, у якій частині лісу він знаходився. Врешті-решт обрав напрямок навмання, сподіваючись, що цей шлях виведе його з лісу.