Виворіт

Часу не може не вистачати,

треба вміти ним розпоряджатися.

Жоден смертний не бачив подібної пустелі, а будь-який мисливець за скарбами віддав би життя, щоб хоч одним оком глянути на артефакти, які запорошені потоком піску, що тече між забутими вежами та будинками.

Ледь злившись з обрієм, з жовтого неба спадає нескінченна завіса з піщинок. Вони врізаються у дахи, статуї, чи інші поверхні, й із шурхотом прорізуються вглиб. Стають одним цілим.

Якщо наблизитися, у місцях зіткнень можна помітити ряботиння, що з’являється лишень на мить. Піщинки виштовхують одна одну, поверхня ніби вивертається навиворіт, мов кипить як вода, але пісок завжди зберігає головне — свою форму. Всі ці предмети та будівлі не є справжніми — це їхні образи, відлуння з іншого світу.

Поміж веж йшла фігура, що вирізнялася з оточення. Непроханий гість, чужинець, потрапив сюди. Піщинки навколо, мов живі, змінюють напрямок і атакують його, але, зіткнувшись із плащем, просто ковзають по ньому.

Із пісковими вихрами в очах, вкрита ерозією статуя вгодованого монаха спостерігає за чужинцем. На перший погляд, вона висічена з каменю. Але придивившись, можна помітити, як її поверхнею струмками бігають крупиці піску.

Не визирнувши з-під каптура, чужинець йшов далі. Пісок не сковував його рухи — але брів він, мов на прогулянці. Пройшов під аркою, що залишилася від стародавього храму, оминув гостру, мов спис споруду.

— А цього тут не мало бути, — мовив він, зупинившись біля напівзатонулого у піску човна.

Він припідняв каптур, щоб розгледіти герб на кормі, але одразу пожалкував. Пісок, що так прагнув його полоті, ринув до обличчя мов рій бджіл. Але замість укусів той залишав безліч золотистих цяток. Навколо кожної вмить зблідла шкіра, проступали зморшки. І без того не молоде обличчя вкрилося острівцями старості. Один з них тягнувся до ока.

Щосили натягнувши каптур, чужинець повністю сховав обличчя. Він нахилився вперед й струснув головою. Золотисті зерна осипалися з-під плаща, та одразу губилися у піску під ногами.

Він знав, що вже настав час забиратися звідси, щоб не залишитись тут назавжди. Також він знав, що прийти сюди один раз — означає повернутись. А потім знову і знову, аж поки не залишишся тут назавжди.

Його рука з’явилася з-під плаща. До неї, мов до магніту, потягнулися піщинки. Вони врізалися, вкручувалися, намагалися залізти під шкіру, стати єдиним цілим з чужинцем. Поміж ними виднілося, як блідне шкіра. Він сіпнувся, смикнув рукою та сховав її назад.

За мить він висунув іншу руку. Цього разу пісок не ринув до неї — чужинець тримав у ній вервиці з п’ятьма інкрустованими камінцями. Кожен з них випромінював світло свого кольору. Перебираючи камені великим та вказівним пальцями — він проводив ритуал. З бронзово-золотого каменя полилося світло. Воно швидко яскравішало, а золотистий пісок тьмянішав на його фоні.

Утворивши коло, з-під ніг почав відступати пісок. Він залишав за собою сотні ниток. Вони поступово втрачали яскравість та зеленіли. На деяких виднілися краплі від нещодавнього дощу.

Кільце піску ширилося. Торкнулося корабля, розрізало його на дві частини. Частина, що здіймалася над поверхнею, розлетілася на золотисто-жовну хмару. Із неї формувалися цівки, вони об’єднувалися та тягнулися вниз. Врешті вони набули образу дерев, а темно-зелений колір крони, що почав проявлятися на найближчому з них, лишень підтверджував це.

Неподалік, за кілька кроків убік, з піску проявлялася стежка. Чужинець пішов нею.

Спочатку вона лише за формою була кам’яною, та коли піщинки від останньої хвилі застигали на її поверхні, вона темнішала, і від неї починало тягнути холодом.

Обабіч стежки здійнялися стовпи піску. Поки чужинець наближався, вони набули людських обрисів, що стояли у напівоберті один до одного. Один з них жестикулював, мов розповідав щось іншому; піщинки відривалися від його руки і з невеликою затримкою повторювали її рухи.

Чужинець пройшов поміж них, не звернувши уваги на руку лицаря, яка розсипалася, ледь доторкнувшись плаща, і відновилася, щойно чужинець відійшов.

Дві жаровні із вихрами піску, що палахкотіли, як живе полум’я, утворилися обабіч стежки. Одразу за ними зімкнулося півколо, утворивши арку. На її краях наростав пісок — росли стіни. У проході формувалися масивні подвійні двері. Бокові стіни повертали у суміжні коридори, а попереду зростала нова стіна, яка перегороджувала подальший рух.

Пісок, що вирував у повітрі, щільнішав і утворював дві нові постаті. Одна з них намагалася простежити за чужинцем ще порожніми очима, але інтерес згас, щойно той зник за поворотом.

Подолавши коридор, чужинець рушив угору сходами, що тягнулися у порожнечу. Нові ступені формувалися одна за одною, нижні в цей час оберталися на камінь. Від останньої сходинки тягнулися золотисті жили, вони перепліталися, розходилися у різні сторони та перетворювалися у підлогу.

Стіни тверділи, світло, що лилося від них, тускнішало — вони оберталися на камінь, а герби й щити на них — в дерево й залізо. Невдовзі коридором покотилася темрява, яку розрізали тоненькі смужки, що тягнулися від вікон. Але й вони врешті зникли. Залишилися лише поодинокі ліхтарі, які безпорадно намагалися прорізати темряву.

Десь за вікном пролунало собаче виття.

Чужинець пройшов повз декілька кімнат, з яких лилося світло від ще не скам’янілих стін, і зупинився коло дверей. Обабіч стояли охоронці. Вони намагалися зафіксувати свій погляд на ньому. Але чим дужче старались, тим менше в них виходило. Їх погляд втрачав фокус, вони протирали очі та розгублено переглядалися між собою.

Скориставшись моментом, чужинець навалився плечем на двері. Ті відчинилися, залишивши у повітрі яскраві цівки. Одразу за ним у кімнату ускочили й вартові. Але, зробивши лише крок всередину, вони застигли — ніби забули навіщо прийшли.

Ще мить у кімнаті банкетувала тиша.

У дальньому кінці кімнати за довгим столом, винесеним на поміст, сиділи офіцери. Усі погляди були прикуті до чужинця. Ні. Дивилися не на нього, а на вартових, що застрягли у проході.

Їхні обличчя зблідли, а очі округлилися, як великі монети. Один з них розмахував руками й, роззявивши рота, намагався виправдатися перед своїм капітаном. Та не зміг зв’язати й пари слів. Коротким мичанням він спробував пояснити, чому вони дозволили пройдисвітові увійти.

Та ніби ніхто не помічав, як чужинець подолав частину кімнати й зупинився біля чоловіка в оточенні вартових.

— Капітане Ґрейсоне, прошу вибачення. Здалося… — врешті наважився заговорити один з вартових у проході.

— Що? — обурився капітан, ніби його відірвали від вечері. — Думав, що ми тут усі позасинали?

Вартовий хотів заперечити, але капітан його перебив:

— Зникніть з моїх очей, — він махнув рукою, — поки я не відправив вас чистити конюшні.

Коли пара вартових видалилася й зачинила за собою двері, капітан опустив погляд на чоловіка в центрі зали. Не було сумніву, що його привели сюди силоміць.

Його вбрання різко вирізнялося на тлі присутніх, не мало в собі нічого, що бодай натяком скидалося на коштовність. Туніка не просто багаторазово латалася, немов зшита з клаптів, й важко було здогадатися, який колір вона мала спочатку.

Капітан пригладив бороду двома пальцями, тоді трохи нахилився вперед.

— Повернемося до справи, — він махнув писарю в кінці столу, і той одразу потягнувся за пером. — Ти лякаєш люд. І я навіть не знаю, чим більше: словами, віщунством чи своїм виглядом.

— Хіба це злочин, — мовив чоловік, припіднявши обидві руки й зробив вигляд, ніби розглядає свої ноги. — І якби ж мене хтось слухав.

Він опустив руки, але не погляд. Попри те, що капітан знаходився вище, він дивився на нього, мов на дурня. І це явно капітану не подобалося.

— Посидиш тиждень за решіткою, а тоді скажеш чи було це злочином.

— Гарете, — обізвався один з офіцерів до капітана, — його доведеться годувати коштом міста, він же жебрак.

— Тоді викиньте його з міста, байдуже, — він махнув рукою. — Хай деінде розповідає свої бредні божевільного.

Поштовхом у плече, вартовий розвернув чоловіка обличчям до виходу. Але той одразу розвернувся й ухилився від наступного поштовху, який мав бути у спину.

— На жаль, у день, коли стане ясно, що це не бредні — буде пізно, — мовив чоловік, та капітан його вже не слухав, лише ще раз махнув вартовому рукою.

У залі наростав гамір. Скрипнув чийсь стілець. Писар складав папери. З протилежного боку хтось почав висловлювати свої бажання на вечерю.

Чужинець стискав вервицю в долоні. Провів великим пальцем по золотистому камінцю — повільно, ніби заспокоював його. Той поступово згасав.

Коли камінь перестав випромінювати яскраве світло, залишивши лише тьмяний блиск, один з офіцерів за столом помітив чужинця. Не повіривши очам, він спочатку відвів погляд у пошуках когось, хто також помітив гостя. Подивився знову. Потягнувся рукою, щоб протерти очі, але зупинився й натомість штурхнув сусіда.

Один за одним присутні в залі помічали чужинця. Зала знову переповнилася тишею.

Вартовий, що стояв зовсім поруч, сахнувся й, діставши меча, став у бойове положення. Інші повторили за ним.

Більшість в залі були спантеличені, хтось — здивований, а капітан — роздратований. Лише жінка у багряній сукні, що сиділа поруч із ним, уважно, мов хижак на здобич, дивилася на чужинця.

Він помітив її погляд і повільно сховав руку, що тримала вервиці, під плащ.

— Твої фокуси!? — крикнув капітан чоловіку у лахмітті.

— Тобі варто його дослухатися, — мовив чужинець, — вистав оборону навколо міста.

— Ще один божевільний, — обурився капітан, потім, махнувши лицарям рукою, продовжив: — Схопіть його!

Вартові ринулися на чужинця з усіх боків. Та він навіть не думав рушати з місця. З-під його плаща блиснуло золотисте сяйво й коли один з вартових спробував схопити за лікоть — кисть того розлетілася на хмару піску.

Інший вартовий насувався з-за спини й спробував покласти руку чужинцю на плече. Коли його рука розсипалася, він, не втримавши рівноваги, полетів вперед. Із застиглим поглядом й роззявленим ротом його голова, а слідом і решта тіла, розлетілися на золотисту хмару.

Безліччю цівок, пісок ковзав плащем. Оминувши чужинця, струмки піску з’єднувалися й формували вартового наново. З’явилися кисті й голова з розширеними від переляку очима. Ноги не з’являлися, доки вартовий не відповз на ліктях.

Капітан зіп’явся на ноги й витягнув меча, та щоб дістатися чужинця йому було ще потрібно обійти стіл, що простягався вздовж стіни, й він не наважувався це робити.

— Рятуйте своїх людей, — кинув чужинець й розвернувся до виходу.

З-під його плаща полилося золотисто-жовте світло. Там де воно потрапляло на підлогу — та кристалізувалася, мов на склі, з’являлися тріщини. Вони ширилися, поповзли стінами, досягли стелі й знеї каскадом посипалися дрібки золотистого піску.

Із кожним кроком вартові позаду сповільнювалися. Їхні рухи в’язли, мов уві сні, а за ними залишалися золоті цівки. Зрештою вони зовсім застигли й почали втрачати форму.

Мов пожежа у лісі, камінь за каменем, стіни оберталися на пісок. Вони не розсипалися, лише спалахували золотистим сяйвом й на них, мов річки, побігли цівки піску.

Крізь вікна пробивалися промені світла — спершу ледь відчутно, як на світанку. Стінами ковзнули ледь помітні плями світла, розтягнулися й зникли — знову настала ніч. Та невдовзі темрява за вікном знову відступила. Мов хтось нетерпляче штовхав стрілку годинника вперед, ніч змінилася днем безліч разів.

Чужинець рушив сходами вниз. Вони хрустіли й прогиналися під його вагою.

На нижньому рівні він не зупинився, а одразу спустився далі — у підземелля. Тут коридори стали вужчими, без жодних прикрас чи меблів під стінами. В одному з них застигла піскова фігура. Хоч більшість деталей уже осипалося, за формою наплічників у ній легко вгадувався вартовий.

Проходячи повз, чужинець невимушено зірвав з його пояса в’язку ключів. Та вони одразу розлетілися, й лише невеликі крихти піску залишилися у долоні, а решта — золотими цівками тягнулася слідом.

Всі двері у коридорі були масивними й укріпленими металевими смугами. У кожних — невеликий отвір. Чужинець зупинився перед одними з них.

Однією рукою він виконував звичний ритуал — перебирав камінці на вервиці, іншою потягнувся до замка. З крихт піску й хмари навколо у руці формувалася в’язка ключів.

Тим часом стіни знову втрачали сяйво й кам’яніли. Невдовзі йому довелося діяти навпомацки через відсутність вікон, чи будь-яких інших джерел світла.

Він вибрав один ключ, вставив у замок. Інші ледь чутно подзенькували.

У дверях брязнув метал — і по той бік хтось заворушився.

Він потягнув металеве кільце на дверях — ті зі скрипом відчинилися. Із кімнати долинуло хрустіння соломи.

Великим пальцем чужинець прокручував вервицю навколо долоні. Спинився. Здійняв руку. Червоний камінець спалахнув полум’ям, розвіявши темряву.

У тісній кімнаті проявилася постать чоловіка, що стояв, трохи зігнувши ноги. У світлі вогню, його волосся здавалося мідним. Позаду з підлоги підводився інший. Третій лежав біля бокової стіни й лише припіднявся на ліктях.

Вони завмерли, отетеріло стежачи за відвідувачем — мов звірі, що вперше побачили людину. В їхніх очах зчитувалися німі запитання: «Хто це? Навіщо прийшов?»

Чужинець відхилився назад й, зірвавши факел зі стіни в коридорі, провів вервицею і вогонь перекинувся на нього. Коли він простягнув факел, перший в’язень сахнувся й ледь не штовхнув того, хто був за ним. Та невдовзі поборов вагання й прийняв подарунок.

— Біжіть на північ, до лісу, — мовив чужинець. Його голос був беземоційним, майже відстороненим.

Він відступив убік, надавши дорогу, якою одразу скористався в’язень, що стояв позаду. Хоч і вищий, ширший у плечах, ніж інші, він не міг похизуватися своєю сміливістю. Шмигнув до дверей й, не чекавши інших, зник у темряві коридору. Лише й чутно, як босі ноги ляскають кам’яною підлогою.

Ніби присоромлений через лякливого приятеля, чоловік із мідним волоссям нахилив голову.

— Хутчіш, — підганяв чужинець, як і раніше беземоційним тоном.

Чоловік перевів погляд на того, що лежав на підлозі. Той почав підводитися.

Невдовзі вони рушили коридором. Коли від їхнього факела залишилася ледь помітна цятка, чужинець повільно пішов слідом.

На сходах було чутно крики й гупання металевих чобіт з рівня вище. Та піднявшись на перший поверх, чужинець нікого не зустрів.

У коридорі тягнуло чадом й з кожним кроком до виходу запах ставав сильніше. Також ставали гучнішими й крики, що лунали ззовні. Мов розкоти грому, від стін відлунювали звуки пострілів.

Не зустрівши навіть вартових, чужинець вийшов на вулицю.

Вдалині, над дахами, височіли стовпи диму. Вони звивалися на вітру, змішувалися з хмарами на нічному небі. З того напряму пролунали крики.

З вікон кам’яних будинків визирали зіваки. Хтось навіть вибіг на вулицю. Вони переглядалися між собою та дивилися вдалину у пошуках джерела шуму. Та все що вони могли бачити — дим, що поступово захоплював місто.

Повільними кроками, мов мав у запасі час всесвіту, чужинець йшов назустріч цьому хаосу. Люди не звертали на нього уваги. Він обійшов чоловіка, що застиг на дорозі, розвернувся боком, щоб розминутися з двійкою тих, хто біг у протилежному напрямку.

Вулиця завершувалася, упершись у іншу під прямим кутом.

З кожним провулком й вулицею, яку він перетинав, повітря ставало важким, у роті з’являвся вугільний осад. Не збавивши ходи, він зачерпнув води з діжки, що стояла поміж будинків. Він натягнув каптур, щоб той прилягав до обличчя, і намочив водою.

Людей ставало дедалі менше. Лише одинокі крики із темряви між будинками. Крики були з усіх сторін, а не тільки попереду. Це не були крики страху. Це крики болю, розпачу та агонії.

Хтось, або щось, полювало на них. Знаходило. Тоді крики зупинялися.

Чужинець дістався головної вулиці. Вона була добре освітлена полум’ям, що охопило з десяток будинків. З одного будинку зірвалася дошка й впала у сіно. Воно одразу спалахнуло.

Посеред вулиці пліч-о-пліч стояли лицарі. Та жоден з них на вогонь не зважав. Вони мали більшу проблему: виставивши вперед щити, намагалися зупинити навалу.

Натовп переважавчислом й зовсім не реагував на удари мечами.

З-за будинків вийшли люди. Звичайні містяни, без зброї чи захисту. Та їхній одяг був подекуди роздертий і забризканий кров’ю. Очі світилися отруйно-зеленим, а рухи були неприродні: уривчасті, ніби смикання, і вони йшли, не дивлячись, куди ступають. Тріскотіння полум’я заглушило кроки новоприбулих й, коли лицарі помітили їх, було занадто пізно.

Мов зустрічні хвилі, натовп зімкнувся.

Затиснуті з усіх боків, лицарі не могли й замахнутися. Без хижацького блиску в очах, мешканці тягнулися до них: виривали щити, здирали шоломи. Щелепи змикалися — мов запущені механізми — і впивалися в непокриті бронею частини тіл, відривали шматки плоті.

Навіть після останнього подиху тіла лицарів не падали — натовп підтримував їх на ногах й, мов течія, тягнув за собою.

Один за одним, полеглі лицарі здригалися

Щойно полеглі лицарі один за одним здригалися, мов їхніми тілами щось заволоділо. Вони хрипіли й судомно вигиналися — уривчасто, різко, як маріонетки на нитках. У їхніх очах з’являвся отруйно-зелений блиск, що розходився променями у затягнутому димом повітрі.

В наступну мить вони вже рухалися в один такт із навалою.

— Покажись, Крайчек. Знаю, ти десь тут, — мовив чужинець.

Його голос був тихим, та полум’я навкруги, мов підкорилося й ненадовго стихло. Слова розійшлися вулицею, як дзвін у порожньому храмі.

Натовп застиг. Безліч отруйно-зелених очей втупилися у фігуру в плащі. Роздерті обличчя лишалися байдужими, тільки щелепи незлагоджено то відкривалися, то закривалися.

Скориставшись моментом, з-під навали виринув чоловік. Весь у крові, він ледь тримався на ногах й одразу подався геть. Його постать зникла в темряві між будинками, куди ще не дістався вогонь.

— Крачек! — озвався невдоволений голос. — Скільки, потрібно, повторювати!? Моє ім’я — Крачек! — його голос із хрипом зірвався на останньому слові, мов заржавілі петлі.

Натовп розступився, надавши дорогу худорлявому чоловікові у темній як ніч мантії із такими ж темними візерунками. На його блідому обличчі була висохла і полущена шкіра. Його очі закривало довге сиве волосся. Сухе й злипле, сталактитами звисало врізнобіч. У руці він тримав патерицю, що світилася на кінці тим же світлом, що й очі мерців.

— Чого хотів? Не бачиш, я трохи зайнятий? — однією рукою він вказав на натовп. — Чи невже нарешті вирішив об’єднати наші сили? — він посміхнувся.

— Ні. Хочу, щоб ти зупинився.

— Тобі можуть не подобатись мої методи, але ти знаєш що там, у пітьмі, хтось є. Щось дуже темне. Щось дуже небезпечне! Я знаю! Я це бачу кожен раз, коли закриваю очі.

— Послухай. Зупинись, знайдімо інше рішення.

— Як же ти набрид. Може я і не можу тебе вбити, а що як вони можуть? — його губи розтягнулися у широкій посмішці.

Крачек гойднув патерицю вперед. Та пустила хвилю зеленого світла, і за мить навала рушила у напрямку чужинця.

Його пальці звично перебирали вервицю камінців. З одного з них полилися золотисті цівки.

Руки мерців, що тягнулися до чужинця, одна за одною оберталися в пісок й розсипалися. Будинки завалились та потягнулися додолу. Небо вибухнуло й забарвилося золотисто-жовтим.

Чужинець залишився сам на сам посеред пустелі. Він зітхнув і тихо мовив:

— Не вийшло.

* * *

Пітьма. Пітьма поглинула його. Розщепила. Він і є пітьма. Чиста енергія. Його вигнали з його власного світу. Змусили тинятися у колообігу порожнечі.

Він обов’язково знайде дорогу назад. І помститься.