Червоні почуття у чорно-білу клітинку

— Є тут хтось, бажано студент (1), бажано дівчина, хто грає в шахи?

Цю фразу я почула, коли була в бомбосховищі свого університету. Я ледве встала зі своєї лавки та підняла вгору руку; здається, я підняла ліву руку.

Я нічого не сказала, бо мене б просто не почули - нас так багато у сховищі. До того ж я не до кінця вірила в те, що чула.

До мене ближче підійшла жінка, десь 35 років. У неї я добре запам’ятала темне, коротке, пряме волосся.

— Маєш розряд чи звання? – я відповіла.

— Був тренер? – я відповіла.

— Сапфір? – посміхнулась жінка, коли почула знайоме прізвище. — Ми із Сапфіром свого часу перетинались.

Жінка назвалась Анжелою Борисівною, завідувачкою кафедри фізичного виховання. Ми обмінялись номерами телефонів і завідувачка кафедри попрохала мене після пар почекати на неї та зіграти партію, щоб перевірити мене.

— На початку листопада буде турнір. Нам потрібно когось виставити від університету! – сказала Анжела Борисівна та пішла до іншого кінця сховища.

— Відбій! Відбій! – залунало вмить з усіх боків. Побачивши на екрані омріяний напис «Відбій ракетної небезпеки», всі як один масово попрямували до виходу зі сховища.

— Машо, ти в порядку? – звернулась до мене Карина, моя подруга та одногрупниця. До сьогоднішнього дня, а саме до розмови з Анжелою Борисівною, я не виділялась усміхненістю, хіба що Карина вдало пожартує. Проте після слів завідувачки кафедри про шаховий турнір мене ніби підмінили: посміхаюсь, навіть вигукую щось від радості, а ще стримую себе аби нікого на радощах не обійняти.

— Це просто гра! – захвилювалась моя подруга. — Чого ти так радієш? Ти хоча б вмієш грати?

Тут я змусила себе заспокоїтись і почала з Кариною серйозну розмову на всю перерву, і не тільки...

* * *

Вперше я дізналась про цю гру від батька - у чотири роки я проти нього грала за маленьким набором для подорожей. Мені подобалось бавитись з чорними та білими фігурками, ставити їх на кожну клітинку цього плоского світу на дошці, зробленої з пластику.

Наступного року, на восьме березня, мені подарували більший набір, із чорно-блакитними клітинками. Тато навчив мене найпростішому шаховому маневру - дитячий мат. Яка була моя радість, коли я змогла перемогти такого великого суперника, як мій тато!

— Але цього замало! – казав він і надалі грав так, щоб мені було важче перемогти таким методом. Я багато програвала, втрачала фігури під час гри, але одного дня я змогла перемогти батька.

Шахи були моєю улюбленою грою… ні, «гра» - це надто по-дитячому! Адже завдяки цій дошці, завдяки цим арміям, які тільки й чекали наказу гравця, формувалась моя історія.

Вересень, перший клас, перші уроки письма та… перший вчитель з шахів. Сталось це приблизно так.

На одному з останніх уроків до нас на кілька хвилин зайшов чоловік. Керівниця нашого класу звернула нашу увагу на шахіста й передала йому слово. У нього був такий щирий голос, та водночас я відчувала на скільки серйозно він ставиться до цього виду спорту.

— Тож, кого зацікавить, - закінчив чоловік. — повідомте батьків, я залишу свій номер телефону.

Декілька зацікавлених учнів (серед яких була я) підняли руки та отримали папірець з цифрами та літерами, тобто з номером телефону та ініціалами шахіста - Короленко Олександр Пилипович.

Цього ж вечора я розповіла батькам про Олександра Пилиповича.

— Мамо, тату, в нас відкрився гурток з шахів! Можна я ходитиму на шахи?

Батьки переглянулись - якщо дитина через цю новину буквально летіла додому, наче маленький пегас, то, мабуть, цій дитині справді хотілося вчитись шахам.

— Добре, - посміхнувся батько. — номер цього Олександра Пилиповича є?

На наступний день після уроків у школі за мною прийшов тато і ми пішли до кабінету, в якому Олександр Пилипович проводив заняття. Це виявився кабінет біології, але про це я дізналась пізніше, коли в нас власне ввели урок біології замість природознавства у шкільну програму. До того часу кабінет з важкими чорними дверима був для мене кабінетом шахів, де я мала честь навчатись в чарівника шахової гри, Олександра Пилиповича.

— Тура варта п’ятьох пішаків, - мій вчитель розповідав про властивості фігур, і, зокрема, про їхню цінність під час гри. На дерев’яній дошці просто переді мною вчитель поставив п’ятьох однакових білих фігурок поруч з білою статуеткою вежі, тобто тури.

— Кінь вартий трьох пішаків, - Олександр Пилипович прибрав два зайвих пішаки й туру, а потім замість тури поставив фігурку голови коня, яка гордовито трималась на широкій шиї.

— А от слон, - тут вчитель зробив паузу й замість шахового коня поставив статуетку, яка дивує чи не всіх новачків своєю нелогічністю. У цього слона немає ані хобота, ані хвоста - геть нічого, що нагадувало б такого слона, до якого всі звикли. Проте я ще від батька знала, що така назва цій фігурі дісталась з тих стародавніх часів, коли статуетка й справді була схожа на слона, тож в мене не було того здивування, коли тренер поставив дерев’яного шахового слона на дошку.

— Вартість цієї фігури трохи більша ніж вартість коня. Зазвичай це три з половиною пішаки, — я в цю мить поставила білого пішака на краєчок дошки, щоб справді було «три з половиною пішаки».

— Саме так, Машо, — посміхнувся Олександр Пилипович і продовжив урок. Під кінець заняття ми перейшли до розв’язання шахових задач. Це були не такі завдання, як в математиці: по-перше, замість зошита була дерев’яна чорно-жовта шахова дошка Олександра Пилиповича. По-друге, замість умовних яблук чи кульок тут були справжні предмети, тобто фігури. Олександр Пилипович казав, що, коли я навчусь розв’язувати такі задачки, мені буде легше грати…

Я все ще грала з татом. Чи не щовечора мама бачила одну й ту ж картину: батько та я сидимо один навпроти одного, між нами на табуретці стоїть велика дошка і найменший з цих двох гравців запитує в іншого:

— Зіграємо ще партійку?

Тоді ми вже грали майже на рівних, але татові було все складніше й складніше грати проти мене. Іноді до нас заходив його друг, теж шахіст, Андрій Червенко (тато робив наголос на першу «е»). Проти нього мені було складніше грати, адже він, на відміну від мого тата, вмів грати подумки! Йому не потрібна була дошка і фігури, щоб добре бачити позицію та проводити маневри - він все це прекрасно тримав у голові! Червенко й мене вчив так грати, але довго тримати в голові всі тридцять дві фігури було для мене надто складно.

Шахова група поступово заповнювалась. Але крім мене з мого класу ніхто не відвідав більше, ніж одне заняття (це не враховуючи того вечора, коли час батьківських зборів збігся із заняттями з шахів і, коли вже залишились лише Олександр Пилипович та я, двоє з мого класу забігли до кабінету, щось подивились на великій магнітній дошці та пішли собі).

Зате були хлопчики з іншої школи – Йосип, Ігор та Влад. Пізніше, коли Олександр Пилипович переніс гурток зі школи, до нас нарешті приєдналось дві дівчинки — Вероніка та Іринка. Вони, як виявилось, ходили до однієї зі мною школи, хоч і до різних класів, тож це нас ще більше зблизило.

Так, мені подобалось грати проти Йосипа, Ігоря чи Влада, проте товаришувати з ними – балакати про щось, крім шахів, або разом повертатись із занять додому, – не виходило, вони завжди йшли одним гуртом, до якого, як тоді мені здавалось, неможливо було доєднатись. Зате тепер, нарешті, у моїй шаховій групі в мене з’явились подруги! З ними, або хоча б з однією з них, я поверталась з занять додому, а також йшла на одну зупинку трамвая, щоб поїхати на шахові турніри.

Завдяки турнірам можна отримати шаховий розряд – це як титул, але дуже низький. У шахістів найнижчим розрядом є четвертий, найвищим – перший. Я пообіцяла собі, що дійду до першого розряду, потім буду кандидатом в майстри, як Олександр Пилипович, а потім – чому б ні? – стану майстром. Та спершу треба взяти четвертий розряд!

Перший день шкільних зимових канікул, декілька днів до Нового Року. Сніг розсипаний по всій землі, а якщо ще й вітер подує, то й в повітрі. У таку погоду сидіти б вдома. Проте шахісти легких шляхів не шукають – яка б не була погода, вони прямують до місця проведення турніру. Особливо захоплено до турнірів ставляться діти, які вперше їдуть виконувати норму четвертого розряду.

Це відбулось у школі, в суто шаховій школі. Довкола були натовпи батьків, поруч з ними бігали й діти мого віку, й дошкільнята. Проте всі як один – і батьки, і діти, - зупинялись та звільняли шлях перед суддями турніру. На тому турнірі було три судді – один заповнював таблицю з учасниками та їх результатами, а два інших слідкували за тим, щоб гра йшла чесно. Учасників посадили так, що більшість зайняла головну залу, а меншість – той зал, який слугував місцем, де залишають верхній одяг. Першу свою партію я зіграла у великому приміщенні. І програла.

— Це тільки перша гра, – заспокоювала мене мама. — ще все попереду.

Наступного дня (це був другий день турніру з восьми) мені вдалось перемогти суперника. Проте третього та четвертого дня мене знову обіграли; четвертого дня ще й мій вчитель прийшов подивитись на гру – я краєм ока бачила його постать, коли він дивився на мою погану позицію, але повернути в його бік свою голову я боялась. Він би нічого не сказав, адже не має права підказувати гравцям, але все одно мені було соромно дивитись йому в очі крізь тонкий шар його окулярів.

П’ятого дня мене посадили проти дуже балакучого хлопчика. Оскільки мене вчили мовчати під час гри, а не хихотіти, щоб спеціально відвертати увагу суперника, мене цей гравець дуже злив. Я намагалась не звертати увагу, робила видихи, немов розлючений, але терплячий кінь.

Проте з кожним моїм ходом, починаючи з середини гри, мій говіркий супротивник все менше говорив і майже не сміявся.

— Мат. Згоден?

Хлопчик мовчки подивився на позицію, дарма шукаючи порятунку для короля. Нарешті він визнав свою поразку і, як того вимагають правила турнірів, потис мені руку.

Перемога в партії означала, що гравець йде вперед, до сильніших супротивників, аж поки не стане одним з них. Так тривало до кінця мого турніру на четвертий, потім на третій і майже весь турнір на другий розряд.

Хтось каже що здобувати перший розряд, а тим паче титули, на кшталт кандидата в майстри спорту, дуже важко. Я лише додам, що другий розряд здобувається так само не легко. Якщо взагалі вдається його здобути…