Ворон

Кричить настирно ворон при дорозі

І скоро, ніби, горло надірве

І він один нескорено горланить.

Галасує: «Боже, та поміть мене!»

Гукає відчайдушно аж до ночі,

І в неї часу просить ще волать,

На жаль, вже сили він не має

І просить інших трохи верещать.

А ті пернаті дужче починають,

Ревуть вони ще гірше ніж один,

І відчай в серці молодому грає,

Бо й він остався теж такий один.

Один і вже без матері існує,

Без батька вже, без брата і сестер.

Одна його кохана бачить часто,

Та плаче завжди дивлячись на це.

А як їй не журитися ніколи,

Коли коханий квітами цвіте?

На цвинтарі пропитаному кров’ю

Уже давно нічого не живе.

І ворон той на кам‘яній могилі

Сидить один, кохана вже пішла…

І щоб не чути тих пліток настирних

Він гучно кряче над журбою сам.

Хотів би він зізнатись чорнобривій

Коли ще міг іти землею в слід

Та так страждання склалися майбутні

Не скаже їй, не зможе крикнуть це.

І чорні птиці нам отак віщають

Віщають смерть і муки нелюдські

Вони кричать і нас оберігають

Від чорної небесної імли.