Знайомство
Хлопці і дівчата в автобусі незадоволено оглядали своїх нових товаришів по табору. За вікнами повільно пропливали дерев’яні двоповерхові будиночки. Під’їхавши до великої будівлі з скляними вікнами, автобус зупинився.
— Значить так, слухайте уважно! — почала Тамара Петрівна, — Зараз я зачитаю, хто у якому корпусі живе. Ви візьмете ваші речі з автобуса і занесете їх до свого будинку. Потім чекаю всіх тут, біля їдальні. На все у вас півгодини!
Вожата знову взяла до рук папери і, примружившись, приготувалася до читання.
— А можна помінятися? — почувся тоненький голос рудої дівчинки. Піднявши руку подруги, що сиділа поруч вона додала, — Я хочу з Аліною!
Інші хлопці і дівчата також почали викрикувати свої побажання та Тамара Петрівна їх перервала:
— Ніяких мінятися! Я потім вас по всьому табору вишукувати не буду! — гаркнула вожата. — Хлопці на другому поверсі, дівчата на першому. Номер один: Кирило Потєхін, Андрій Романов, Ганна Бузух, Тамара Захарченко.
Жінка глянула в салон автобуса. Невдоволені хлопці і дівчата вилазили зі своїх місць і прямували до дверей.
— Номер два: Данило Ружківський, Артем Пивоваров, Любов Корнійчук, Аліна Стодоля.
— Ура! — вигукнула руденька дівчинка, обіймаючи свою сусідку.
— Не «Ура», а швидко на вихід! — квапила дітей вожата. — Номер три: Дмитро Іванченко, Михайло Петренко, Литовченко Катерина, Єва Скузь.
— Добре, що я не з ними, — почувся голосний шепіт, Катя обернулася, проте визначити, хто це сказав не змогла.
Хлопці і дівчата вже виходили з автобуса, та хтось ще у слід їм крикнув:
— Так, звісно, у цих мажорів, певно якийсь «люкс», адже їхати автобусом вони не схотіли!
— А ну заспокойтеся! — вступилася Женя, — Не всім було зручно їхати з Києва автобусом! Тому люди діставалися, хто як міг. Будьте добрішими! Вам же разом 14 днів треба відпочивати!
Евеліна, Катя, Діма і Мишко, взявши речі, відійшли у бік від автобуса.
— Я — Мишко! — радісно вигукнув хлопчик, бажаючи познайомитися.
Евеліна, закотивши очі, відвернулася.
— Я — Катя, — тихо відповіла дівчина.
Дімка не захотів ні з ким говорити, злість на батьків його переповнювала. Він взяв сумку і пішов вперед шукати будинок.
— Гей, друже, зачекай! — гукнув Мишко.
Та Дімка йшов вперед. Мишко поглянув на валізи дівчат:
— Я допоможу!
Евеліна пустила ручку своєї валізи, одягла сонячні окуляри і мовчки пішла за Дімкою. Мишко протягнув руку до Катіної сумки.
— Я сама! — впевнено відповіла дівчина і пішла у інший бік шукати свій будинок.
Мишко розгублено дивився в слід своїм майбутнім сусідам:
— Так, а це… А мені тоді куди? — не міг зрозуміти він.
Зрештою, він взяв рожеву валізу і покотив її у бік, куди пішли Дімка і Евеліна.
— Чекайте мене! — гукав він, проте ніхто не зупинявся.
Хлопець намагався йти якомога швидше, коліщатка валізи вистукували по плитці «тудук-тудук», а потім «хрясь» — і валіза потяглася однією стороною по землі. Мишко зупинився. Коліщатко рожевої валізи відламалося і покотилося кудись у траву. Хлопець заходився його шукати, розправляючи зелену ковдру тремтячими руками. «Нічого-нічого, я скажу батьку — він все полагодить!» — заспокоював себе Мишко.
Катя підійшла до будинку, який був поблизу і обійшла його. Біля дверей висіла табличка «4» — «Отже, третій десь поруч», подумала дівчинка. Трохи ближче до моря вона побачила зелений будиночок, поруч з яким розпустився кущ троянд. Катя вирішила розпочати з нього. По бруківці вона підійшла до будинку. Звідси вже було добре чути запах моря, крики відпочиваючих дітей і плескіт хвиль. Дівчинка не помилилася — на будинку була цифра 3. Через пішохідну доріжку від будиночку був невеличкий бетонний паркан і огорожа, за якими можна було побачити пляж. Пісок, ракушки та водорості на ньому перемішувалися з дитячими іграшками та підстилками.
— Нарешті! — вигукнув Дімка, який підходив до будинку, — Десять будинків обійшов!
Хлопець пройшов повз Катю і пішов сходами на другий поверх. Декілька кроків позаду йшла Евеліна, так само із високо задертим носиком. Дійшовши до Каті, вона приспустила свої сонячні окуляри, незадоволено оглянула будинок і дістала телефон.
— Хай! Ось я і на морі! — розпочала вона свій відео-звіт.
Каті це було нецікаво і вона зайшла в будинок.
У кімнаті стояло два ліжка, дві тумбочки і шафа. Вікна були наглухо забиті й Катя залишила двері відчиненими, щоб запустити свіже повітря. Вона підійшла до одного з ліжок і почала діставати свої речі. З вулиці доносилася лайка Евеліни. Незабаром Мишко заніс у кімнату зламану валізу.
— Я все виправлю! — намагався заспокоїти він дівчинку.
— Як ти виправиш? У тебе ж руки-крюки!
Мишко засмучено опустив голову. Йому було дуже прикро.
— Йди вже звідси, доки ще щось не зламав! — вигукнула Евеліна.
Хлопець поплівся з кімнати.
— Запитаю у мами, скільки така валіза коштує — будеш віддавати, — вже сама до себе продовжувала обурюватися дівчинка.
— Так треба було самій нести! — зауважила Катя.
— Все сказала? — відрізала Евеліна і гордовито продовжила, — Якби я була така, як ти, то теж би носила сама. Та завдяки своїй зовнішності, я можу обрати, кому з хлопців дозволити мені допомагати.
— Ооо…. так! — протягнула Катя і, відвернувшись, усміхнулася.
Евеліна озирнулася по боках:
— Так…я щось не зрозуміла…а де туалет, де ванна?..
Дівчинка у розпачі почала ходити по кімнаті, а Катя, взявшись за живіт впала на ліжко від сміху.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!