Знайомство

Хлопці і дівчата в автобусі незадоволено оглядали своїх нових товаришів по табору. За вікнами повільно пропливали дерев’яні двоповерхові будиночки. Під’їхавши до великої будівлі з скляними вікнами, автобус зупинився.

— Значить так, слухайте уважно! — почала Тамара Петрівна, — Зараз я зачитаю, хто у якому корпусі живе. Ви візьмете ваші речі з автобуса і занесете їх до свого будинку. Потім чекаю всіх тут, біля їдальні. На все у вас півгодини!

Вожата знову взяла до рук папери і, примружившись, приготувалася до читання.

— А можна помінятися? — почувся тоненький голос рудої дівчинки. Піднявши руку подруги, що сиділа поруч вона додала, — Я хочу з Аліною!

Інші хлопці і дівчата також почали викрикувати свої побажання та Тамара Петрівна їх перервала:

— Ніяких мінятися! Я потім вас по всьому табору вишукувати не буду! — гаркнула вожата. — Хлопці на другому поверсі, дівчата на першому. Номер один: Кирило Потєхін, Андрій Романов, Ганна Бузух, Тамара Захарченко.

Жінка глянула в салон автобуса. Невдоволені хлопці і дівчата вилазили зі своїх місць і прямували до дверей.

— Номер два: Данило Ружківський, Артем Пивоваров, Любов Корнійчук, Аліна Стодоля.

— Ура! — вигукнула руденька дівчинка, обіймаючи свою сусідку.

— Не «Ура», а швидко на вихід! — квапила дітей вожата. — Номер три: Дмитро Іванченко, Михайло Петренко, Литовченко Катерина, Єва Скузь.

— Добре, що я не з ними, — почувся голосний шепіт, Катя обернулася, проте визначити, хто це сказав не змогла.

Хлопці і дівчата вже виходили з автобуса, та хтось ще у слід їм крикнув:

— Так, звісно, у цих мажорів, певно якийсь «люкс», адже їхати автобусом вони не схотіли!

— А ну заспокойтеся! — вступилася Женя, — Не всім було зручно їхати з Києва автобусом! Тому люди діставалися, хто як міг. Будьте добрішими! Вам же разом 14 днів треба відпочивати!

Евеліна, Катя, Діма і Мишко, взявши речі, відійшли у бік від автобуса.

— Я — Мишко! — радісно вигукнув хлопчик, бажаючи познайомитися.

Евеліна, закотивши очі, відвернулася.

— Я — Катя, — тихо відповіла дівчина.

Дімка не захотів ні з ким говорити, злість на батьків його переповнювала. Він взяв сумку і пішов вперед шукати будинок.

— Гей, друже, зачекай! — гукнув Мишко.

Та Дімка йшов вперед. Мишко поглянув на валізи дівчат:

— Я допоможу!

Евеліна пустила ручку своєї валізи, одягла сонячні окуляри і мовчки пішла за Дімкою. Мишко протягнув руку до Катіної сумки.

— Я сама! — впевнено відповіла дівчина і пішла у інший бік шукати свій будинок.

Мишко розгублено дивився в слід своїм майбутнім сусідам:

— Так, а це… А мені тоді куди? — не міг зрозуміти він.

Зрештою, він взяв рожеву валізу і покотив її у бік, куди пішли Дімка і Евеліна.

— Чекайте мене! — гукав він, проте ніхто не зупинявся.

Хлопець намагався йти якомога швидше, коліщатка валізи вистукували по плитці «тудук-тудук», а потім «хрясь» — і валіза потяглася однією стороною по землі. Мишко зупинився. Коліщатко рожевої валізи відламалося і покотилося кудись у траву. Хлопець заходився його шукати, розправляючи зелену ковдру тремтячими руками. «Нічого-нічого, я скажу батьку — він все полагодить!» — заспокоював себе Мишко.

Катя підійшла до будинку, який був поблизу і обійшла його. Біля дверей висіла табличка «4» — «Отже, третій десь поруч», подумала дівчинка. Трохи ближче до моря вона побачила зелений будиночок, поруч з яким розпустився кущ троянд. Катя вирішила розпочати з нього. По бруківці вона підійшла до будинку. Звідси вже було добре чути запах моря, крики відпочиваючих дітей і плескіт хвиль. Дівчинка не помилилася — на будинку була цифра 3. Через пішохідну доріжку від будиночку був невеличкий бетонний паркан і огорожа, за якими можна було побачити пляж. Пісок, ракушки та водорості на ньому перемішувалися з дитячими іграшками та підстилками.

— Нарешті! — вигукнув Дімка, який підходив до будинку, — Десять будинків обійшов!

Хлопець пройшов повз Катю і пішов сходами на другий поверх. Декілька кроків позаду йшла Евеліна, так само із високо задертим носиком. Дійшовши до Каті, вона приспустила свої сонячні окуляри, незадоволено оглянула будинок і дістала телефон.

— Хай! Ось я і на морі! — розпочала вона свій відео-звіт.

Каті це було нецікаво і вона зайшла в будинок.

У кімнаті стояло два ліжка, дві тумбочки і шафа. Вікна були наглухо забиті й Катя залишила двері відчиненими, щоб запустити свіже повітря. Вона підійшла до одного з ліжок і почала діставати свої речі. З вулиці доносилася лайка Евеліни. Незабаром Мишко заніс у кімнату зламану валізу.

— Я все виправлю! — намагався заспокоїти він дівчинку.

— Як ти виправиш? У тебе ж руки-крюки!

Мишко засмучено опустив голову. Йому було дуже прикро.

— Йди вже звідси, доки ще щось не зламав! — вигукнула Евеліна.

Хлопець поплівся з кімнати.

— Запитаю у мами, скільки така валіза коштує — будеш віддавати, — вже сама до себе продовжувала обурюватися дівчинка.

— Так треба було самій нести! — зауважила Катя.

— Все сказала? — відрізала Евеліна і гордовито продовжила, — Якби я була така, як ти, то теж би носила сама. Та завдяки своїй зовнішності, я можу обрати, кому з хлопців дозволити мені допомагати.

— Ооо…. так! — протягнула Катя і, відвернувшись, усміхнулася.

Евеліна озирнулася по боках:

— Так…я щось не зрозуміла…а де туалет, де ванна?..

Дівчинка у розпачі почала ходити по кімнаті, а Катя, взявшись за живіт впала на ліжко від сміху.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.