Еноя

«Все почалося і скінчилося на Марсі – гадаю, саме так можна описати мою історію. Мені більше нічого додати.

Все, що тут написано, – чиста правда. Від початку й до останньої крапки – неймовірна, безжальна та болюча правда.

Ми маємо навчитися, допоки ще не запізно…»

Тим відклав ручку й згорнув списані аркуші навпіл. Обережно вклав їх у новенький конверт, і, задумавшись над словом «Кому», написав: «Людству – від Всесвіту». Подивився у вікно на Київську магістраль й зітхнув, як тільки може зітхнути втомлена від життя та усього світу, людина. Як не дивно, Тим чи не єдиний, хто бачив два світи, проте втомився від обох однаково.

Хлопець відставив стілець, на якому сидів, і вирішив перетягти старий вицвілий стіл до іншої стіни – трохи далі від вікна. Раптом тріснула одна з дерев’яних ніжок, тож Тиму довелося розвернути стіл так, щоб ніхто з адміністраторів готелю цього не помітив. Аж тут хлопець засміявся: навіть якщо хтось і помітить, рахунок за псування меблів йому точно вже не випишуть.

Він увімкнув «Бумбокс» і, підспівуючи солісту про дівчину з квітами у волоссі, підкурив цигарку. Очікувано закашлявся – добре, хоч підпалив правильним кінцем. Тим вважав, що куріння виглядатиме пафосно – у дусі всіх тих фільмів про самогубців. Зрештою хіба він – гірше?

Однією рукою Тим відсунув штори й відкрив широке вікно. В обличчя миттєво дмухнув поривчастий вітер, скуйовдивши густе біляве волосся. Воно розтріпалося й тепер безжально лізло в очі та рот. Тиму довелося міцно стягнути його на потилиці, затиснувши у зубах цигарку.

Хлопець обережно поглянув униз і відразу ж відчув запаморочення від висоти – двадцять сьомий поверх звучить не так страшно, як виглядає насправді. Внизу стояли припарковані – неначе фігурки колекціонера – різноколірні автівки; люди, поспішаючи сховатися від раптової літньої зливи, розбігалися у різні боки. Приємно пахло свіжістю.

У відображенні віконного скла Тим побачив себе: його світло-зелені очі – очі кольору марсіанського неба, – палко виштовхували гарячі сльози. «Ніколи не бачила таких очей!» – почув він її голос, неначе вона знову стояла поряд, пильно розглядаючи його обличчя. Тим тоді відповів, що зеленого неба не буває, а вона дзвінко й щиро розсміялася, неначе він сказав щось неймовірне. Рука несвідомо стисла кулон у кишені – шорстке гравіювання на металі приємно лоскотало долоню.

Тим був не з тих, хто любить очікування, тож вирішив, що більше йому тягнути й не треба. Він просто хотів, щоб цей біль вщух. Тим не міг винести бодай ще один день у цьому мертвому, гидкому світі, де замість душі у людей лише чорна безодня, і яку скільки не годуй – вона тільки більшатиме.

Хлопець не міг дихати: весь його біль, весь відчай та сльози, стислися у грудях, не даючи зробити вдих. Тим і гадки не мав, як, знайшовши й втративши все, він спромігся протягнути всі ці дні. Як він узагалі міг жити, їсти, спати та розмовляти з кимось, коли його повільно розчавлювало горе.

Отак ніхто й не здогадується, який Армагедон вирує у душі людини, навіть коли вона виглядає спокійною – буря під маскою штилю.

Тим знову затягнувся – на цей раз йому навіть сподобалося, – й одним швидким стрибком опинився на краю підвіконня. Дощ посилювався. Велично розкотився грім.