Еноя

– Хлопець у нормі? – запитав чоловічий голос.

– Так, йому вже краще, – пошепки відповіла дівчина. – Я саме закінчила збирати інформацію та передала тобі у відділ досліджень.

– Цікаво, що там у них сталося? Не кожного дня побачиш, як ілізойнери ледь не повбивали одне одного. Як його звуть?

Дівчина відповіла не відразу:

– Не знаю. Я не змогла знайти слідів чіпа. Він… здається, що він ніколи його й не мав. Як таке можливо, тату? Неначе він просто звалився з неба.

– Не кажи дурниць, люба, – чоловік м’яко засміявся. – Хтозна, до чого нині вдаються ілізойнери… Можливо, він вже з іншого покоління.

– Ти сам в це віриш? – шепіт переставав бути ледь чутним. – Він виглядає, як мій ровесник, тож абсолютно точно мав отримати чіп ще при народженні! Я вже мовчу про те, що після повстання ілізойнери хоч і навчилися діставати чіпи, шрами та сліди в організмі нікуди не зникають.

– Можливо, це хтось із півдня? – припустив чоловік, але сам одразу ж і відкинув цю ідею: – Хоча він не схожий на того, хто живе під землею усе життя. А що, власне, сказав Теос?

– Він був лаконічним. Сказав лише, що хоче особисто зустрітися із хлопцем.

Тим розплющив очі й закашлявся. Він не відразу зрозумів, що той спазм, та невидима залізна рука, що стискала й безжально палила його внутрішні органи, нарешті зникла. Над головою височила білосніжна стеля, яскраво світила лампа. У ніс відразу ж вдарив різкий запах ліків та стерильної, лікарняної чистоти; десь у кутку тихенько попискував невідомий прилад. Сумнівів не було: Тим у лікарні. Думки плуталися й він так і не зміг пригадати, як сюди дістався. Паніка потроху вщухала: врешті, тут бодай не намагаються його вбити. Тим застогнав, пробуючи перевернутися на бік. Біляве волосся, як завжди, лізло в очі.

– Ні-ні! – почув він високий дівочий голос, проте не зміг підвестися, щоб побачити, хто це. – Тобі ще не можна вставати!

Тим був щільно вкритий тонким білим простирадлом. Звільнивши руки, він одразу ж потер собі очі: вони не витримували такого яскравого світла й від цього сильно сльозилися.

– Що… – його рот повністю занімів, як тоді, коли йому вкололи три порції знеболювального, щоб вирвати два “важкі” зуба. – Що…

Нарешті дівчина опинилася у полі його зору: вона підсунула стілець ближче. Чиїсь важкі кроки поспіхом віддалилися й зникли за дверима.

– Мене звати Елініямо, – ввічливо представилася незнайомка. – Я допомагатиму тобі з відновленням та інтеграцією.

Нарешті з ним хтось розмовляє! Тим ледь помітно зітхнув. Дівчина нахилилася ближче й хлопцеві вдалося краще її роздивитися.

На вигляд їй було років двадцять. Елініямо мала доволі худе, проте кругле обличчя та коротке темне волосся. Кирпатий носик тягнувся вгору й робив її личко по-дитячому грайливим. Дівчина виглядала доволі мініатюрною; на ній був дивний сріблястий светр, що закривав шию практично по самі вуха, закручуюсь по краях. В її глибоких темних очах читалося співчуття.

На спинці стільця охайно висів світло-рожевий халат.

– Гарне… ім’я, – нарешті вичавив із себе Тим.

З вікна подув легкий вітерець, гойднувши білу фіранку. Її краї плавно рухалися по підлозі, нагадуючи хвилі моря, що раз у раз накочуються й відповзають назад.

Тим не міг роздивитися палату цілком, тож обвів поглядом те, що було безпосередньо перед ним. Окрім медсестрички (Тим подумки охрестив її саме так) в палаті начебто нікого не було. Біля ліжка стояв плаский монітор – він тримався на довгих ніжках з коліщатками й саме з нього час від часу чувся отой розмірений писк, що беззаперечно асоціювався з лікарнею.

Елінійямо доброзичливо посміхнулась і обережно поклала руку на груди хлопцю. Від цього доторку Тима пробили дрижаки. Фраза колишньої дівчини про те, що Тим навіть на смертному одрі зазиратиме у декольте усім жінкам, що прийдуть з ним попрощатися, набула нового сенсу.

– Чому ти був без чіпа? – запитала Елініямо. – Ти – ілізойнер?

Останнього слова Тим не зрозумів, але після усього, що йому довелося пережити, це цілком нормально. У вухах ще трохи дзвеніло, проте здебільшого він почувався добре, наче й не було ніякого поранення. Звичайно, ніхто не виключає, що Тима просто могли накачати знеболювальним й усі його страждання відклалися лише на деякий час.

– Т-тим, – не знаючи, що ще сказати, відповів хлопець. – Мене звати Тим.

– Теееем – протягнула вона з якимось незнайомим акцентом. – Воно дивно звучить.

Тим провів язиком по пересохлим губам:

– Моє… повне ім’я – Тимофій. Але нікому про це не кажи, – він змовницькі підморгнув, намагаючись виглядати невимушено.

Тим ніколи не любив показувати комусь свою слабкість, а тим паче жінкам. Особливо, якщо вони – гарненькі.

– Тимо-фіііій, – знову майже проспівала його ім’я дівчина.

Вона виглядала до кумедного спантеличеною, проте доволі привабливою. Не зовсім його типаж, хоча так навіть цікавіше. Тим спостерігав за новою знайомою, не в змозі відвести погляду. У її маленьких вухах миготіли дрібні сережки, з якими грався сонячний промінь, а над ними ледь курчавилося по-хлоп'ячому коротке волосся. Кожен його завиток мав свою неповторну форму, окреслюючи гарненьке обличчя.

Тим хотів поцікавитися, що означає оте слово “ілізойнер”, яке вона сказала, та раптом розчахнулися скляні двері й до палати хтось увійшов. Тим поволі підняв голову й побачив чотирьох чоловіків. На його подив вони мали абсолютно однаковий вигляд: починаючи від сріблястих комбінезонів й закінчуючи ідентичними обличчями. Трохи запізніло до Тима дійшло, що вони – не люди.

У палаті відразу ж стало тісно: двоє з них підійшли до ліжка, ще двоє – залишилися біля дверей. Тим помітив, що коридором ходять лікарі та пацієнти – усі вони поводили себе так, неначе нічого дивного не відбувалося.

– Сюди не можна! – вигукнула Елініямо, звертаючись до незнайомців. – Він під моїм наглядом!

Про всяк випадок Тим вирішив встати. Він обережно підвівся, скинувши простирадло, й опустив босі ноги на прохолодну підлогу. Мимохідь глянув на свій одяг: на ньому була простора біла майка та м’які сірі штани.

У голові гуділо, а між шиєю та лівим плечем пульсував біль. Йому здавалося, наче з шиї щось стирчить, але, провівши пальцями по шкірі, Тим нічого не знайшов, якщо не зважати на ледь помітний рубець. Звідки він там узявся?

– Що сталося? – запитав Тим.

Він все ще не був певен, хто ці відвідувачі: роботи чи люди, тому не знав, як себе поводити. До того ж Тим не хотів, аби Елініямо почувалася у небезпеці. Хлопцеві довелося зібрати усю волю в кулак, намагаючись не гепнутися на підлогу від запаморочення.

Незнайомці – всі, як один – дивилися на Тима скляними очима. Абсолютно всі їхні рухи були синхронними – це трохи лякало. Чи могли на Землі розробити щось таке, допоки він був на Марсі? Певно, що могли. Не те щоб роботи були чимось новим, проте здебільшого вони займали інші посади: прибиральники, робітники на заводах тощо. Та все одно хтось мав їх контролювати. А ця четвірка виглядала доволі агресивною та незалежною.

– Я – Тим Шевченко, старший інженер-механік, – Тим старався бути ввічливим, проте строгим. Все ж машини мають служити людям. – Я можу поговорити з вашим керівництвом? Або краще зв’яжіть мене з Івонським. На Марсі стався вибух і я…

Один з незнайомців, що стояв ближче за інших, витягнув з-за пояса зброю й навів прямо на обличчя Тима. В ту ж мить ще три пристрої, схожі на пістолети з екранами, зайняли аналогічні позиції. Тим відчув поколювання у шиї й повільно підняв руки. Хотілося нервово засміятися: не кожного дня тебе намагаються вбити усі, хто вперше тебе бачить.

– У нього зовсім немає даних? – запитав робот в Елініямо, не відводячи очей від Тима. Його так звана зброя не мала антени, проте з її отвору тягнувся ледь помітний рожевий промінь.

Дівчина саме накинула халат на плечі й стояла, схрестивши руки на грудях та вклавши у свій погляд усю можливу лють. Здавалося, її геть не обходив ані зовнішній вигляд незнайомців, ані небезпека, що так і віяла навсібіч.

– Так, – роздратовано відповіла Елініямо. – Тільки перекладач. Але якби ви прочитали мій звіт, вам би не довелося вриватися у покої людини, що відпочиває! Ким би він не був за стінами цієї будівлі, – Елініямо вказала тоненьким пальцем у сторону Тима, – тут він – мій пацієнт. Не забувайте, що нам, людям, потрібен спокій для відновлення.

Тиму було трохи ніяково від того, що дівчина аж так його захищала, але вона говорила настільки сміливо, карбуючи кожне слово – неначе молот, що забиває цвяхи, – що хлопець вирішив не перебивати її.

Помітивши свій костюм, який висів у протилежному кутку палати, Тим зробив декілька кроків в ту сторону. У кишені мали б бути документи – ті мовчазні придурки їх тоді не знайшли.

Різкий біль у шиї змусив Тима впасти й корчитися на підлозі, як слимак від солі – господи, ну чому саме таке порівняння виринуло з його пам’яті? Тіло пекло так, неначе у нього під шкірою розливалася кислота, роз’їдаючи кістки та плоть. Це продовжувалося, аж поки один з роботів не перестав натискати на кнопку свого пристрою. Що ж, на відміну від схожої зброї банди свистунів (Тим похвалив себе за дотепність), у цих роботів ніяких проблем з нею немає.

– Негайно припиніть! Теос! – гукнула когось дівчина.

Полегшення було солодким та приємним. Тим ледве встав, із силою відштовхнувшись від підлоги. У цей момент, як за наказом, роботи одночасно розвернулися й мовчки покинули палату. Без вибачень, без “давай ми допоможемо тобі встати, Тиме” – ніби він тут лише частина декорації, яку не варто сприймати окремо від вистави.

– Ти їх вибач, Тиме, – мовила Елініямо, допомагаючи йому дійти до ліжка.

Вона ледь діставала хлопцеві до плеча, проте все ж змогла взяти частину його ваги на себе.

– Теоси насправді хороші, але ж у нас воєнний стан… А тут ти – чужинець, який невідомо звідки узявся, адже твоїх даних просто не існує. Тебе знайшли під час патрулювання на території ілізойнерів, хоча ми не певні, що ти до них належиш.

– До кого? – не зрозумів Тим.

Він обережно потер скроні. За вікном жевріло вечірнє сонце, відкидаючи довгі промені на стіну та розділяючи її нерівними блідо-жовтими рисками.

– Ілізойнерів, – знову повторила дівчина.

– Я не знаю, хто це.

Елініямо пронизливо дивилася на Тима, неначе сумніваючись, чи він справді не знає. Напевно, його здивований вигляд та зрештою і сама ситуація змусили Елінійямо пояснити:

– Ілізойнери – це відступники, Тиме, – дівчина встала й почала повільно крокувати палатою. Її білі туфлі без підборів поскрипували від кожного кроку. – Вони не приймають наших законів, вони не приймають штучний інтелект… Ілізойнери настільки оскаженіли, що витягують чіпи з себе останні десять років і переховують новонароджених дітей, щоб ті його узагалі не отримали.

Тим не знав, що відповісти, бо тепер питань у нього стало тільки більше. Які в біса ілізойнери, які чіпи? Він не міг пропустити такі важливі нововведення, хіба що був у відключці років сто, але це неможливо.

Елінійямо зупинилася й сіла на краєчок ліжка поряд з Тимом. Він обережно випрямив спину й трохи посунувся у бік, звільняючи місце.

– Якщо ти не з ними, тоді звідки ти? – пошепки запитала дівчина.

До Тима донісся тонкий, ледь вловимий аромат її парфумів: квітуча вишня після дощу. Точно такий запах він відчував колись у найпрекраснішому місці на Землі: у саду своєї матері. Після її смерті тато зрубав усі дерева й продав їхній дім, забравши п’ятирічного Тима з собою в брудну й прокурену майстерню.

Тиму хотілося заплющити очі й уявити – хоча б на одну мить – що мати поряд. Натомість він відповів:

– Я народився на Миколаївщині й потім переїхав до Києва; працюю у команді астронавтів приватної фірми «Івон». Ми займаємося розкопками на Марсі, шукаємо деякий матеріал, який повністю переверне науку.

Дівчина смішно нахмурила брови й втупила погляд у стіну. Деякий час вона мовчала, тільки зрідка беззвучно ворушачи губами. Тим, сам не знаючи навіщо, ввічливо чекав. Коли ж він зазбирався врешті вийти, притримуючись за білосніжну стіну палати, Елінійямо знову подивилася на хлопця.

– Таких міст не існує, – повідомила вона. – Я не знайшла жодної інформації стосовно того, що ти сказав. Гадаю, як тільки ти прийдеш до тями після імплантації, я відведу тебе до Теоса.

Тим сперся об стіну й важко зітхнув. Йому подумалось, що це все схоже на якийсь невдалий жарт. От зараз ця дівчина посміхнеться й скаже, що його розіграв сам Івонський. Зааплодують усі присутні, з-за штор вистрибне Стенлі з камерою, і все виявиться таким легким та зрозумілим... Інакше як йому осягнути ті нісенітниці, які верзе ця дівчина? Вона каже про імплант, про якихось ілізойнерів; до нього в палату вдерлися справжні людиноподібні роботи, а його батьківщини не існує? І це при тому, що зовсім нещодавно на нього напала зграйка дивних цокальників-свистунів. Що з цього могло б отримати приз за найдурніший жарт?

І що найгірше, ця мила медсестричка – чи хто там вона – не дуже й хоче вводити Тима у курс справи. Неначе він мав якимось магічним чином до усього допетрати сам. Прям задачі із зірочкою, які Тим лускав у школі, немов горішки. От тільки тепер все стало значно складніше.

Дівчина підвелася, задерши голову й уважно вдивляючись в обличчя Тима. Їх розділяли всього декілька кроків. В якийсь момент хлопцеві навіть стало ніяково.

– У чому справа? – не витримав він.

Елінійямо зашарілася й відповіла, ледь чутно:

– У тебе дивний колір очей. Як небо.

Тим на декілька секунд закляк, повільно обдумуючи слова дівчини, прокручуючи їх у голові знову і знову. Здавалося б, відповідь лежить на поверхні, але він вирішив пояснити, хоч і злегка роздратовано:

– Де ти бачила зелене небо? Його не існує! Хіба що північне…

Елінійямо дзвінко засміялася, не давши йому договорити. Тим демонстративно розвернувся й підійшов до вікна. Воно мало форму витягнутого еліпса й за розміром було трохи вище Тима. Відсунувши фіранку, він так і залишився стояти, бездумно стискаючи її у руці. Тим не міг відвести погляду від дивного зеленого неба, в яке, неначе довгі списи, встромилися витягнуті будівлі – такі високі, що годі було й побачити їхні верхівки. Десь поряд пролетіла автівка, у якої геть не було коліс.

Елінійямо не стала зупиняти пацієнта, коли той із жахом вибіг з палати й попрямував на вулицю, притримуючись за стіни довгого коридору. Дівчина лише ніяково посміхнулась двом черговим лікарям на рецепції й поквапилася за хлопцем.

Перехожі обережно обходили Тима, але потайки кидали зацікавлені – а іноді й занепокоєні – погляди. Хлопець ходив уздовж лікарні, то хапаючись за голову, то зупиняючись, аби перевести подих. Взуття на ньому не було.

Елініямо наздогнала його швидко: Тим не планував тікати, як їй могло б здатися на початку, а лише заворожено ходив туди й назад, роззираючись довкола. Він відчував себе маленьким – буквально крихітним – неначе увесь світ раптово розширився.

Тим подивився на дівчину. Його зелені очі непропорційно збільшилися й Тим нервово почухав потилицю.

– Усе нормально? – ввічливо запитала Елініямо, порівнявшись із ним.

– Де я?

У цьому начебто звичайному питанні причаївся жах – він був настільки реальним, що, здавалося, затягував Тима у свої липкі обійми. Дівчина підкорилася раптовому бажанню й обхопила руку хлопця. Він тремтів.

Тим щоразу смикався, коли поряд проїжджали машини, або точніше “ковзали” у повітрі, видаючи тонкий скрип: схожий на той, який з’являється при витиранні сухих вікон. Дивитися на небо він більше не хотів, тому старався не підіймати голови.

– Міліоній – це наше місто, – відповіла Елініямо. Вона розгублено дивилася по сторонах, неначе очікуючи, що от-от хтось з’явиться.

– Ні! – пошепки перебив Тим. – Де я – узагалі?! – він багатозначно обвів руками навколо себе – Це – Земля?!

Не дочекавшись відповіді, він швидким кроком наблизився до проїжджої частини, де на чорно-білому світлофорі, чекаючи своєї черги, левітував автомобіль. Він мав овальну форму, а скло його було матовим й абсолютно чорним, тому роздивитися, що ж там всередині, не вдалося.

Складалося враження, що в авто узагалі не було дверцят – напевно вони відкривалися автоматично. Між цим дивним транспортом та сірою дорого, схожою на звичайнісінький асфальт, не було абсолютно нічого. Пів метра порожнечі, яка до біса лякала Тима. Та ще більше він жахнувся, коли авто, замість того, аби рухатися вперед, почало підійматися кудись угору, до високих циліндроподібних будівель.

Широкими тротуарами ходили туди й назад звичайні люди, які відрізнялися хіба що дивакуватим стилем. Практично усі вони, як і Елініямо, були вбрані у закритий одяг, що обтягував тіло й закривав його майже повністю.

Обабіч, наскільки вистачало погляду, росли дерева; яскраві неонові вивіски засліплювали, хоч сонце ще трималося за горизонт. Зображення були напівпрозорими й літали просто неба, раз у раз перетікаючи у різні форми.

Дерева, як і ті, що Тим бачив до цього, мали золотавий колір та спіралевидні стовбури, але з-поміж листя тут визирали ще й квіти. Їх кольори були різними: прямо біля доріг майоріли яскраво-сині квітки, а уздовж лікарні були висаджені кущі з великими блідо-рожевими бутонами. Кожна квітка була розміром з Тимів кулак, а пелюстки вони мали настільки бліді, що практично просвічувалися. Неначе тонке мереживо.

Авжеж Тим розумів, що дивні рослини бувають і на Землі – залежно від країни, але це небо, ці машини, зброя, роботи в палаті … Тим набрав повні груди повітря, та спробував зупинити тремтіння. Він відчував дикий дисонанс із тим, що він бачив та тим, що заперечував його мозок.

– Це ж не може бути Землею… Ну просто не може!

– Перепрошую? – дівчина не відставала ані на крок.

– Планета! – не вгавав Тим. – Яка це в біса планета, Елініямо?!

– Еноя… – прошепотіла вона.

Тим всівся просто посеред вулиці й обхопив голову руками. Щось було не так. Щось, бляха, точно було не так.