Еноя

Крізь сон до нього долинав гучний звук: хтось раз у раз бив чимось важким і залізним й Тиму здавалося, що гатили прямісінько йому по голові. У повітрі витав кислий запах, схожий на перестиглі томати, а в роті відчувався металевий присмак крові.

Тим відчув, що лежить на м’якій землі просто неба. Волосся злегка тріпотіло від теплого вітру й лоскотало обличчя. Хоч очі ще погано відкривалися, денне світло м’яко просочувалося й зігрівало повіки.

Коли стукіт закінчився, усе навколо оповила тиша. Жодного звуку, скрипу, співу пташок або дзижчання комах. Було у цій дивній тиші щось штучне. Неживе.

Через кілька хвилин вільного дихання свіжим повітрям до Тима дійшло, що він без шолома – той лежав в кількох кроках, із великою тріщиною на склі. Здивовано підвівшись, Тим зробив ще декілька обережних вдихів – про всяк випадок. Все було чудово: тепле повітря ковзнуло всередину, огорнуло легені й з полегшенням вийшло назад.

Отже, він на Землі? Тим роззирнувся, намагаючись прийти до тями.

Небо затягнули темні, майже чорні хмари, й повітря навколо просякло свіжістю, що знаменувала швидке наближення дощу. Навколо, куди не глянь, простяглася гола земля. Важко було повірити, що Тим якимось чином опинився сам у полі, та ще й на Землі, коли перед цим його від рідної планети відділяли більш ніж двісті мільйонів кілометрів!

В око впало дещо дивне: земля під ногами мала жовтуватий відтінок – неначе її щільно засипали діатомітом. Тим пригадав, що його мати колись додавала такий порошок до кімнатних рослин, від чого земля в їхніх горщиках теж була жовтою. Найбільше за все мама обожнювала фіалки, тож їхній будинок нагадував райський сад, де майоріли білі, фіолетові, рожеві та блакитні квітки. Разом із вишитими фіранками, білими підвіконнями та фотографіями, які мати регулярно друкувала, дім набував неймовірного затишку. Затишку, який спроможна дати тільки людина, закохана у життя.

Тим глибоко вдихнув й закрив очі. Він мало що пам’ятав про ті часи, та коли раптом мозок підкидав щось давно забуте, хлопець намагався втримати цей спогад якомога довше. Авжеж Тим розумів, десь глибоко в душі, що мав би її відпустити. Ну не можна триматися за минуле усі двадцять років! Якщо ти не можеш змиритися зі смертю близької людини та жити далі – скоро на тебе чекатимуть проблеми. Навіть знаючи про це, Тим нічого не міг вдіяти. За своє життя він втратив багатьох хороших людей, проте втратити її – це катастрофа всесвітнього масштабу.

Стягнувши рукавиці, Тим загріб рукою трохи землі й просипав між пальцями: вона була м’яка й легка, немов повітряна. Навколо не було ані душі. Всі неначе зникли, розчинились у цілковитій тиші. Тим чув, як б’ється його власне серце: воно методично відлунювало у вухах, пришвидшуючись. Складалося враження, що про Тима просто забули й кинули напризволяще.

Що ж, треба шукати цивілізацію. Щоб там не сталося, Тим має знайти хоч когось, хто пояснить йому, що в біса тут відбувається. Він перевірив костюм: той був неушкодженим, але доволі брудним. Поряд із розтрощеним шоломом лежав плеєр: Тим витер його рукавом й поклав назад до кишені. Він нервово ковтнув, уявивши на мить, що було б з його головою, якби шолом її не врятував.

Хлопець поволі крокував уперед, загрузаючи чоботами у пухку жовту землю. Він не мав якогось конкретного напрямку, тож дозволив своїм ногам та своєму чуттю вести себе. Куди б ти не йшов, ти кудись-таки прийдеш. Тим посміхнувся й відмітив про себе, що ця фраза доволі глибша, аніж здається на перший погляд.

Щоб чимось себе зайняти, Тим вирішив пригадати усі події, що трапилися до вибуху. Він пам’ятав, як спустився у шахти, як лагодив один з бурів та знайшов у ньому старий медальйон, що невідомо звідки узявся, а потім… Блискучий блідо-рожевий пил, дивовижної краси кристал, відчуття ейфорії від здійснення давньої мрії. Вибух. Йому сильно пощастило відбутися тільки розбитим шоломом, та ситуація в цілому залишала ще багато запитань.

Він дійшов до високого пагорба, що самотньо височив над землею. Піднявшись, Тим нарешті зміг роззирнутися: попереду розкинулася тоненька смужка рудих дерев: їхнє листя мало тьмяно-жовтий колір, як зазвичай буває восени. За деревами виднілися будівлі. Роздивитися їх було важко через густе листя та похмуру погоду.

Брунатно-жовтий листок стрімко пролетів повз Тима, закручуючись од вітру й прямуючи у протилежну від лісу сторону – туди, де височила висока сіра стіна. Спочатку Тим навіть не помітив її, адже вона ховалася за хмарами та щільним туманом. Та ось тепер він не мав сумнівів, що дивиться саме на високу й могутню стіну, якій не було видно кінця-краю. Така споруда не викликала у нього довіри, а тим паче бажання до неї підходити. Тож Тим пішов уперед.

Вже підійшовши ближче, він помітив, що форма дерев була дещо дивною: стовбури росли не прямо, а закручувались у спіраль. Гілок було багато: як, скажімо, у сосни, і на кожній гілці росла сила-силенна листя. Їхній колір злегка переливався, неначе вони були глянцевими. Тим торкнувся одного й не зміг приховати здивування: на доторк листя було м’яке й ніжне – як шматок жовтого шовку. Він зірвав один листок й сунув у кишеню – щоб запитати у когось з місцевих, як називається таке дерево.

Наприкінці цього дивного лісу де-не-де стали вигулькувати забудови, які тепер можна роздивитися детальніше. Навіть неозброєним оком було помітно, що усі будинки – покинуті. Деякі з них вже обвалилися, перетворившись на безформну й незграбну купу каміння, а інші ще стояли, немов привиди, мовчки очікуючи на таку ж невеселу долю. Будинки, що збереглися, були напрочуд видовженими, але при цьому геть не високими: Тим не помітив жодного, що був би вищим за третій поверх. Ці забудови, немов гірські хребти, розтягнулися на сотні метрів навколо.

Окрім того, що він опинився невідомо де, Тима не полишала у спокої ще одна проблема: кристали. Де вони, хто їх ще бачив та чи не забув цей хтось про Тима? Хлопець й гадки не мав, що там зі Стенлі та з усіма іншими, хто був на станції. Тільки одне він знав напевне: йому потрібно якнайшвидше поговорити з Івонським щодо кристалів – поки ніхто інший не привласнив собі знахідку. Тим розумів, що напарники гратимуть роль друзів рівно до моменту, де вирішується доля. Його, їхня, – не так важливо. Довіряти комусь – означає свідомо йти на ризик. А ризикувати Тим не любив. Хай як це було егоїстично, він навчився у першу чергу думати лише про себе. І ще жодного разу про це не пошкодував.

Він ступив на якусь подобу старої та занедбаної дороги, й власні кроки враз здалися Тимові оглушливими. Його не покидало відчуття небезпеки, від якого волосся ставало дибки. Проходячи повз будинки, що розтягнулися з обох сторін, Тим почав уважніше придивлятися до них, тепер вже сумніваючись, чи дійсно вони закинуті. Декілька крапель дощу ляснули по обличчю. Здійнявся сильний вітер. Тиша була гнітючою, важкою; її тиск відчувався кожним міліметром шкіри.

Помітивши якийсь рух збоку, Тим розвернувся для захисту, але не встиг: щось холодне й гостре притислося до його шиї. Вмить чиїсь руки нахилили його обличчям до землі, а нога – притисла намертво. Тим відчув, як йому зв’язують руки й відразу ж, – як тільки його рвучко поставили на ноги, – хтось накинув йому на голову мішок.

– Що ви в біса робите?! – Тим намагався відбиватися, але, отримавши важким чоботом у живіт, всі інші слова враз вилетіли з нього разом із повітрям.

Він не впав тільки тому, що чиїсь руки його вчасно підхопили. Тим не міг точно визначити кількість людей, що його оточувала, проте судячи з кроків, що лунали навколо, нападників було не менше двох. Викрадачі зовсім не розмовляли одне з одним, а лише штурхали Тима у спину, змушуючи йти швидше, проте від цього він тільки втрачав рівновагу. Декілька разів хлопець впав й забив собі підборіддя, але його мовчазні супутники не надто звертали на це увагу. Мішок заважав нормально дихати й Тим відчував приливи неконтрольованої паніки.

Раптом він почув легке присвистування й два різких клацання язиком у відповідь. Процесія на якусь мить зупинилась й продовжила свій шлях після легкого скрипу, що зазвичай видають старі двері. Далі Тима повели сходами вниз – тут, нарешті, хтось взяв його під руку, щоб хлопець втримався на ногах. Тим вирішив, що не зайвим буде порахувати сходинки: це допоможе вгамувати паніку та дасть розуміння, як глибоко вони спускатимуться. Після трьохсотої він здався. Цим клятим сходинкам просто не було кінця.

Неодноразово Тим звертався до своїх викрадачів, говорячи українською, англійською, німецькою та трохи іспанською, але все було марно. Тільки важке дихання та швидкі кроки видавали їхню присутність.

Тима здивувало, що він не відчував характерний для підвалу сморід, адже зазвичай під землею було важче дихати через погану циркуляцію повітря та підвищену вологість. Приблизно через десять хвилин після того, як Тим кинув рахувати сходинки, вони нарешті скінчилися. Його одразу ж притисли обличчям до стіни й Тим відчув приємну прохолоду, що йшла від каменю. У своєму костюмі хлопець неабияк спітнів, бо той призначався для зовсім інших температур всередині шахт Марса.

– Уік, уік, – приблизно так звучали оті перегукування між незнайомцями. Свист відрізнявся довжиною та тональністю: той, хто його тримав, свистів низько й протяжно, а другий відповідав високими короткими звуками.

Тима декілька разів грубо обшукали та, знайшовши плеєр, годинник і декілька паперових карт із шахтами Марсу, забрали усе це добро собі.

Щось залізне брязнуло об камінь і Тим не зчувся, як вже летів вниз, не в змозі витягнути вперед руки. Він так сильно вдарився підборіддям об тверду підлогу, що почув, як клацнули зуби. Тим навіть здивувався, що ті лишилися цілими. Проте хлопець прокусив язика й тепер відчував, як його рот поволі заповнюється теплою рідиною.

Кроки швидко віддалялися й врешті стихли. Тим опинився сам бозна-де і, навіть пововтузившись на землі й стягнувши з голови мішок, він нічого не побачив: навколо нависала густа й непривітна темрява.

Приблизно через годину, п’ять або десять – Тим декілька разів відключався й абсолютно втратив відчуття часу, – він почув чиїсь кроки, що неквапливо ступали східцями. Разом з цим звуком наближалося слабке світло. Для Тима, який хтозна скільки пролежав у цілковитій темряві, навіть цей слабкий промінчик здався найяскравішою зіркою у всесвіті.

Увесь той час, допоки Тим валявся у напівпритомному стані, його мозок невпинно працював. Хлопець гарячково шукав у пам’яті усіх, хто потенційно міг бути причасним до його викрадення. Виявилося, що таких людей було удосталь. Варто було лише впустити сумніви у свою голову, як вони миттю перетворилися на параною. Тим навіть думав, що його “прибрав” сам Івоньський – щоб ні з ким не ділити солодкої слави. Або ще гірше: його напарник, Стенлі, який був ледь не найкращим другом. Зрештою Тим зупинив себе: не маючи достатньо доказів, можна підозрювати абсолютно всіх й остаточно збожеволіти.

Хтось наближався. Тим ледь підвівся й на колінах підсунувся ближче, аби краще розгледіти відвідувача. Горло неначе шкрябали тисячі голок: Тим навіть не думав, що колись буде мріяти про ковток води кожну кляту секунду. Його волосся злиплося від бруду, поту та крові. Боліли руки, особливо зап’ястки – той, хто його зв’язував, добряче постарався й затягнув мотузку так, що тільки дивом не перерізав шкіру.

Тим притулився лобом до холодних ґрат й став чекати. Тепер він зміг роздивитися приміщення, у якому знаходився: це була брудна, невеликих розмірів кімната, де навпроти Тима знаходилася ще одна камера. Вона була порожньою. Зліва тягнувся вузький коридор, а за ним – сходи.

Чиясь нога саме ступила на землю й Тимові довелося примружитися: світло боляче лизнуло очі. Задзвеніли залізні ключі.

– Гей, я тут, чуєте? Мене звати Тим Шевченко! Будь ласка, зв’яжіться з Івонським! – Тим кричав одне й те саме, допоки високий чоловік неспішно крокував до нього. – Я зі станції «Воля», що на Марсі. Я маю доступ до шахт та є чинним керівником проєкту «Енергія життя».

Незнайомець зупинився, мовчки шукаючи потрібний ключ з-поміж десятка інших.

– Дякую вам! – прошепотів Тим. – Дякую! Я не серджуся, чесно. І якщо ви назвете мені своє ім’я, я обов’язково випишу чек на приємну суму.

Що ж, це все-таки чиясь помилка. Тривога, що стискала груди, нарешті відійшла й хлопець, розслабившись, бурмотів безперестанку. Клацнув замок. Тим декілька разів видихнув і, коли його та чоловіка більше не розділяли ґрати, повернувся спиною та простягнув зв'язані руки.

– Я був би щиро вдячний. Врешті, я ж не злочинець.

Незнайомець раптово вхопив Тима за руки й з силою розвернув у сторону виходу. Перш ніж зорієнтуватися й хоч якось зреагувати, хлопця вже штовхали у спину, змушуючи йти. На цей раз Тим бачив дорогу, тож зміг помітити, що у стіні поряд зі сходами також є прохід: замість дверей там висіла темна тканина. Вона м’яко торкнулася обличчя Тима, коли той проходив крізь неї.

– Куди ми ідемо? – запитав Тим, хоча й знав, що ніхто йому не відповість.

Так і сталося: чоловік мовчки продовжував крокувати позаду, час від часу штовхаючи Тима, коли той сповільнював крок. Джерело світла було тільки у незнайомця, хоча Тим так і не зрозумів, де воно. Світло було яскраво-білим й розсіювалося на достатньо велику відстань. З боків, на кам’яних стінах, виблискувало щось синє: Тимові пригадалася біолюмінесценція, яку він спостерігав колись на Чорному морі. Придивившись, він впевнився, що це живі організми: вони ледь помітно роїлися на стіні й мерехтіли слабким блакитним світлом.

Йти ставало дедалі важче: відчувалося, що дорога веде вгору. Прохід був доволі вузьким, тож про втечу не могло бути й мови: Тим просто не зможе проскочити повз мовчазного кремезного супутника. Залишалося тільки йти вперед та сподіватися, що хтось нарешті пояснить йому, що ж на бога тут відбувається.

Нарешті він побачив вихід: наприкінці тунелю виднілася арка, що вела на подвір’я. Тим підняв очі вгору: хмари затягнули небо, відкидаючи тьмяну сутінкову тінь. Подвір’я було невеликим, оточеним стінами з усіх боків. По всьому виходило, що ця ділянка була нічим іншим, як внутрішнім двором однієї з будівель.

Прямо по центру, навколо круглого столу, стояли люди: такі ж похмурі, як і той, хто вів Тима. Незнайомців було троє: жінка та двоє чоловіків. Вони обговорювали щось впівголосу, але, зачувши відвідувачів, одразу змовкли.

Отже, вони таки вміють розмовляти.

Кожен з них розвернувся, аби роздивитися Тима краще. Одяг вони мали схожий: темні штани та кофтини, що повністю закривали руки та шию; на головах – хустки, пов’язані на кшталт куфії; важкі коричневі чоботи. При згадці про чоботи у Тима знову заболіло в області живота. Люди мали доволі високий зріст, приблизно як Тим або навіть вище – неначе тут зібрався клуб баскетболістів. Усі вони, включно з жінкою, були м’язистими: навіть Тим, який тягав залізо тричі на тиждень, позаздрив тим рельєфам, що виднілися під їхнім одягом.

На плечах незнайомців висіла зброя, хоча вона й відрізнялася від тієї, яку звик бачити Тим. Щось, схоже на пістолет, мало тонку антену замість дула і декілька білих кнопок на сірому корпусі. Супутник Тима востаннє його штовхнув і, блаженно зітхнувши, поплентався кудись в інший бік. Тим чув, як десь недалеко дзюрчить вода – можливо, якийсь струмок – й жадібно облизав сухі губи.

Деякий час усі витріщалися одне на одного, але ніхто й не думав розв’язувати Тиму руки. Він почував себе неначе шкільний шибайголова, що очікує на чергову догану від директора.

– Скажіть, я щось порушив? – врешті-решт Тим не витримав.

Хлопець подумки складав план втечі, хоча розумів, що це матиме сенс тільки якщо він знатиме, як вибратися з цієї будівлі.

Незнайомці уважно придивлялися до Тима. Жінка зняла з плеча зброю й наставила на хлопця. “Антена” засвітилася червоним.

– Гей, спокійно! Просто відведіть мене до вашого керівництва і ми все вирішимо, обіцяю. Це певно якесь непорозуміння, – Тим намагався говорити якомога безтурботніше. – У мене є посвідчення та допуск до секретних об'єктів на Марсі.

Один з чоловіків клацнув язиком й підійшов ближче. Тим помітив, що з його кишені стирчить плеєр.

– Гей! Узагалі-то це моє! Він дорогий мені, виродку!

Тим потягнувся до чоловіка, але жінка без роздумів натисла на кнопку. Хлопець перелякано заплющив очі, очікуючи якогось удару струмом або чогось на кшталт того, та нічого не трапилося. Судячи з виразу облич жінки та її напарників, вони теж очікували на щось інше. Тож Тим, користуючись кількасекундною перевагою, вдарив головою незнайомця з плеєром. Той, хитаючись та хапаючись за розбитого носа, зробив декілька кроків назад і завалився на стіл. Падіння супроводжувалося тріском дерева та хрускотом скла.

Тим знав, що шансів у нього мало, але ж як скоро вони знайдуть справну зброю? Стояти й чекати, допоки їхні трикляті антени перезарядяться, він точно не хотів, тому вирішив завдати цим придуркам неабиякого клопоту.

Допоки жінка розбиралася з пістолетом-який-не-вистрілив, інший чоловік намагався підібратися ближче до Тима. Він дістав з-за пояса щось схоже на ніж: його леза проходили з обох кінців, а посередині він був перев’язаний фіолетовою мотузкою. З розторощеного столу підвівся перший чоловік і, не пам’ятаючи себе від люті, загарчав й кинувся вперед, теж розмахуючи ножем.

Отак ти й помреш, Тиме.

Чоловіки напали одночасно, тож Тимові довелося впасти на землю й перекотитися. Леза їхніх ножів просвистіли у нього над головою. Недовго думаючи, він з усієї сили вкусив того, що був ближче, за ногу. Чоловік протяжно закричав і впустив ніж. Другий – той, що з розбитим носом, – нахилився до Тима, проте отримав в обличчя ногою й заревів, немов скажений звір, намагаючись зупинити кровотечу.

Тим розумів, що це не боротьба за виживання. Це просто цирк, фарс, відтягування неминучого. Він і з вільними руками навряд чи впорався б з усіма ворогами, а в такому стані він і може хіба що валятися на землі та кусатися, неначе пес, якого загнали в кут. Той, кого Тим вкусив, схопив хлопця за волосся й силою поставив на коліна.

Отак ти і помреш, Тиме.

Чоловік щось свиснув напарнику, який тримався за свій багатостраждальний ніс. Жінка хотіла допомогти, але той спинив її жестом. Кров швидко забарвляла його темно-зелену кофтину й чоловік здавлено захрипів у відповідь. Вочевидь, добити Тима пропонувалося саме йому. Чоловік вишкірився й декілька разів крутнув ножем у руці, явно насолоджуючись моментом. Інший залізною хватко тримав Тима за волосся.

Отак ти і помреш, Тиме.

Він так і не зрозумів, у чому його звинувачували, де він знаходився та чому усі навколо раптом збожеволіли. Тепер це все не мало абсолютно ніякого значення. Тим аж ніяк не хотів виказувати свій страх, але він не міг спинити сльози. Стікаючи обличчям, вони залишали світлі смуги, очищуючи шкіру від крові та бруду.

Його кат востаннє закрутив у руці ніж і, перехопивши іншою рукою, замахнувся. Тим навіть не встиг зрозуміти, що трапилося, як його живіт враз охопив пекучий біль. Здавалося, що всередині зародилося розпалене до шаленства вогнище, яке тепер випалювало до біса його внутрішні органи.

Отак ти і помреш, Тиме.

– Що… що я вам…

Він не договорив, бо чоловік саме витягнув ножа й Тим тільки дивом не втратив свідомість. Він повалився на бік і хапав ротом повітря, неначе викинута на берег рибина.

У його думках не було жодного спогаду з життя; жодного обличчя знайомих людей чи останнього, передсмертного бажання. Єдине, про що він подумав: що з ним робитимуть далі? Доб’ють чи залишать помирати, повільно стікаючи кров’ю? Тим побачив чоботи, що зупинилися біля його обличчя.

Ось і відповідь.

Усе, що трапилося далі, Тим пам’ятав, неначе то був сон. Зненацька десь зовсім поряд пролунав потужний вибух. Власник чоботів, що мав прикінчити Тима, швидко побіг кудись у сторону. Почулися свист та коротке перегукування. За якусь мить стався новий вибух, і частина будівлі, стіна якої захищала внутрішній двір, розлетілася на друзки.

Тим тільки й зміг що зі стогоном перекотитися й втиснути обличчя у землю, перед тим як у вуха увірвався жахливий скрегіт. Такий, неначе тисячі ножів одночасно шкребли тисячі тарілок. Десь далеко чулися перегукування та свист тутешніх людей. Тим лежав на животі, завиваючи.

Важке каміння осипалося зі стіни й гупало поряд, здіймаючи стовпи пилу. Тим щиро дивувався тому, що й досі ніяка каменюка не розбила йому череп. Якби він не був за крок до смерті, то певно б навіть посміявся із себе: це ж треба так вляпатися у проблеми!

Кожен навіть найменший подих давався Тимові дуже важко, що вже казати про рухи. Але так чи інакше рухатися треба: якщо вже доля дає тобі шанс виплутатися, то варто боротися до кінця. Хоч найбіліше за все Тим волів би закрити очі й піти у сон, що так звабливо кликав його у свої затишні обійми. Всього лише треба заснути – і біль вщухне.

Ігноруючи сон, Тим став прислухатися до вибухів і навіть відмітив про себе певну закономірність у тому хаосі, що вирував навколо.

Судячи з усього, місцеві теж стріляли у ворога, адже перед гучним скреготом завжди був один короткий вигук – неначе якась команда. Далі – вибух десь у стороні. Менш ніж через хвилину вороги завдавали удару, що супроводжувався протяжним свистом. Ось знову: свист, вибух десь поряд, тиша. Далі – чиясь команда, скрегіт та постріл у відповідь. Знову і знову.

Щоразу, як руйнувалася будівля, Тим сильніше втискався у землю й гадав, що зараз помре. Але щоразу йому щастило.

Потрібно розв’язати руки, щоб затиснути рану, знайти зброю. Свист. Вибух. Тиша. Скрегіт. Постріл. Коли паузи між вибухами збільшилися, Тим, зібравши останні сили, доповз до ножа, якого перед цим впустив один із чоловіків. Різати мотузку, коли руки зв’язані за спиною, доволі важко та геть не так, як у популярних бойовиках. Тим постійно різав пальці через те, що леза були з обох сторін. Потім він спробував увіткнути ніж у землю, щоб було зручніше, і діло пішло краще. Якби він хоча б бачив, що робить, це було б набагато швидше.

Тим з острахом подивився вниз: крові було багато. Дуже багато. Він відчував тремор рук, який потроху передавався на все тіло. Кожен рух, кожен клятий рух неначе запалював черговий сірник у його рані. Тим ледь чутно стогнав, підіймаючи зв’язані разом зап’ястки й розрізаючи мотузки. Ще трохи. І ще. Нарешті руки роз’єдналися й Тим завалився на бік, втративши рівновагу. Занадто багато часу руки були в одному положенні, тож аби затиснути рану йому довелося неабияк постаратися. Але найгірше ще попереду: потрібно встати й дійти до безпечного місця. Хоча б туди, звідки він прийшов: все ж таки та частина будівлі була під землею.

Вибухи припинилися. Він більше не чув ані свистів, ані перегукувань між людьми. Можливо, вони ховаються або втекли. А можливо лежать мертві. Його це мало турбувало.

Однією рукою Тим вперся у землю й спробував підвестися, поки друга рука міцно стискала рану. Він побачив, як багряна кров повільно скрапує на землю. Холодно. Нестерпно холодно й так хочеться спати.

Не можна.

Він поволі піднявся і, ледь пересуваючи ноги, поплентався до арки. План у Тима був доволі простим та зрозумілим: вижити. Хоча цьому плану явно не вистачало допрацювання, бо Тим й гадки не мав, куди йому бігти та що, власне гірше: ті люди, що його полонили чи ті, які обстрілюють.

Щоб тримати себе у свідомості, Тим почав пригадувати смішні події зі свого життя, але пам’ять підводила. У голові все перемішалося від болю, голоду та спраги. Тоді хлопець вирішив наспівувати якусь пісню, допоки прямує у сховок.

– Віддаю як… я тебе, сам не… знаю-ю-ю, – Тим шипів й насилу пересував ноги. Він розумів, що справи кепські: внизу живота почалося оніміння. Торкаючись шкіри, він нічого не відчував. – На ногах не стою, падаю-ю-ю… – хлопець подавив смішок й продовжив пошепки наспівувати: – Я тікаю, вони… наздоганяю-ю-ють. Задарма віддаю, I'm telling you…

Окрім довгого коридору, звідки привели Тима, всередині було ще багато відгалужень та дверей. Всюди панувала тиша й пітьма, але раптом десь далеко засяяло світло. Воно повільно хиталося зі сторони у сторону й хлопець ледь стримався, щоб не зробити крок назустріч. Світло більше не наш друг, нагадав він собі. Треба йти у темряву.

Вибравши найближчі до себе двері, він міцніше притис рану й штовхнув їх плечем. Тим був занадто виснаженим, занадто зламаним, щоб добре сховатися. Його рухи були незграбними, тож він зачіпав усе, повз що проходив. У напівтемряві важко було розібрати, куди він потрапив, але здається, він декілька разів перечепився через стільці та врізався у щось, схоже на стос ковдр чи одягу.

– Ось так, – він обережно присів й прихилився до холодної стіни.

Ця прохолода принесла полегшення, зустріла крижаними обіймами.

– Ось… так… – Тим відкинув голову й дозволив своїм очам розслабитися. Все одно нічого не видно.

За дверима він почув голоси – багато голосів, – що перегукувалися між собою. Кроки були чіткими й ритмічними, як у солдатів. Вони були геть поряд.

Тим провалився у сон і, виринувши на кілька секунд, побачив перед собою безліч облич із дивними очима, що сяяли рожевим світлом. Можливо, це було його передсмертним маренням.

Він відчув, як тонка голка проколює йому живіт. Тим хотів було запитати, чи це антибіотик, але тіло його більше не слухалося. Стало так спокійно. Безболісно. Голоси чулися так далеко – неначе під водою, – а легке похитування приємно заколисувало. Тиму примарилося, немов він пливе на старенькому прозорому матраці із різноколірними підсклянниками, а мама кличе його їсти свіжозварену кукурудзу, яку тато щойно купив на березі Одеси.

Засинаючи, Тим зловив себе на думці, що уперше в житті йому закортіло покурити.