VI розділ
Жінка підвелася, налила склянку чаю і підійшла до вікна:
– Чуєш, каштане? Наш Матвій живий! Засинай спокійно. І я спатиму.
Проте знову залунав рингтон мобільного. Цього разу іспанською мелодією. Катя взяла мобільника:
– Хто це?
– Катрусю, це я, Люба, – почулося у відповідь.
– Ти звідки телефонуєш? З Барселони?
– З підвалу, Катрусю.
– А-а-а, то твій Марк послав за черговою пляшкою вина?
– Ні-ні, ми з мамою в підвалі.
– То в тебе мама гостює? Зв’язок поганий. Мама плаче?
– Так! Страшно жити стало, хочемо до тебе приїхати.
– Страшно в підвалі? То Марк вас зовсім туди виселив?
– Не виселив, вигнав. Привів собі нову посудомийку.
– То ясно, молоду певно, в неї ж руки моторніші за твої. Ой, Любочко, вибач!
– Я тут, Катруся, в Україні, у мами. З Нового року… У нас в Бучі надто небезпечно, окупанти дають лише води набрати, та й те під пильним оком з автоматом.
– А чому ти раніше не телефонувала?
– Та якось не було часу...
– Чуєш мене? Який паскудний зв’язок! Що це? Вистріл… Любочко!
Катя сіла на підлогу і застогнала. Знову взяла мобільника і знайшла один з останніх номерів:
– Еля? Це Катя. Приїздіть із донькою, ви ж хотіли з дитиною перепочити перед Польщею. Він вам телефонував? А мені ні слова. Везе вже вас до кордону? У звільненні для того, щоб вас відвезти… Ні, я не здивована. Так, ваша дитина – це найважливіше. Передайте Матвію, що я… Як якому Матвію? Вашого коханця звати Тарас?.. А як же Охтирка… А донечка Аллочка… Алло! Так, я кличу вашу донечку! Привіт, манюня! Це тьотя Катя, хай тебе Господь береже!
Катя дала відбій і заплакала. Згодом відчула холод, неквапливо зайшла до кімнати і відчинила шафу. З подивом помітила суцільно коричневий гардероб. «Я теж стаю, наче дерево. Дерев’яною стаю», – жінка зітхнула і простягнула руку до светра, але тут же відсахнулася. З шафи на неї хтось дивився. «Я божеволію», – майнула думка. Катя перелякано позадкувала, а натомість з шафи виліз хлопчик років п’яти. Він був одягнений у яскраву курточку з капюшоном та теплі штанці.
– Звідки ти тут? Як сюди потрапив? – Катя знервовано трусилася.
А малий жваво спитав:
– А Льоля поїхала?
– Де ти живеш?
– На шостому поверсі.
– А що у шафі робив?
– Льоля хотіла, щоб ми поїхали. А я не хочу! – малий стиснув кулаки. – Я нікого не боюся, і тут мої друзі. Коля ж нікуди не їде і Вітька вдома. Льоля збирала речі, а я вийшов з квартири і побіг сходами вниз. А потім ще біг і біг… І побачив відчинені двері, то зайшов і сховався у шафі, а потім заснув…
Малий сонно потер очі, а Катя згадала, що виходила ненадовго до Ніни. Але чи зачиняла двері квартири – пригадати не змогла. Жінка рішуче промовила:
– Тебе Льоля, певно, шукає! Вона тобі хто?
– Може вона поїхала без мене? А я тут поживу, – зухвало відповів малий. – Вона просто тьотя. Я зараз живу в неї, бо мама вже на небі… Льоля забрала мене позавчора з лікарні, де я з мамою був.
Катя болісно зітхнула, розгублено підійшла до вхідних дверей і на порозі спитала:
– Як тебе звати?
– Сашко, – понуро відповів малий. – А ти куди?
Жінка повернулася в кімнату, знайшла папір, ручку, скотча, ножиці і надто виразно відповіла:
– До сусідки, Сашко, я швидко.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!