Сповідь каштану

Натомість забринів мобільник, жінка тремтячою рукою потягнулася до нього.

– Хто це?

– Катерина Громова? Вашого чоловіка вбито вчора неподалік від Ірпеня.

– Як це вбито? Я ж чекаю його, і каштан чекає, – жінка відчула, як терпнуть ноги, а в грудях щось стисло спазмом.

– Каштан – це собака? – почулося в слухавці.

– Ні, не собака і не кіт. Це дерево!

– Яке дерево?

– Звичайне, кремезне, навесні квітуче.

– А чому чекає?

– Бо воно живе!

– Жіночко, ви збожеволіли?

– Йдіть під три чорти! – Катя дала відбій і, хитаючись, добрела до вікна, – Чуєш, каштане? Нема нашого Матвія. Як жити? Куди їхати? Ні в яку валізу не сховаю пережите. Ти чуєш, каштане! Ми втратили його!

Вона била руками у скло, голосно схлипуючи. Невже її молитви не були щирими і красномовними? Жінка взяла з кришталевої вазочки плоди каштану, розглядаючи їх, в неї майнула думка: «Нині і моє серце, наче каштановий їжачок. Вкрите голками, а всередині тверда грудка. Як дивно... Оголений плід каштана нагадує кольором людське тіло».

Катя вирішила відволіктися від важких думок. Після повідомлення про смерть чоловіка новини вже лячно було слухати, тож вирішила шукати вислови про війну, щоб краще зрозуміти, що коїться. А де шукати? Та Гугл у поміч!

Першими Катя побачила слова Віктора Гюго: «Світ – це чеснота цивілізації, війна – її злочин». Це звучало для неї оптимістично. Далі була цитата Джона Кеннеді: «Або людство покінчить із війною, або війна покінчить із людством». Жінка здригнулася – не надто оптимістично! Далі Джордж Орвелл приголомшив своїм вердиктом: «Найшвидший спосіб закінчити війну – програти її». «Справді? – мало не скрикнула Катя. – Йдіть до дідька з такими прогнозами!»

Забринів мобільник мелодією Confessa Адріано Челентано. Катя невпевнено відповіла:

– Алло? Зінаїдо Василівно…

– Привіт, Катрусю! Як життя? – почулося з мобільника.

– Та яке життя! Клята війна! Телефонували ось і повідомили, що Матвія вбито під Ірпенем.

– Ой, лишенько! Яке горе! Співчуваю тобі, Катрусю! Запалити свічку, бо душа прилетить прощатися.

– Зінаїдо Василівно, ви жартуєте? Мені не до спіритичних сеансів.

Катя пройшлася кімнатою і вже лагідніше спитала:

– А чого телефонуєте?

– У Палермо майже всі родичі приїхали, а ти як? Вдома будеш?

– А ваша пуританка Лаура не заперечує?

– Плаче щодня наша прихильниця Муссоліні.

– Оце новина! Дякую, я поки вирішую, що робити.

– Тримайся, Катрусю. Хай Господь тебе береже!

– Дякую, Зінаїдо Василівно. Бувайте!