Сповідь каштану

Катеринина тітка Зінаїда третій рік поспіль наглядала за літньою італійкою Лаурою. І вподобала в Палермо дивовижну каплицю – Палатинську капелу, де відчайдушно молилася за всіх. Катя дорікала їй у телефонних розмовах, що то не православної віри осередок, а тітка запевняла, що Господь кругом чує, аби щирою була молитва.

«А чи чує мене? Господи, вбережи нас! – з очей Каті заструменіли сльози. – Проте тітка Зіна навряд чи прихистить, бо дуже гонорову хазяйку має. Стара Лаура, переглядаючи новини, стверджує, що то не війна, а безглузді фейки. Звісно, треба ретельно поміркувати, куди мені виїхати, проте я звикла до того, що ми зазвичай їздили удвох з Матвієм. З ним було завжди весело, інколи навіть занадто весело. Приміром, та поїздка у Франківськ до його родичів, коли ми в купе потягу були лише вдвох. І я дрімала під монотонний стукіт коліс, а він награвав щось стиха на гітарі. А потім заспівав пісню Олександра Пономарьова «Я люблю тільки тебе»… І за кілька хвилин в купе було повно жінок. Вони стукали та стукали у двері та просилися послухати Матвія. Зрештою прийшла і провідниця. Матвій страшенно радів такій авдиторії і завзято співав далі. А я лежала на верхній полиці і крізь сльози згадувала зал консерваторії і мій виступ у березневий вечір. Матвій сидів тоді на передостанньому ряду з трьома червоними тюльпанами для мене і боявся поворухнутися. А я відчувала його в залі, знала, що він там причаївся і чекає мене, доки з-під моїх пальців лунають потужно шопенівські «Пори року», а слухачі в залі сидять, мов паралізовані.

Від того березня до цього минула майже вічність. То куди ж таки мені їхати? А може, до Люби в Барселону… Приятелька заміжня який рік поспіль, а живе, мов кріпачка, миючи посуд у барі свого іспанця. А барселонські світлини у Фейсбуці викладає такі, що весь світ, певно, заздрить. Може, в Париж? Це ж моя давня мрія, і чекає там когорта давніх знайомих. Щоправда, на цвинтарі…»

Попри іронію жінка розуміла, що цвинтар Пер-Лашез справді вартий того, щоб відвідати Францію. Мольєр, Оскар Вайльд, Оноре де Бальзак, Едіт Піаф, Фредерик Шопен, Марсель Пруст… А найвдячніший співрозмовник, звісно, Нестор Іванович Махно. Земляк! І поспівчуває, і помовчить зі скорботою.

«Нині в Україні не так помпезно з могилами і склепами – летить ракета, вибух… І кінець», – встигла подумати Катя, коли залунав відбій повітряної тривоги.