Сповідь каштану

Жінка вийшла в коридор, причинивши двері, щоб Сашко не слухав дорослі розмови.

– Ти і досі не усвідомив, скільки завдав мені болю? Шкода. Чекала на твою підтримку, а натомість дочекалася... Тобі теж боліло? А чому мені завдавав болю, гадав, я сильніша? Записку? Яку твою записку? Ні, не читала. Зачекай!

Катя повернулася в кімнату, на полиці з книжками взяла записку: «Пробач, мушу піти. Вибач, що я слабший за тебе. Бувай». Знову вийшла в коридор і мовила з докором:

– Мені було не до читання. Непереливки було, коли ти пішов, а тепер ця клята війна. Я втратила надію завагітніти, а згодом втратила і тебе. А нині знаю, що ти таки став батьком. Твоя Елеонора двічі телефонувала – дуже нахабна особа. Зрештою вона сказала, що помилилася номером, певно совість почала гризти. Та я добре пам’ятаю твого товариша Тараса з Охтирки. Знаю, саме він повіз Елеонору з донькою до кордону, з вашою донькою. Ти ж два місяці тому до Елі пішов? І знущався наді мною, бо вона рішуче чекала, допоки зважишся мене покинути? Я усвідомила це сьогодні. Краще б ти одразу пішов, я б інакше пережила цей страшний початок божевілля по всій країні.

А нині… Нині ми всі живемо з одним жахом. Надто довга розмова у нас з тобою. Чого телефонуєш? Просиш допомогти… Це жахливо! Як це сталося? Потурбуватися про Алочку? Матвію, а чому я? Гаразд, хай Тарас везе до мене дитину. Чекай! То це не твоя донька, а Тарасова? Але чому Еля мені телефонувала? Бо Тарас дав мій номер про всяк випадок, оскільки одружений, але не встиг розповісти Елеонорі, хто я… А в Елі немає родичів? Жах... Так, я чекатиму його і дитину. Поїдемо з Алочкою до тітки Зіни, так, до Зінаїди Василівни. Так, кличе до себе і молиться за твою грішну душу в Палатинській капелі. Ти живий – це головне. Бережи себе! Може ти хоча б під час війни усвідомиш, ким був для мене. Так, звісно побачимося, якщо виживемо. Я при надії, тож може така новина тобі дасть новий сенс життя. Бувай, хай тебе Господь береже! Нині я точно знаю, що Він є.

Катя зайшла до кімнати, Сашко спав на дивані, здригаючись уві сні. Жінка обережно зняла з нього курточку і вкрила ковдрою. Потім підійшла до вікна і стиха промовила:

– Пробач, каштане, мушу і я тебе покинути. А ти чекай нас, – вона втомлено сіла в крісло. – І я чекатиму, і вірю, що незабаром повернуся додому. І Матвій, гадаю, не забариться.

Катя підхопилася і підійшла до валізи і рюкзака.

– Валізу зібрала, знаю нині, куди її тягти. Аптечку з ліками в рюкзак поклала, – взяла фотоальбом і витягнула звідти фото. – Цю світлину, де ми з Матвієм на каштановій алеї, покладу до кишені. Вона мене оберігатиме в дорозі, наче хатня ікона. Документи поклала… Їхатиму з дітьми до тітки Зіни в Палермо. І Ніну треба попередити, що з ними виїду. Може і я побачу ту Палатинську капелу, де тітка Зіна молиться. Кажу їй, що то не нашої православної віри осередок. А вона своє гне – Господь кругом чує, аби щирою була молитва...