Містичні оповіді

Роман прийшов з роботи пізніше аніж зазвичай. Спочатку Марія подумала, що він десь добре хильнув по дорозі додому. Він був хорошим чоловіком, кохав дружину, обожнював дітей, дбав про сім’ю. Випивка ніколи не була для нього в пріоритеті. За десять років спільного життя він жодного разу не перебрав з алкоголем. Завжди мав міру і чи то день народження, чи то свято, чи то весілля, спокійно йшов додому на своїх двох ледь схмелілий. А тут таке. Ледь на ногах тримається. А ще навіть двадцятої немає. Поголос піде по цілому селі: доктор набрався, як свиня.

Марія кинулась до чоловіка не на жарт перелякавшись. А він щойно зайшов у двері, сперся на стіну і сповз на підлогу.

–Романе, що трапилось? – запитала Марія.

Чоловік у відповідь пробурмотів щось незрозуміле і опустивши голову на груди задрімав.

Не ганок вибігли діти. Дворічний Петрик і восьмирічна Дарійка.

–Що з татом? – налякано запитала дівчинка.

–Не переживай, сонечко, татко отруївся. Завтра усе буде гаразд. Ідіть всередину.

Дарійка взяла братика за руку і відвела геть. Марія так-сяк підсіла чоловіку під руку і, не аби якими зусиллями, підняла Романа на ноги. Він трохи очуняв і намагався переставляти ногами.

–Вибач, кохана, – сонно сказав Роман, – я не... я не знаю... як...

Жінка опустила чоловіка на ліжко і він заснув.

Зранку Роман ледь відірвав голову від подушки. Марія ходила мовчки і навіть, здавалось, боялась глянути на чоловіка. Її очі почервоніли і опухли від сліз. Це вперше за усе спільне життя вона плакала через нього.

–Марійко, - Роман намагався вловити погляд дружини, але все було марним. – Що трапилось?

У відповідь насуплене мовчання.

Він кілька раз намагався заговорити з нею: перед та під час сніданку, після трапези і до того, як пішов на роботу. Марія не випустила ані пари з вуст. Він надіявся, що ближче до вечора усе зміниться.

День минав у домашніх турботах. Марія слідкувала за дітьми. І, якщо Дарійка уже була достатньо самостійною, то за Петриком потрібно було слідкувати постійно. Бо ця дитина встигала усюди і одразу. Благо, що дочка – справжня помічниця. А крім цього потрібно було стежити за домашніми тваринами та ще й город обробляти, що знаходився одразу за хлівом.

Усі ці клопоти відволікли Марію від важких думок про вчорашній неприємний інцидент з чоловіком і перед приходом Романа вона була готова поговорити з ним. Вияснити, що стало причиною такої його поведінки. Чому він так вчинив?

Вона чекала чоловіка, обдумуючи з чого ж почати розмову. Все ж це вперше, коли він хильнув лишнього. Інші он мало не день-у-день захмелілі ходять, не думаючи ні про сім’ю, ні про роботу, ні про домашні справи. А тут, гріх жалітись.

Минула сімнадцята година, за нею вісімнадцята, а Романа все не було й не було. Знову важкі думки обсіли Марію, знову страх заполонив її серце і душу, а відчуття тривоги з кожною хвилиною, з кожною секундою лише збільшувалось, зростало у геометричній прогресії. І не марно. Серце відчувало, що щось не гаразд.

Роман знову прийшов близько двадцять першої. Ним хитало так, що він ледь втрапив у хвіртку. Перед дверима його вирвало. Він не вечеряв, а обтираючи стіни, одітий і взутий завалився спати.

А Марія обнявши двійко діточок гірко плакала. За, що їм таке? Чому він так з ними? Адже Роман любить діток більше усього на світі. Адже кохає дружину. Чи ні? Може уже ні? Може у нього з’явилась коханка? Боже, тільки не це. І Марія голосила від горя. І не дарма. День за днем Роман приходив додому все пізніше і пізніше. Кожного разу його ледь несли ноги і він не роздягаючись засинав. Часто на ганку, або й на порозі. А вранці прокидався розгублений із страшними головними болями. Він намагався поговорити з дружиною, але усе було марним.

Спас – велике християнське свято. Усім селом люд пішов освячувати фрукти. Цього року Марія прийшла лише з дітьми. Романа не було. В таке свято, яке ще й до усього випало в неділю він знову кудись поплівся. Знову набереться.

Люди замість того, щоб молитись, кидали короткі погляди на Марію, перешіптувались, переговорювались. Хтось із співчуттям дивився на неї, хтось із насмішкою, хтось з беземоційною черствістю, хтось із призирством, мовляв так тобі і треба.

Освячення закінчилось, Марія відчула важкість усіх цих поглядів, відчула, як сльози забриніли на її очах. Вона взяла на руку Петрика, вільною підхопила кошик з фруктами і швидко подалася з церковного подвір’я. Дарійка пішла слідом.

–Куди поспішаєш, дитино? – Марія відчула, що хтось зловив її за руку. – Я ледь поспіла за тобою, – це була бабця Параска. Старенька, згорблена, з вузлуватими тонкими пальцями і побитим борознами беззубим обличчям.

–Додому.

–А він є?

Марія наступила брови в недорозумінні.

–Проведи но, дитино, мене. Зовсім немічна стала, ще й палицю не взяла, щоб спиратись.

–Добре, – ніяково відповіла Марія.

–Понесеш мій кошик? – бабця скуйовдила волосся Дарійці.

–Авжеж, – відповіла дівчинка.

Вони помаленьку дійшли до похиленої брами старенької.

–Може зайдеш на хвилинку?

Марії не хотілось заходити, але відмовити не змогла. Вони сіли на лавці біля старої, мазаної глиною хати. Діти бігали по вкритому травою подвір’ї, коли бабця огорнула руку Марії своїми.

–Що трапилось? Куди подівся твій дім?

–Ви про, що?

–Ти знаєш, дитино.

Марія глянула у бабусині, наповнені добротою, співчуттям та розумінням, очі і заплакала.

–Я не знаю...не знаю.

–Скажи, ти все ще кохаєш Романа?

–Так, так, але...

–Що, але?

–Останнім часом я сумніваюсь. Ви ж чули, що робиться? Ви ж чули, що люди говорять?

–Не слухай, що говорять, – бабця Параска вказала на груди, – головне, що відчуваєш ти. То, що ти відчуваєш?

–Я кохаю його, – Марія закивала головою, – кохаю, але він п’є. Уже ціле літо. Безпробудно.

–Такого ж раніше не траплялось?

–Ні. Ніколи. Жодного разу за десять років подружнього життя. Він мовчки йде вранці і ледь тримаючись на ногах приходить вночі. Весь замурзаний, грязний, обдертий. Він уже більше схожий на безхатька, п’яницю чи навіть наркомана. Зовсім схуд і очі позападали. Спочатку, я думала, що у нього є коханка. Але тепер розумію, що це алкоголь. Я намагалась з ним поговорити, але усе марно. Він ніби і не чує мене. Я картаю себе, адже, коли усе це починалось, він намагався поговорити зі мною, а я дурепа не слухала. Може б змогла йому допомогти, вмовити якось, відговорити від цього. Тепер, боюсь, уже пізно.

Марія зітхнула, але не з важкістю. Вона відчула полегшення, адже ні кому до цього, ось так щиро не розповідала усе пережите за останні три місяці.

–Послухай мене уважно, дитино. Він не п’є.

–Та, як же не п’є?

–Не хочу тебе лякати, але він вмирає. Не довго йому залишилось, якщо не допомогти. Тому й питаю, чи кохаєш ти його?

–Вмирає? Але чому? Що трапилось?

Марія сипала запитаннями, сама не розуміючи, що питає.

–На, що ти готова заради Романа?

–На все.

–Буде важко, дуже важко. Якщо погодишся, вороття уже не буде. Якщо відступиш не закінчивши – помрете обоє. Готова на таке?

–Так.

–Отже, слухай. Роман уже напівдорги, а може й більше на шляху до смерті. Тіло його тут, а душа між світами. Тому мусиш виконувати усе, як я тобі скажу. А дітей завези до своїх батьків. Вони ж живуть у сусідньому селі?

–Так.

–Зроби це. Їм тут бути не потрібно.

Бабця Параска розповіла, що робити. І Марія без вагань та сумнівів вирішила зробити це. Заради Романа, заради дітей, заради їх сім’ї.

Вона йшла темними сільськими вулицями і промовляла молитву за молитвою. Вона не знала чи поможуть вони, чи ні. Бабця Параска про це не говорила. Але молитви її заспокоювали. Про, що можна було думати в такий час? Про Романа, про Дарійку і Петрика, про сім’ю. Про себе? Напевне, але це в останню чергу.

Вона міцно стискала в одному кулаці сірники, а у другій жмут волосся. Йшла швидко, опустивши голову донизу.

От і закінчилось село. Оповиті темрявою вулиці і хати залишились позаду. Дорога привела її до цвинтаря. Невелике сільське кладовище розділяла неширока асфальтована дорога. Вона тяглась на якихось дві сотні метрів і закінчувалась гранітною кафедрою і таким же ложем. Тут проводжали покійників в останню путь, тут священник промовляв останні слова перед захороненням. Саме сюди сказала бабця Параска прийти Марії після опівночі.

–Якщо зробиш це, – говорила вона, – почнеться справжнє пекло на яву. І ти будеш змушена пройти його.

Марія взялась за ручку хвіртки і відчувала крижаний холод у своїй руці. Вона прочинила її і пронизливий скрип заскреготав у вухах. Ніби хтось застогнав, ніби хтось заплакав. А може це лише здалось, адже уява, переповнена тривогою і страхом, малювала небачені картинки і звуки.

Вона йшла не підіймаючи голову, не дивлячись по сторонах. Робила так, як наказувала бабця Параска. Та все ж відчуття присутності не покидало її. Здавалось, що хтось ховається за покрученими старими деревами і слідкує. Мовчки, але прискіпливо, уважно. Ніби вивчає її.

Марія підійшла до гранітного ложа, обережно положила жмут волосся і підпалила його. Воно спалахнуло так яскраво немов порох, але це тривало лише мить. Залишилась лише купка попелу, яку миттєво розвіяв порив вітру. Небо прорізали блискавиці, освітлювали бліді постаті, що почали повільно виходити з-за надгробків. Крони дерев стогнали та скрипіли під натиском вітру, ніби спілкувались, ніби погрожували їй, ніби гнали її звідси, ніби говорили їй: « ти тут чужа, іди геть». А постаті все рухались. Повільно, насторожено, але впевнено, цілеспрямовано йшли до Марії.

Вона лише мигцем глянула на них і серце її стислось від страху, невідомий холод пройняв тіло до кінчиків пальців. Марія знову опустила голову і швидко пішла до виходу. Боковим зором вона бачила, як постаті підійшли до доріжки і зупинились. Мовчазні, вони не видавали жодного звуку і кроки їхні були нечутними, ніби й не існувало їх.

Марія бігла. Бігла з того часу, як вийшла за межі кладовища. Блискавиця і вітер втихли вмить, як тільки вона закрила хвіртку. Тепер вона поспішала додому, чимшвидше до свого чоловіка. Як він там? Може йому полегшило? Вона дуже на це надіялась.

Ввечері, коли Марія допомогла Роману дійти до ліжка вона жахнулась. Її чоловік жахливо схуд. Він був ростом метр вісімдесят п’ять і важив дев’яносто кілограмів до того. На весні йому виповнилось тридцять три. Але тепер він був схожий на семи десятирічного. Його волосся стало рідким і майже сивим. Шкіра не зважаючи, що обтягла кістки здавалась обвислою і старечою. А важив він не більше п’ятдесяти кілограм. Як же він змінився. Чому вона не помічала цього? Але цього ніхто не помічав. І Марія в тому числі, не бачила того, що відбувалось. Аж до цього вечора. До того, як зрізала пасмо його волосся. Воно просто на очах побіліло, а Роман змінився в одну мить.

Ось і вулиця на, якій стояв їх будинок, а ось уже і хвіртка. Зараз вона забіжить всередину, обійме свого чоловіка і він знову буде виглядати, як до усього цього. І все знову буде добре.

Марія забігла в спальню, клацнула по вимикачі на стіні, але світло не включилось.

–Романе, – вона зробила непевний крок вперед, – коханий. Ти мене чуєш?

Він лежав горілиць з розплющеними очима, але ніяк не реагував. Марія ще раз окликнула чоловіка. Тиша. І ось, коли вона хотіла підійти, місяць виглянув з-за хмари, освітив холодним світлом кімнату, а заразом дивну постать, що сиділа над головою Романа. Створіння розмістилось на спинці ліжка, темне, худе з двома червоними вогниками замість очей. Його руки, з неприродньо довгими пальцями і пазурами, тяглись до Романа. В одну мить за його спиною розгорнулись два велетенські крила, схожі на такі, як у кажана і він завис над її чоловіком. Обличчя до обличчя. Марія почула, як створіння вдихнуло. Довго, затяжно, хрипло, немов би витягував життя з Романа. Але, щось пішло не так. Потвора, все втягувала і втягувала повітря, але намарно. Вона видала пронизливий звук, ніби завивання дикого звіра.

–Не чіпай його!

Марія не знала де узялась хоробрість, але вона вхопила вазу зі столу і жбурнула в потвору. Потрапила просто у голову. Створіння глянуло на неї страшними очима-жаринками, знову завило.

–Геть!

Потвора зіскочила на підлогу, розправила крила і прожогом кинулась на жінку. Довгі пазурі вп’ялись в плечі, коли вона упала. Марія зойкнула і... Все... Вона не змогла видавити ні слова, немов дар мови пропав.

–Згинь поріддя, – почувся голос, – не займай її. Ти не маєш на неї права. Вона не твоя. Забирайся!

Потвора глянула на стареньку, яка стояла в дверях, зашипіла, загарчала, заревіла і з неймовірною швидкістю вилетіла у вікно. Раму вивернуло, неначе це були соломинки, а скло розлетілось дрібними уламками у різні сторони.

–Боже милостивий! – Марія так-сяк піднялась з підлоги. Її руки трусилися, по щоках котились сльози, а все тіло дрижало. Вона почала пробувати плечі, куди так боляче вп’ялися пазурі потвори, але не було ані крові, ані болю. Ніби нічого не відбулося. Марія кинулась до чоловіка. Роман, чи те на кого він перетворився, лежав нерухомо. Очі його дивились просто в стелю. – Що це було?

–Ти зробила другий крок, – підійшла бабця Параска, – спочатку ти побачила, як насправді виглядає Роман, коли взяла пасмо його волосся. Тепер знаєш, що мучить його, що витягує з нього життя. Ти можеш його бачити.

–Від цього лише важче.

–Ніхто не обіцяв, що буде легко.

–То, що це за створіння?

–У нього багато імен. В різні часи його називали по різному. Найпоширеніше – Примара, або Мара. Створіння з потойбіччя. Воно харчується людьми. Їх життєвою силою. Я не знала хто це робить з твоїм чоловіком. Були певні здогадки, але я не була впевнена.

–А, що далі? Як позбутись його?

–Тут є одна проблема. Примара самовільно не вбиває нікого.

–Як це?

–А так. Хтось наслав його на Романа. І це не якась там дешева гадалка. Діло рук серйозної відьми.

–Відьми? Боже, кому ж це могло б таке у голову прийти. Це ж Роман. Він ніколи ні з ким не конфліктував. Його поважають в селі, він нікому не відмовляє. Часто ходив до людей навіть посеред ночі. Хто б міг це зробити?

–Подумай, дитино, добре, – бабця пошкандибала з кімнати, – і відпочинь, як слід. Завтрашня ніч буде ще важчою. За Примару не переймайся. Воно більше сьогодні не прийде. І не забудь погодувати чоловіка. З ліжка він сам уже не підійметься, якщо ми не впораємось з цим створінням.

Прийшла ще одна тривожна ніч. Викотився повний місяць і зорі розсипались на чорному полотні неба. Це хоч, якось підбадьорило Марію. Як тільки минула північ, вона поцілувала чоловіка і пішла рятувати його, рятувати сім’ю, рятувати себе. Як же їй було страшно, як не хотілось йти на цвинтар. Але це єдиний шанс повернути все у звичайне русло. Не хотілось нічого, лише б усе було, як до цього проклятого літа. Як мало потрібно для щастя? Мізер. Тоді, це сприймалося, як належне, як сіра буденність, як надокучливий побут. Тепер бракувало того: сімейної вечері, галасу дітей, взаємної усмішки, ніжного дотику і, такого звичного, поцілунку перед та після роботою, обіймів перед сном. За це вона готова боротись. За це вона буде битись. Як дикий звір, що захищає свою територію.

Ось уже цвинтар. Абсолютна тиша. Але лише до тих пір, поки Марія не увійшла на територію. І почалось: блискавиці з громом, шквальний вітер. Ще сильніші, ніж на передодні. Гілля тріщало, а уламки падали на могили. Бліді постаті підступили до дороги. Вони шепотіли, розмовляли, але не зрозуміло про що. Все зливалось в страхітливий шум, гудіння і бубоніння. Тепер Марія мала глянути на них. Так сказала бабця Параска. Вона відірвала свій погляд від землі і роздивилась. Босоногі старці в обдертому одязі з перекошеними обличчями. На них застигли гримаси болю, розпачу і страху. Очі, каламутні і неживі, дивились в одне місце. Шкіра була мертвецько блідою. Їх тут десятки, а може й більше сотні. Усі, як один простягали кістляві руки, вказуючи напрям.

–Дякую, – сказала Марія навіть не знаючи, чи чують її тутешні мешканці і вітер поніс її слова кудись далеко, розірвав, розчинив у височині.

Вона йшла до вказаного місця між старими могилами. Дерева гіллям хапали її за одяг, тягли і стримували. Коріння підставляли підніжки, перетинаючи ледь помітну стежину на всьому шляху. А привиди шепотіли щось невідоме і супроводжували до назначеного місця. І аж тепер вона зрозуміла хто вони, хто ці тіні, що не можуть упокоїтись. Це всі з кого витягнула життя Примара.

«Я зможу. Я зможу. Потрібно рухатись. Не зупинятись» – думала вона. Згадувала своїх крихіток, як вона за ними скучила, хоч не бачила їх лише два дня.

Марія дійшла до останніх привидів. Вони вказували на стару могилу із напівзруйнованим надгробком. Вона опустилась на коліно і почала голіруч розгортати землю. Бруд забивався під нігті, а коріння трави, чагарника і дерев боляче різало. Та вона не зважала. І ось відчула – під пальці потрапило щось м’яке, згорток матерії. Марія витягла його, очистила від бруду і розгорнула. Це було пасмо волосся.

Раптом вона відчула вологу на обличчі. Почався дощ, який стрімко переростав у зливу. Вітер ніс каплі майже паралельно до землі, закручуючи ними з усіх сторін. Блискавиця з громом посилились, шквальний вітер почав ломити дерева, відривати гілки завтовшки з людську ногу і жбурляти ними немов пір’їнками. Марія згорбилась над знахідкою, намагаючись затулити її від вологи і почала черкати сірники. Та все було марним. Сірники гасли. Вона заховала згорток за пазуху і піднялась. Її очі бігали туди-сюди, шукаючи де б можна було сховатись від негоди і спалити злощасну знахідку. Бабця Параска попереджала, що зробити це буде ой, як не просто.

Ось в очі кинувся старезний склеп з сірими стінами, порослими плющем і мохом. Марія рішуче попрямувала туди. Земля під ногами розмокла, трава стала слизькою і вона, те й діло, почала підсковзуватись і грузнути в багнюці. До склепу було не більше п’ятдесяти метрів, але дорога видавалась нескінченною. Марія падала, підіймалась, знову падала, повзла на четвереньках, але долала шлях. Крок за кроком, сантиметр за сантиметром відстань зменшувалась. І от вона добралась до сходів, вчепилась за них ламаючи нігті, підтягнулась і покотилась вниз. Боляче вдарилась спиною і головою в масивні двері. Піднялась, попробувала відчинити їх. Марно. З криком відчаю, віддаючи усі сили, Марія ще раз потягла двері на себе. Стара петля, побита корозією та часом тріснула. Двері нахилились по діагоналі відкривши щілину, вхід всередину. Вона була достатньою, щоб тендітна жінка змогла туди поміститися. Оббиваючи руки до крові, натираючи болючі синці на тілі, Марія таки попала всередину. Тут стояло дві кам’яні домовини. На одній із них вона розклала волосся. Сірники набрали вологи і не хотіли запалюватись. Вона плакала, молилась і голосила, судорожно чекаючи сірчані голівки об запальник. Все марно.

Марія відчула, що стоїть у воді і вона прибуває. Якщо нічого не вдіяти, вона заповнить склеп повністю. Вона взяла останні чотири сірники разом і черкнула. Раз, другий, третій. І от один із них почав жевріти. В одну мить усі вони спалахнули. Марія піднесла вогонь до волосся і з полегшенням зітхнула, коли воно загорілись. Все. Вона це зробила.

Марія попрямувала до виходу. Але раптом надворі щось заскрипіло, затріщало і почувся несамовитий гуркіт. Двері в склепі скрипнули і зачинили шпарину, якою вона сюди потрапила. Марія попробувала відчинити двері, але марно. Вперлась плечем і натисла, що було сили, знову безрезультатно. Вона била, тиснула, копала і стукала, але двері не піддавались. Зовні упало дерево і закрило прохід. А вода тим часом невблаганно піднімалась. Ось вона уже досягла її грудей, тоді шиї і врешті накрила з головою. Останні спроби вхопити повітря не увінчались успіхом. Марія видихнула залишки кисню і перестала пручатись, перестала боротись, змирилась зі своєю долею. Згадала Даринку і Петрика. Вона зробила те, що мусила, те чого прагнула. Пережила дві пекельні ночі. Тепер з Романом буде все гаразд. Він подбає про діток...

Марія відчувала, як життя покидає її, як вода заповнює легені, а розум тьмяніє. Та раптом хтось, чи щось огорнуло її руку. Схопило міцно-міцно і потягло вгору. Стіни склепу розкололись і вода хлинула геть. Її безсиле тіло лягло на холодний граніт. Марія застогнала і відкрила очі. Якби у неї залишилось хоч крихта сили, вона б в крикнула, намагалась би утекти. Але жах відобразився лише в її очах.

Примара сиділа над нею і вдивлялась в очі. Ці червоні жаринки немов би заглядали просто в душу. Чорні крила прикривали від дощу і вітру.

–Як ти, смертна, посміла забрати те, що належить нам? – прошипіло створіння. І кожне слово звучало різними голосами: дитячими і дорослими, чоловічими і жіночими. Навіть дитячий плач і старечий хрип перепліталися між словами.

–Роман – мій чоловік і тобі не належить.

–Його сила і душа наші. Їх віддали нам. Ти перервала ритуал. Ми маємо отримати когось взамін. Якщо ж ні, ми заберемо усю твою сім’ю. Маєш час до наступної ночі. Іди, смертна. – Примара заричала, метнулась вгору і розчинилась у пітьмі.

Марія обезсилена, вичавлена немов лимон попленталась до виходу. Як тільки вона вийшла за хвіртку, немов би потрапила у інший світ. На небі знову з’явились зорі і місяць. Далеко на сході сонце почало кидати багрянці на небокрай.

Вона ледь дійшла додому. Але те, що вона побачила збадьорило її. Роман ще не повністю вернувся у попередній вигляд, але зміг піднятись, коли вона увійшла. По його щоці покотилась скупа сльоза.

–Вибач, кохана.

–Не має за, що вибачатись, – Марія усміхнулась, відчула, як до горла підкотив комок, заплакала і кинулась в обійми чоловіка. Нарешті вона відчула полегшення, дозволила собі стати слабкою.

Вони розмовляли не випускаючи один одного з обіймів. Марія розповіла Роману все, що трапилось за останні дві доби. Важко у таке було повірити, але він знав, що це правда.

–Я був немов у тумані. Спочатку ніби й бачив усе і розумів, але здавалось, що у мене забрали волю. Я не керував собою, не обирав, що робити. І з кожним днем ставало все гірше і гірше, доки врешті, я не заблукав у цій імлі остаточно. А прокинувся тут, у ліжку. Я навіть не розумів скільки часу минуло.

–Що трапилось того, першого дня? У кого ти був? Чи може сварився з кимось?

–Я ходив до вдови Євгенії. – він задумався, згадував той день. – Вона насправді не була хворою. Запропонувала мені чаю... З цього усе й почалося. Вона спробувала залицятись до мене. Я категорично відмовив. «Не будеш моїм, не дістанешся нікому». Так вона сказала. І все. Туман. Пам’ятаю, що прокинувся вранці з жахливими головними болями і ломотою в тілі. Ти була ображена на мене. Я хотів спитати в чому справа...

–Вибач, коханий. Я мала б тебе вислухати. І не одноразово. А коли я хотіла вияснити в чому причина – ти вже був не той. Я думала, що ти п’єш. Вибач.

Роман поцілував дружину. Ніжно, губами забрав сльози з її очей.

–Головне, що все минулось. Не картай себе. У цьому всьому вина лише одної людини. Чи то краще сказати нелюда.

–Тоді нехай пожинає свої плоди.

Ввечері Марія пішла до вдови. Зайшла до хати, заламуючи руки, уся в сльозах. Євгенія впустила гостю з вдаваним співчуттям. Це була жінка років сорока з беземоційною обличчям і холодними очима.

–Що трапилось, Маріє?

–Не знаю, що й мені робити. З Романом справи геть кепські. Вочевидь допився так, що скоро йому кінець. Люди говорять, що ти можеш допомогти.

–Навіть не знаю, – вона насолоджувалась стражданнями Марії.

–Благаю. Я вагітна. Що ж мені робити одній з трьома дітьми?

–Можу зробити так, що залишиться двоє.

–Ні, не потрібно. Це ж невинне дитя. Мені б поміч з п’янством чоловіка.

–Подивимся, що можна зробити.

–Щось мене тошнить. Можна скористатись твоєю ванною?

–Йди, а я поки зроблю узвар.

Марія зайшла в ванну. Біля дзеркала лежала щітка для волосся, але жодної волосини на ній не було. Знає відьма, що можна зробити з волоссям. Вона вмила обличчя і вийшла в кімнату.

–Як почуваєшся? – криво усміхнулась Євгенія і подала їй темно-бурий узвар у літровій банці.

В очах Марії блиснули іскри злості.

–Почувалась би краще, якби ти не сунула свого довгого носа не у свої справи.

Вона вилила узвар відьмі в обличчя і вчепилась в руді патла. Марія потягла з усієї сили. Жмут волосся опинився у її руках.

Відьма схопилась за обпечені очі і упала на підлогу. Вона заголосила.

–Що ти робиш!?

–Віддаю борг.

–Тобі не вдасться.

–Побачимо.

–Стій! Стій! Благаю! Не потрібно цього робити! Пробач мені!

Відьма махала руками туди-сюди, намагаючись зорієнтуватись в просторі. Її узвар для Романа зіграв з нею поганий жарт.

–Що ти намішала в це, так зване, лікарство? – Марія відразливо скривилась. – І ти ще смієш просити пробачення, благати змилостивитись. Не бути цьому.

Марія відчинила двері. На порозі з’явився Роман.

–Все гаразд?

–Так. Постраждала від своїх же рук. Ходімо.

Цієї ночі на кладовищі було тихо. Ані дощу, ані вітру, ані блискавиці з громом. Неупокоєні душі, привиди знову зібрались вздовж дороги. Але тепер вони не лякали Марію. В їхніх неживих очах вона побачила прохання, благання.

Роман хотів піти з дружиною, але вона відмовила його. Він стояв за територією цвинтаря і не бачив нікого окрім дружини, яка розглядаючись навколо йшла між могилами.

Марія вернулась до напівзруйнованого пам’ятника і закопала пасма відьминого волосся в землю. Стала на коліна і глянула чисте небо. Усе? Примара отримала жертву взамін? Хто зна...

Привиди наблизились до неї, обступили, потягнули свої бліді руки і розчинились у нічному прохолодному повітрі.