ОБ ЗАКЛАД
Пізня осінь у селі знаменується закінченням польових робіт. Усі готуються до зими. Поля стоять пусті, чорні і лише де-не-де проглядаються зелені острівці озимої пшениці. Господарі забирають з полів давно пожовкле кукурудзиння, якому не страшні перші заморозки. Вечори стають все довшими і довшими. Люд ховається по хатах, вулиці пустіють і лише світло у вікнах нагадує, що село живе.
Місцевий магазин-бар працював до двадцять третьої лише у вихідні. Коли нечисленна сільська молодь і декілька гультіпак розважались, як могли. А от у будні, далі, як за дев’ятнадцяту справа не доходила.
Але саме у такий день двадцять четвертого листопада у Андрія був день народження. І хоч із своїми друзями він бачився мало не щодня, це був хороший привід зустрітись і випити за здоров’я.
Він прийшов швидше. З дому приніс деякі наїдки. Горілку, пиво і хліб купив у магазині. Огрядна пані Ганя бурмочучи наливала пінний напій у бокали, коли двері прочинились і всередину увійшов коренастий мужчина.
– Привіт, друже, вітаю з днем народження, – широко усміхнувся новоприбулий.
– Зачини двері,– буркнула продавчиня,– не май місяць.
– Васю, ти сам? – здивувався Андрій, – а де Іван?
Василь зачинив двері.
– Він ще закінчує по господарстві. Казав, що скоро прийде.
– От і добре. То може пива?
– Із задоволенням.
– А вам, пані Галю? – усміхнувся Андрій.
– Пийте своє пиво, але не думайте, що я буду тут сидіти до пізна.
– Може шоколад допоможе? Візьміть, який вам подобається, а я розрахуюсь.
Продавчиня, як і завжди булькотіла собі щось під ніс, та все ж взяла з полиці пачку цукерок.
– О! То ви все ж вип’єте за моє здоров’я? – засміявся іменинник, – полюбляєте цукерки з ромом?
У відповідь він отримав насуплений погляд.
– Не довше ніж до двадцять першої.
– І на цьому дякуємо.
Андрій з Василем допили по бокалу пива, випили по два стаканчика горілки з випадковими відвідувачами магазину, які дуже хотіли побажати здоров’я імениннику. Аж тоді з’явився довгоочікуваний третій друг. Іван захеканий забіг в магазин-бар і винувато глянув на Андрія.
– Вибач друже. Дружина задовбала. То це ще зроби, то інше. Ледь вирвався, – він скривив губи у непевній усмішці. – З днем народження.
– Нічого, друже, – поманив його рукою Андрій, – ще є час. Правда ж, пані Ганно?
Та у відповідь щось буркнула і кинула зловісний погляд.
Іван наблизився до столу за яким сиділи друзі і раптом Василь вибухнув сміхом.
– Звідки у тебе це пальто? Дідове?
– Так. Це дідова шинель. Я із неї зрізав погони, лички і усе, що надавало йому військового вигляду. Воно тепле.
– Не сумніваюсь, – реготнув Андрій, – але немов із старшого брата.
– Мій дід мав ріст, без малого, два метри, батько метр вісімдесят вісім...
– А ти курдупель, – знову зареготав Василь.
– Та годі вам, – махнув рукою Іван, – не встиг переодітись, так до вас поспішав. Так, кітель виглядає, як пальто. Зате у ньому тепло. Краще наливай.
Чарка за чаркою, слово за словом і час наблизився до закриття. Пані Ганна підійшла насуплена до столу і вперла руки в боки.
– Двадцять перша нуль нуль.
– Пані Ганно, ще пів годинки. Це ж таке свято. День народження раз у році. Ми ж не так часто чогось у вас просимо, – Андрій мило усміхався, а захмелілі очі хитро дивились на продавчиню.
– Десять хвилин, – і вона перевалюючись з ноги на ногу, немов качка, пішла за прилавок.
– Оце жінка-грім, – прикрив рот Василь.
– І не кажи, – погодився Анрій.
– Та ти, Василю, усього боїшся, – хмикнув Іван.
– Ніби у тебе страху немає.
– Є. Але ж не усього підряд боятися. – Іван сміючись почав загинути пальці. – Вужі, павуки, бджоли і навіть жінки.
Андрій аж пирскнув пивом від сміху.
– Не вигадуй, – обурився Василь, – це не страх, це відраза. Крім жінок звичайно. Я просто не умію з ними розмовляти. А боюсь я лише мертвих. І в цьому немає нічого смішного. Вони справді моторошні.
– Пам’ятаєш, Андрію, як він зомлів, коли помер його сусід, дід Остап.
– Мертвяки – це реально страшно.
– Це тому ти не ходиш на цвинтар? – Іван єхидно усміхався.
– Звичайно. Там багато мертвих.
– Вони усі поховані і уже не повернуться з того світу, – намагався направити розмову у спокійніше русло Андрій. Адже знав, що якщо не зупинити суперечки між Іваном і Василем, це до добра не призведе. Так було з самого дитинства.
– Вдень на цвинтар ходити моторошно, але можна, – продовжував Василь, – але після заходу сонця – це володіння мертвих. Моя бабуня так говорила. А вона була розумною жінкою.
– Немає ніяких володінь мертвих, – фиркнув Іван. – Люди помирають і все. Кінець.
– Ти не знаєш, що говориш, – розлютився Василь.
– Чому це? Ось давай зараз сходимо на цвинтар. Сонце давно зайшло. Побачиш, там немає нічого і нікого страшного.
– Ні! Це без мене, – заперечливо закивав Василь.
– Тоді, давай поб'ємось об заклад. Тисячу гривень, якщо я зараз сходжу на цвинтар. І ніякі мертві мені не завадять.
До столу наблизилась пані Ганя все з тим же виразом на обличчі і руками впертими в боки. Все було зрозуміло без слів. Друзі послухали бурмотіння продавчині, узяли ще по пляшці пива і вийшли на двір.
– То, що? – продовжив Іван, – б’ємось об заклад?
– Може досить? – втрутився Андрій. – Ми вже добряче випили. Пора додому.
Але Василь осушивши залпом пляшку пива, піддався спокусі. Нічого дивного. Так було завжди. Вони сперечались і бились об заклад зі змінним успіхом постійно.
– А, як ми знатимемо, що ти справді побував на цвинтарі?
– Ну... не знаю. Можу принести щось. Вінок приміром.
– Ні, вінок не підійде. Їх викидають за межами кладовища. Ти можеш обманути.
– Та годі вам! – буркнув Андрій. – Зовсім здуріли? Я додому.
– Ти не можеш піти, – зупинив його Іван, – ти суддя. Отже, я принесу хрест. Тисяча гривень. По руках?
Василь з Іваном пожали руки, а Андрій зітхнувши перебив їх. Все, парі почалось.
Цвинтар знаходився за селом. До нього було не більше кілометра. Пройшло якихось двадцять хвилин, як в густій пітьмі з’явився людський обрис. Він рухався досить швидко, але трохи незграбно.
– Це він? – у голосі Василя промайнули нотки страху.
– А хто ж іще? Кому захочеться сновигати селом в таку холодригу і темінь.
– Ніч приховує багато таємниць... і багато жаху.
– Та невже, – постать підійшла ближче. Це був Іван. Він поставив хрест поперед себе. – Ось, дивись. І ніякі мертві мене не зупинили. Вочевидь твоя бабуся помилялась. З тебе тисяча.
– От чорт, – присвітив запальничкою біля хреста Андрій, – зовсім з глузду з’їхав? Це ж з могили дядька Петра, що помер місяць тому.
– Отже, я переміг.
– Переміг, – погодився Василь, – завтра віддам борг.
– От і добре, – Іван неймовірно пишався своєю перемогою. – Тепер можна йти по домах.
– Нам можна, – сказав Андрій, – а ти верни хрест де взяв. Ще не хватало, щоб нас назвали вандалами. До зустрічі завтра.
Андрій порався по господарці, коли на подвір’я зайшов Василь. На його блідому обличчі застиг вираз жаху.
– Що трапилось? – запитав Андрій.
– До мене прийшла жінка Івана і сказала, що він не повернувся додому. Він не у тебе?
– Ні.
– Де ж він може бути?
– Мертві помстились йому, через те, що він їх потривожив.
– Не говори дурниць.
– Це не дурниці, – голос Василя дрижав.
– Ми його знайдемо, але, щоб ти заспокоївся йдемо спершу на цвинтар.
Важкі хмари висіли низько над землею і поки друзі дійшли до кладовища, почав моросити дрібний дощик. Земля під ногами почала перетворюватись на багнюку.
– Може, я залишусь тут?
– О це вже ні. Ви мене вплутали у цю дурнувату суперечку. Тому йдемо разом. Попробуємо відслідкувати куди він міг звідси піти.
– Може до котельні? Цієї ночі на зміні його брат. Пішов добрати. Може випитого мало було?
– Туди і підемо. Але спершу глянемо чи Іван поставив На місце хрест. Якщо ні, то розголосу буде на все село. І не тільки.
Вони пройшли звивистою стежкою, що тяглась поміж могил до того місця, звідки Іван приносив хрест напередодні. Побачине жахнуло їх. Хрест стояв там де йому і належало, а поруч лежало бездиханне тіло їхнього друга.
Потім визначать, що коли Іван запихав хрест на місце, в отвір попала пола дідової шинелі. Він не зміг витягти її. Чи то алкоголь вплинув, чи паніка, але врешті його серце не витримало. Інфаркт став причиною смерті тридцятирічного мужчини.
А можливо мертві таки охороняють свою територію і спокійний вічний сон? І живим тут не місце, коли сонце ховається за горизонт і настає час покійників.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!