ОБ ЗАКЛАД

Пізня осінь у селі знаменується закінченням польових робіт. Усі готуються до зими. Поля стоять пусті, чорні і лише де-не-де проглядаються зелені острівці озимої пшениці. Господарі забирають з полів давно пожовкле кукурудзиння, якому не страшні перші заморозки. Вечори стають все довшими і довшими. Люд ховається по хатах, вулиці пустіють і лише світло у вікнах нагадує, що село живе.

Місцевий магазин-бар працював до двадцять третьої лише у вихідні. Коли нечисленна сільська молодь і декілька гультіпак розважались, як могли. А от у будні, далі, як за дев’ятнадцяту справа не доходила.

Але саме у такий день двадцять четвертого листопада у Андрія був день народження. І хоч із своїми друзями він бачився мало не щодня, це був хороший привід зустрітись і випити за здоров’я.

Він прийшов швидше. З дому приніс деякі наїдки. Горілку, пиво і хліб купив у магазині. Огрядна пані Ганя бурмочучи наливала пінний напій у бокали, коли двері прочинились і всередину увійшов коренастий мужчина.

– Привіт, друже, вітаю з днем народження, – широко усміхнувся новоприбулий.

– Зачини двері,– буркнула продавчиня,– не май місяць.

– Васю, ти сам? – здивувався Андрій, – а де Іван?

Василь зачинив двері.

– Він ще закінчує по господарстві. Казав, що скоро прийде.

– От і добре. То може пива?

– Із задоволенням.

– А вам, пані Галю? – усміхнувся Андрій.

– Пийте своє пиво, але не думайте, що я буду тут сидіти до пізна.

– Може шоколад допоможе? Візьміть, який вам подобається, а я розрахуюсь.

Продавчиня, як і завжди булькотіла собі щось під ніс, та все ж взяла з полиці пачку цукерок.

– О! То ви все ж вип’єте за моє здоров’я? – засміявся іменинник, – полюбляєте цукерки з ромом?

У відповідь він отримав насуплений погляд.

– Не довше ніж до двадцять першої.

– І на цьому дякуємо.

Андрій з Василем допили по бокалу пива, випили по два стаканчика горілки з випадковими відвідувачами магазину, які дуже хотіли побажати здоров’я імениннику. Аж тоді з’явився довгоочікуваний третій друг. Іван захеканий забіг в магазин-бар і винувато глянув на Андрія.

– Вибач друже. Дружина задовбала. То це ще зроби, то інше. Ледь вирвався, – він скривив губи у непевній усмішці. – З днем народження.

– Нічого, друже, – поманив його рукою Андрій, – ще є час. Правда ж, пані Ганно?

Та у відповідь щось буркнула і кинула зловісний погляд.

Іван наблизився до столу за яким сиділи друзі і раптом Василь вибухнув сміхом.

– Звідки у тебе це пальто? Дідове?

– Так. Це дідова шинель. Я із неї зрізав погони, лички і усе, що надавало йому військового вигляду. Воно тепле.

– Не сумніваюсь, – реготнув Андрій, – але немов із старшого брата.

– Мій дід мав ріст, без малого, два метри, батько метр вісімдесят вісім...

– А ти курдупель, – знову зареготав Василь.

– Та годі вам, – махнув рукою Іван, – не встиг переодітись, так до вас поспішав. Так, кітель виглядає, як пальто. Зате у ньому тепло. Краще наливай.

Чарка за чаркою, слово за словом і час наблизився до закриття. Пані Ганна підійшла насуплена до столу і вперла руки в боки.

– Двадцять перша нуль нуль.

– Пані Ганно, ще пів годинки. Це ж таке свято. День народження раз у році. Ми ж не так часто чогось у вас просимо, – Андрій мило усміхався, а захмелілі очі хитро дивились на продавчиню.

– Десять хвилин, – і вона перевалюючись з ноги на ногу, немов качка, пішла за прилавок.

– Оце жінка-грім, – прикрив рот Василь.

– І не кажи, – погодився Анрій.

– Та ти, Василю, усього боїшся, – хмикнув Іван.

– Ніби у тебе страху немає.

– Є. Але ж не усього підряд боятися. – Іван сміючись почав загинути пальці. – Вужі, павуки, бджоли і навіть жінки.

Андрій аж пирскнув пивом від сміху.

– Не вигадуй, – обурився Василь, – це не страх, це відраза. Крім жінок звичайно. Я просто не умію з ними розмовляти. А боюсь я лише мертвих. І в цьому немає нічого смішного. Вони справді моторошні.

– Пам’ятаєш, Андрію, як він зомлів, коли помер його сусід, дід Остап.

– Мертвяки – це реально страшно.

– Це тому ти не ходиш на цвинтар? – Іван єхидно усміхався.

– Звичайно. Там багато мертвих.

– Вони усі поховані і уже не повернуться з того світу, – намагався направити розмову у спокійніше русло Андрій. Адже знав, що якщо не зупинити суперечки між Іваном і Василем, це до добра не призведе. Так було з самого дитинства.

– Вдень на цвинтар ходити моторошно, але можна, – продовжував Василь, – але після заходу сонця – це володіння мертвих. Моя бабуня так говорила. А вона була розумною жінкою.

– Немає ніяких володінь мертвих, – фиркнув Іван. – Люди помирають і все. Кінець.

– Ти не знаєш, що говориш, – розлютився Василь.

– Чому це? Ось давай зараз сходимо на цвинтар. Сонце давно зайшло. Побачиш, там немає нічого і нікого страшного.

– Ні! Це без мене, – заперечливо закивав Василь.

– Тоді, давай поб'ємось об заклад. Тисячу гривень, якщо я зараз сходжу на цвинтар. І ніякі мертві мені не завадять.

До столу наблизилась пані Ганя все з тим же виразом на обличчі і руками впертими в боки. Все було зрозуміло без слів. Друзі послухали бурмотіння продавчині, узяли ще по пляшці пива і вийшли на двір.

– То, що? – продовжив Іван, – б’ємось об заклад?

– Може досить? – втрутився Андрій. – Ми вже добряче випили. Пора додому.

Але Василь осушивши залпом пляшку пива, піддався спокусі. Нічого дивного. Так було завжди. Вони сперечались і бились об заклад зі змінним успіхом постійно.

– А, як ми знатимемо, що ти справді побував на цвинтарі?

– Ну... не знаю. Можу принести щось. Вінок приміром.

– Ні, вінок не підійде. Їх викидають за межами кладовища. Ти можеш обманути.

– Та годі вам! – буркнув Андрій. – Зовсім здуріли? Я додому.

– Ти не можеш піти, – зупинив його Іван, – ти суддя. Отже, я принесу хрест. Тисяча гривень. По руках?

Василь з Іваном пожали руки, а Андрій зітхнувши перебив їх. Все, парі почалось.

Цвинтар знаходився за селом. До нього було не більше кілометра. Пройшло якихось двадцять хвилин, як в густій пітьмі з’явився людський обрис. Він рухався досить швидко, але трохи незграбно.

– Це він? – у голосі Василя промайнули нотки страху.

– А хто ж іще? Кому захочеться сновигати селом в таку холодригу і темінь.

– Ніч приховує багато таємниць... і багато жаху.

– Та невже, – постать підійшла ближче. Це був Іван. Він поставив хрест поперед себе. – Ось, дивись. І ніякі мертві мене не зупинили. Вочевидь твоя бабуся помилялась. З тебе тисяча.

– От чорт, – присвітив запальничкою біля хреста Андрій, – зовсім з глузду з’їхав? Це ж з могили дядька Петра, що помер місяць тому.

– Отже, я переміг.

– Переміг, – погодився Василь, – завтра віддам борг.

– От і добре, – Іван неймовірно пишався своєю перемогою. – Тепер можна йти по домах.

– Нам можна, – сказав Андрій, – а ти верни хрест де взяв. Ще не хватало, щоб нас назвали вандалами. До зустрічі завтра.

Андрій порався по господарці, коли на подвір’я зайшов Василь. На його блідому обличчі застиг вираз жаху.

– Що трапилось? – запитав Андрій.

– До мене прийшла жінка Івана і сказала, що він не повернувся додому. Він не у тебе?

– Ні.

– Де ж він може бути?

– Мертві помстились йому, через те, що він їх потривожив.

– Не говори дурниць.

– Це не дурниці, – голос Василя дрижав.

– Ми його знайдемо, але, щоб ти заспокоївся йдемо спершу на цвинтар.

Важкі хмари висіли низько над землею і поки друзі дійшли до кладовища, почав моросити дрібний дощик. Земля під ногами почала перетворюватись на багнюку.

– Може, я залишусь тут?

– О це вже ні. Ви мене вплутали у цю дурнувату суперечку. Тому йдемо разом. Попробуємо відслідкувати куди він міг звідси піти.

– Може до котельні? Цієї ночі на зміні його брат. Пішов добрати. Може випитого мало було?

– Туди і підемо. Але спершу глянемо чи Іван поставив На місце хрест. Якщо ні, то розголосу буде на все село. І не тільки.

Вони пройшли звивистою стежкою, що тяглась поміж могил до того місця, звідки Іван приносив хрест напередодні. Побачине жахнуло їх. Хрест стояв там де йому і належало, а поруч лежало бездиханне тіло їхнього друга.

Потім визначать, що коли Іван запихав хрест на місце, в отвір попала пола дідової шинелі. Він не зміг витягти її. Чи то алкоголь вплинув, чи паніка, але врешті його серце не витримало. Інфаркт став причиною смерті тридцятирічного мужчини.

А можливо мертві таки охороняють свою територію і спокійний вічний сон? І живим тут не місце, коли сонце ховається за горизонт і настає час покійників.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.