Містичні оповіді

Вероніка оділа темний одяг, зайшла в квітковий магазин де купила сорок дві білих троянди, прикрашених чорною стрічкою, і найкращу лампадку з свічкою. Кожен день для дівчини, за останні п’ять років був зовсім непростим, але два дні в році були особливо важкими. Вона часто ходила на цвинтар, навідувати могилу тата і завжди пам’ятала про його день смерті і народження.

Мама померла, коли народжувала її. І залишились лише вони двоє. Тоді тато був того ж віку, що й Вероніка зараз. Зовсім молодий. Але він віддав усього себе доньці. Цій маленькій безпомічний дівчинці, яка дивилась на нього великими зеленими, як у мами, очами він присвятив своє життя. Вероніка була обласкана любов’ю, оточена увагою і зігріта батьківським теплом.

Він так і не одружився вдруге, незважаючи на те, що претенденток було хоч відбавляй. Адже говорив, що не може і не хоче ділити свою любов, яка призначається доньці. Вони були не розлий вода. Весь вільний час проводили разом і ніколи не скучали. Наповнювали один одного позитивом і заряджалися обопільно, немов батарейки.

Вероніка пам’ятала всі знакові події у своєму житті і завжди поруч був тато. Він не цурався підставити плече коли це було необхідним, не боявся підтримати, морально чи фізично, у важких ситуаціях. Вони були одним цілим. Тато і його маленька донечка.

Коли Вероніка підросла, достатньо для того, щоб розуміти, що татові потрібна жінка, вона попробувала про це із ним поговорити. Та він категорично відмовився.

–У моєму житті є лише дві жінки, – сказав він, – першою була твоя мама, а друга ти. І більше мені нікого не треба. Я вже не зможу покохати когось так, як кохав свою дружину. Та й не хочу.

На цьому їхні розмови про другу половинку закінчились. Вони могли б повторитись, адже донька росла і мав прийти час, коли її потрібно було б відпустити в світ. Дати змогу будувати своє життя. Але доля внесла свої корективи. Хто б міг подумати, що у тридцяти шести річного мужчини, який постійно займався фізкультурою, може не витримати серце на пробіжці. Вероніка добре пам’ятала цей день, хоч більше за все хотіла його забути. На пробіжці вони були разом. І саме їй довелось викликати швидку, поїхати з татом в лікарню, тримаючи його за кволу руку. І саме в обіймах доньки він помер. Залишив її, шістнадцятирічну студентку, одну однісіньку на усьому білому світі.

А далі були скитання від одної баби до другої. І вона з нетерпінням чекала закінчення школи. А коли пролунав останній дзвінок, Вероніка тішилась, що піде вчитись у виш, або куди небуть на роботу. А потім гірко ридала, коли однокласниці і однокласники танцювали випускний вальс з батьками. Вероніка злилась. На тата, за те, що покинув її. На себе, за те, що не вберегла найріднішу людину. І врешті знайшла розраду в розмовах з татом. Його уже не було, вона знала. І з боку могла здаватись божевільною, та їй було байдуже. Так було легше. А коли приходила на цвинтар, могла говорити годинами. Розповідала усе, як колись, як тоді, коли тато був живий.

І ось зараз, на його день народження, Вероніка поставила квіти в вазу, запалила лампадку, промовила слова молитви і сіла на лавку поруч.

–Привіт, татусю, – вона витерла сльозу зовнішньою стороною долоні, – ось знову твоє день народження. Я прийшла до тебе. Ти єдиний, хто може мене вислухати, кому я можу розповісти усе без утаювання. Як і було завжди. Мені так тебе бракує. Я скучаю.

До лавки підбіг кудлатий чорний собака. Він вертів хвостом і крутив головою висолопивши язика. Тоді кілька раз носом пхнув руку дівчини, мовляв погладь мене і після того, як отримав бажане сів.

–Привіт, Дружок, ти знову прийшов? А я принесла тобі дещо смачненьке, – вона всміхнулась і погладила собаку.

Вероніка витягнула з сумочки собачу консерву, відкрила її, викинула корм в тарілочку, яку також принесла з собою. Собака постійно приходив до Вероніки, коли дівчина була на цвинтарі. Вона завжди приносила йому їжу. Одного разу Вероніка навіть забрала Дружка додому, але той утік майже одразу. А наступного разу, коли вона прийшла навідати тата, він уже був тут, як тут. Відтоді дівчина кожного разу приносила йому, щось смачненьке.

Вероніка розповіла татові, як пройшов останній тиждень, адже саме стільки вона не приходила на цвинтар. Поділилась своїми переживаннями і радісними моментами. І на сам кінець розказала, якось сором’язливо про хлопця.

–Я познайомилась з ним на корпоративі. – продовжила дівчина. – Його звати Захар. Він вихований і приємний. Думаю тобі він би сподобався. Захар запросив мене на побачення. Я погодилась. Ти ж не будеш проти? Якщо усе у нас буде складатись, я якось приведу його сюди.

Закінчила відвідини, як і завжди молитвою і пролитими сльозами. Потрималась за пам’ятник, так їй здавалось, що торкається батьківського плеча.

Вероніка й не помітила, що уже сутеніло. Йти від цвинтаря до дому було не більше двадцяти хвилин, хоч шлях лежав через лісок. Вона ходила цією доріжкою сотні раз, тому й не боялась нічого. Хоч так до пізна ніколи не затримувалась.

Дівчина попрощалась з собакою, погладивши його і пішла додому. Коли Вероніка увійшла в лісок, повністю стемніло. Вона не була із лякливих, але все ж кожен шорох заставляв насторожуватись. І не дарма. Невдовзі назустріч вийшли двоє мужчин. Вони явно були на підпитку і голосили на все горло. Вероніка зійшла зі стежки, щоб пропустити прохожих, але один із них похитуючись підійшов до дівчини.

–Ти диви, яка красуня, – намагався обійняти Вероніку хлопець. – Що ти робиш саменька у лісі? Ще й так пізно. Не гоже так. Давай но ми проведемо тебе додому.

–А ти нам за це віддячиш, – долучився до розмови другий показавши вульгарний жест поклавши руку собі на пах.

–Хлопці, ідіть своєю дорогою, – намагалась як найтвердіше відповісти дівчина.

–Ого! – заголосила перший. – Яка неприступна.

–Ага, гонорова, – підтримав другий.

–Нічого, ще не такі були. Йди но сюди, – він схопив її за передпліччя.

–Що ви робите!? – закричала Вероніка намагаючись вирватись. – Відпустіть!

–Оце вже ні! – зареготав другий направивши на неї розкладного ножа. – Ти тепер наша. І поки не задовільниш нас, не відпустимо.

Почувся тонкий лай. Це, надриваючись, гавкав невеличкий Дружок.

–Геть, щеня, – жбурнув у собаку гілкою перший.

Дружок відбіг, ухиляючись і знову залаяв. Другий кидок був влучний. Але тому, що сталось опісля, не можна було знайти жодного розумного пояснення. Невеличкий собачка зловив палицю зубами так, що вона розлетілась на друзки. Милий Дружок почав збільшуватись небаченими темпами і перетворився на велетенського звіра розміром з бика. З оскаленої пащі капала слина. Гарчання більше скидалось на грім. Собака кинувся на нападників. Одним довгим стрибком Дружок, чи то пак те на, що він перетворився, наблизився до першого і, немов би це була соломинка, відірвав йому руку по плече. Саме ту, якою він тримав Вероніку. Нападник захрипів від болю і кинувся в кущі, хоч далеко з такою раною відбігти не зміг. Коли минув шок, він впав стікши кров’ю. Другий чи то через захмеління, чи то з переляку почав штрикати собаку ножом. Але навіть на пробив тверду шкіру, лише розізлив звіра. Дружок лише клацнув щелепами і голова покинувши тіло покотилась в ожинник.

Вероніка притислась до стовбура дерева і закрила руками голову, хоч прекрасно розуміла, що це мало допоможе, коли звір візьметься за неї. Вона відчула теплий подих на своїх руках, а тоді вогкість і тепло. Коли дівчина відкрила обличчя, зрозуміла, що Дружок знову став звичного розміру і махаючи хвостом лиже її щоки, ніс і губи. Вероніка узяла собаку за голову двома руками і глянула в блискучі добрі очі.

–Тато, татусю...

Вона знала, що це він допоміг їй. Якимось чином вселившись в миле собача. Звела очі в небо і знову повторила:

–Татусику...

Минув рік. Вероніка йшла в білому весільному платті до вівтаря. Прекрасна, щаслива і усміхнена. Її чека коханий. Найщасливіший мужчина в світі – Захар. Вони дали клятви, перед Богом і перед людьми, що будуть кохати один одного до кінця життя. Молоде подружжя йшло до виходу з церкви, коли на порозі з’явився Дружок. Він гавкнув тричі, махаючи хвостом і побіг геть. Вероніка обережно стерла сльози і усміхнулась.