Містичні оповіді

Цей листопадовий вечір видався морозним. Зорі вкрили небо немов світляки. Серпоподібний місяць гордовито задер гострого носа. Вітер завивав надворі, свистів між голих гілок, гнув їх, заставляв скрипіти і стогнати. Почав падати перший сніг.

Тарас і Вадим сиділи у невеликій літній кухні. На столі стояла напівпуста пляшка горілки, дві тарілки з тонко нарізати салом і цибулею та квашеними огірками. Збоку лежало кілька окрайців житнього хліба.

–Ну, – вказав на свій пустий стакан Тарас. Він, високий та огрядний, навіть сидячи виглядав на добру голову вищим ніж співбесідник, – наливай.

–Та почекай, я вже трохи захмелів, а сьогодні можливо доведеться і справу робити. Дочекаємось Славка.

–То лий собі на дно. Бо мені ще хоч би що.

–Та добре вже. Скільки ти можеш в себе влити? Відро? – Тарас налив горілку.

–Десь так. І то тільки до обіда, – Тарас одним ковтком спорожнив стакан. – А-а-а! Хороша самогонка.

Двері відчинилися. Всередину увійшов Славко. Він був середнього росту, але через свою худорлявість здавався вищим.

–Якого біса ви п’єте? – гаркнув він з порогу.

–А, що? – насупив брови Тарас.

–То я тут справу планую, а ви бухаєте?

–Та ми навіть пляшку не допили, – винувато відповів Вадим.

–Ти себе бачив? У тебе ж язик заплітається. Як ти будеш робити свою роботу?

–Не переживай. Усе буде добре.

–Краще сядь і розкажи, що там, – вказав на вільний стілець Тарас, а тоді подав знак Вадиму, щоб він наливав. – Випий п’ятдесят грам, зігрійся.

–Гаразд, – махнув Славко, – зрештою, якщо чуть-чуть, то нічого страшного.

–Це точно, – усміхнувся Вадим взявши пляшку, – попробуй сало і огірочки. Це гріх не випити під таку закусочку.

–Головне ти не перебирай.

–Я тільки на дно хлюпну.

–То, що там? – запитав Тарас.

–Стара – страшенна скнара. Я сьогодні цілий день дрова рубав, а вона мені сто гривень за роботу дала. Добре, хоч погодувала, – Славко спорожнів стаканчик і закусив.

–Це точно. На скільки вона нас надула? Кожен із нас щось їй робив, а оплати така, ніби ми раби, – прикурив сигарету Вадим.

–Куди вона ті гроші діває? – Тарас потягся до пляшки. – У неї ж ні дітей, ні внуків. Я не пам’ятаю, щоб до неї хоч хтось із родичів приїжджав. А пенсія у неї непогана. Принаймні так кажуть. Скільки їй років?

–Кажуть, що під час революції 1917 вона уже була дівчиною достатньо дорослою, щоб вийти заміж, – Вадим з розумним виглядом підняв вказівного пальця вгору.

–Брехня, – фиркнув Славко, – зараз їй мало б бути більше ста двадцяти років. Та й не про це зараз. Вона справді має скриньку, а у ній дорогоцінності, золото і купка готівки. Справжнісінький скарб. Я підглянув за старою, коли вона пішла по гроші. Вона ледь ходить при палці, ще й напів глуха і сліпа.

–Отже, який у нас план? – запитав Тарас.

–Хлопці, може не варто? Вона нас прекрасно знає, все ж в одному селі живемо. Загримемо в тюрму. Здогадаються, що пограбував хтось зі своїх, хтось хто допомагав по господарству, – Вадим загасив недопалок.

–Та їй пів села ходить допомагати за гроші, – махнув рукою Славко, – і всім вона платить копійки. Підозрюваних буде хоч греблю гати. А ще поголос іде, що по селах цигани шастають, людей обчищають. Скоріше на них подумають.

–Правильно, – погодився Тарас, – можна буде ще сказати, що бачили, як вони по селі ходили.

–Так і зробимо, а гроші заховаємо в надійному місці. А коли все затихне, поділимо здобич порівно, продовжував Славко, – отже, план такий: в сінях я відімкнув защіпку. Вікно там вузеньке, якраз для твоїх розмірів, Вадиме. Вхідні двері на ключ стара не закриває, лише на засув. В хату зайдемо просто, а от гроші вона тримає в старій скрині під масивним навісний замком в коморі. Немає жодного шурупа ані на клямці, ані на петлях. Потрібно ламати. Це робота для тебе, Тарасе.

–А, як же стара? – запитав Вадим. – Це ж шуму буде на всю хату.

–В неї немає водопостачання. Воду бере з криниці. Я у відро з водою добавив снодійного. Спатиме, як убита, – впевнено сказав Славко.

–А, якщо прокинеться, не дай Боже?

–Вона ж сліпа майже повністю. Навіть удень стара мало, що бачить, – презирливо подивився на друга Славко, – поки вона щось зрозуміє, ми уже будемо далеко.

На тому і погодились. Зачекавши до першої ночі друзі попрямували до хати старенької. Вона знаходилась на краю села і вважалась найстарішою. До найближчого подвір’я було з пів кілометра, а між ними пусте чорне поле. Вела в село одна непримітна стежинка.

На подвір’я зайшли тихо, навіть хвіртка не скрипнула. Хоч кожен крок, як би крадії не намагались тихо рухатись, здавався їм неймовірно гучним. Але пізньою осінню, та ще й в такій годині село міцно спало. А стара пенсіонерка і поготів.

Славко підійшов до вікна, яким планував потрапити всередину і підважив дерев’яну ствірку. Вона натужно скрипнула, та все ж відчинилась. Крадії притихли прислухаючись. Ані звуку, старенька вочевидь спала. Вадим став на підставлені Тарасом руки і прошмигнув всередину. За якусь мить вхідні двері відчинилися. Дорога до скарбу була відкрита.

Тарас посвітив ліхтарем на навісний замок. Старий, добротний і масивний.

–Потримай, – прошепотів він Славку і віддав йому ліхтарик.

Тарас замахнувся важким молотом, примірився і ударив, що було сили. Замок не піддався.

–Трястя, – вилаявся він уже не пошепки.

–Що у вас? – почувся переляканий голос Вадима.

Ще один важкий удар. Звук метала об метал здався шквальним громом. Але цього разу вдалось зломити замок.

Тарас підняв кришку скрині. Вона була напхана якимось лахами. Тарас з Славком почали викидати їх. На самому дні виявилась така бажана скринька. Вона виглядала абсолютно звичайною, лише на кришці була різьблена пентаграма з хаотично закрученими кінцями і оком посередині з тонкою вертикальною зінницею, як у кішки. Відкривши її Тарас мало не зойкнув. В одній її частині лежала купка грошей, а в іншій різноманітні перстні, кульчики, підвіски, ланцюжки і браслети.

–Та це ж цілий статок, – мало не вигукнув Тарас, – здуріти можна, ми багаті.

–Хватить таращитись, валимо звідси, – зашипів Славко.

Вони вийшли з комори і почули невпевнені кроки з кімнати, які супроводжувались постукуванням ціпка. Двері прочинились і на порозі з’явилась старенька з пасмами розпатланого сивого волосся на голові, одіта в білу нічну сорочку старого покрою.

–Хто тут?

Крадії завмерли на мить, але зрозумівши, що господиня крутить головою туди-сюди і не бачить їх, дременули геть. Лише голос старенької пролунав їм вслід:

–Навіщо забираєте те, що не зможете донести додому? – вона хрипло засміялась.

Троє рухались швидко, але не бігли. Усі були задоволені тим, що усе вдалось. Старенька ніколи не впізнає їх. Та й нащо їй такі багатства на порозі смерті? А вони, молоді, тепер заживуть безтурботно.

–То, що будемо робити далі? – запитав Вадим.

–Поки потрібно перечекати, – відповів Славко, – ми заховаємо скриньку, а коли усе затихне розділимо скарб порівну.

–Де сховаємо? – поцікавився Тарас. – Вдома не можна. Якщо будуть обшукувати, можуть знайти.

–Є одне місце, – Славко похлопав по скриньці, – на старій фермі, в молочарні. Там ніхто не шукатиме.

–Гаразд, – погодився Тарас, – а куди подівся Вадим?

Відповіді не було. І він зрозумів, що стоїть зовсім один посеред поля.

–Ей! Куди ви поділись!? – вигукнув він. – Що це за фокуси!?

У відповідь тиша. Тарас вирішив йти в село. Завтра він їх знайде і розмова їм не сподобається. Таке втнути. Вони дружили з дитинства і Тарас навіть і в думці не мав, що Славко і Вадим могли його обманути. А от, що це дурнуватий жарт він був упевнений.

Орієнтиром по дорозі в село були три височенні тополі, які росли одна поруч з одною. Їх огинав невеличкий струмок через який лежала кладка. На іншій стороні стояв хрест. За легендою його там поставили, щоб чорти не бісились. Колись вони тут пробігали і залишали сотні слідів, відбитки ратиць. Тарас звичайно у це не вірив. Недалеко був ліс. Дикі кабани ночами бігали до людських угідь.

Тарас попрямував стежиною до дерев-велетів, перейшов потічок і минув дерев’яний хрест. Він пройшов, ще кілька сотень метрів і зрозумів, що село ще не почалось. А мало б. Аж тепер він помітив, що небо закрили чорні хмари і мало, що було видно у цій пітьмі. Тарас витягнув ліхтарик, увімкнув його, але безрезультатно. Він не світив.

–Що за чортівня? – вилаявся Тарас коли прямо перед собою побачив все ті ж тополі. Їхні чорні крони виділялись на фоні темного неба.

Він знову і знову йшов тією ж стежиною, але постійно попереду з’являлись, немов би виростали з-під землі кляті дерева. Куди б він не повертав, все одно приходив сюди. Зрештою Тарас обперся об масивний стовбур зовсім знесилений. Більше сотні разів він намагався покинути це місце, але все було марним.

Раптом Тарас відчув на плечі чийсь дотик. Обернувся. Нікого. Чиясь рука, як йому здалось, лягла на інше плече. Він відмахнувся. Але марно. Віти тополь тяглось до нього, хапало за руки, плечі і ноги. І врешті тверде гілля обвилось навколо шиї... Вдалині він почув тупіт копит...

Вадим не міг зрозуміти куди поділись друзі. Щойно були тут і вже немає. Якийсь безглуздий розіграш. Він гукнув їх кілька раз, але марно.

–Це не смішно, – буркнув Вадим, – біс із вами. Я йду додому.

Орієнтиром в цю ніч, яка так несподівано стала непроглядною, були три тополі, що височіли на горизонті. Саме туди і пішов Вадим. Він здивувався, коли зрозумів, що містка через струмок не було. До наступної кладки потрібно було йти більше кілометра. Та діватись нікуди, потічок не був дуже широким, але берег це суцільне болото з двох сторін. Можна попробувати перестрибнути, але якщо не вдасться... В таку погоду можна і пальці повідморожувати.

Вітер все посилювався і посилювався, кидаючи дрібний сніг просто в очі. Вадим відчував, як замерзає. Особливо в ступні. Йти ставало все важче, немов би хтось тримав за ноги. Він глянув вниз і усвідомив, що стоїть по коліна у воді. Вадим жахнувся, адже зрозумів, що знаходиться просто посередині струмка. Ним колотило від переохолодження. Вадим пішов до берега, але багнюка почала затягувати, сковувати, поглинати... Почувся тупіт, ніби мчало стадо коней...

Славко стискав скриньку і розгублено розглядався навкруги. Друзі його кудись пропали. Щось неймовірне. Скільки б він їх не кликав, все марно. Ніч з місячної і зоряної перетворилась на хмарну і темну. Вітер сік мокрим снігом, закручував, метав і кидав ним із сторони в сторону. Славко минув три тополі, які гнулись під натиском негоди, перейшов через місток на, який вихлюпувались вода зі струмка. Десь далеко лунали голоси Тараса і Вадима. Вони кричали, кликали його, просили допомоги. Але звідки? Почувся тупіт копит. Славко буквально чув, як клапті землі вириваються з-під них. І не звірі це були зовсім. Біг супроводжувався криками, моторошним сміхом і кров стигла в жилах від завиванням. Славко побачив їх. Вони мчали просто на нього. Він побачив Тараса, що боровся з гіллям тополі і Вадима, який борсався в струмку за якихось п’ять метрів від містка. Стадо нечисті на шаленій швидкості налетіло на Славка. Він упав. Ратиці били по голові, руках, ногах і тілі...Було чутно лише тупіт копит...

Про такий жах у селі ще ніхто не чув. В одну ніч померли три молодих хлопця за абсолютно незрозумілих і дивних обставин. Тараса знайшли повішаним на одній із трьох тополь. Та ще й на висоті семи метрів. Вадим втопився в струмку завширшки ледве два метри і глибиною не більше півметра. Славко лежав долілиць біля хреста. Інфаркт у двадцяти п’яти річного хлопця.

З того часу цю місцину стали оминати десятими дорогами. Але три стрункі тополі, місток і хрест стоятимуть тут ще багато років. Як і стояли до цього. Пам’ятатимуть усі свої жертви і чекатимуть на наступні. Скільки б не спливло часу вони дочекаються.

Молода тендітна дівчина впевненою ходою йшла по тротуару. Руде, майже вогняне волосся розвівав вітер. Зелені, немов смарагди, очі були наповнені радістю і безтурботністю. Коричневе кашемірове пальто виглядало поношеним, а крій і пошиття більше підходило б для одягу початку двадцятого століття. Дівчина зайшла в магазин хутра. Різноманіття шуб тішило її очі.

–Доброго дня. Пані чогось бажають? – пролунав приємний голос ппродавця-консультанта.

–Так. Що зараз модне? – широко усміхнулась дівчина білосніжною усмішкою і витягнула з сумочки скриньку з різьбленою пентаграмою і оком посередині.